7. Некласична філософія Західної Європи (друга пол. Хіх- поч. Хх ст.).

1. Виникнення та розвиток некласичної філософії. Протилежність класичного стилю філософії некласичному. Ірраціоналізм А. Шопенгауера. Воля як підвалина буття.

2. Виникнення релігійного екзистенціалізму. Вчення про три стадії життєвого шляху людини (С.К’єркегор).

3. Виникнення позитивізму. Його сутність і характерні риси.

4. Філософія життя (В. Дільтей, Ф. Ніцше). Філософські погляди Ф. Ніцше.

5. Марбурзька і Баденська школи неокантіанства.

Основні терміни теми:

Ірраціоналізм, воля, існування, екзистенція, екзистенціалізм, позитивізм, емпіріокритицизм, „філософія життя”, воля до влади, воля до життя, надлюдина, неокантіанство.

Некласична філософія Західної Європи (друга пол. ХІХ- поч. ХХ ст.).

Проблемна ситуація: В кінці ХІХ на початку ХХ ст. в історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів , нового некласичного типу філософствування; філософська свідомість набуває кризового стану , повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу – розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. заперечуються як непотрібні для людини, як не значущі для смислу її життя існуючі засоби та методи пізнання і будь-яка теорія пізнання взагалі, відбувається своєрідний „бунт проти розуму”. Як критерій філософствування висувається принцип тісного зв’язку з індивідом, його відчуттями, настроями, переживаннями, з безутішною і безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання ,які були провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної філософії, заступає проблема людського існування. увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття.

Історичне значення класичної західної філософії полягає в тому, що воно поклало початок нової (буржуазної) духовної культури, котрий випливає із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність підняти світ і встановити “царство розуму” в ньому. Її вихідною тезою було те, що людина сама по собі, по своїх внутрішніх задатках і можливостях, є розумною істотою, яка може усвідомити свої можливості і організувати суспільний лад на раціональних засадах.

Класична філософія була орієнтована на визначену теоретичну мету. Цією метою було досягнення істини, або абсолютно вірного знання про світ, людину і їх взаємовідносини. Вона виходила із впевненості, що таке знання можливе. Ця впевненість була спільною, як для матеріалізму, так і для ідеалізму. Скептики і агностики завжди були в меншості. Оскільки філософія завжди була лише однією з форм пізнавальної діяльності, вона відчувала свою спорідненість з другою властивою їй формою – наукою. Лозунг “знання - це сила” і бажання таке знання отримати об’єднували тоді філософів різних напрямів. Такий внутрішній пафос поглядів Бекона і Декарта, Канта і Гегеля, Спінози і Локка.

Найважливішими частинами філософії вважалися метафізика (як знання про початки буття), теорія пізнання (як вчення про шляхи досягнення істини) і етика (як вчення про моральну природу людини і нормах її поведінки).

Якраз оці, перераховані вище риси, входять в те, що може бути названо народженням класичної західної філософії. Такі настрої панували в західній філософії, як уже було сказано вище, до середини XIX ст.. Такий історичний рубіж далеко не випадковий. До цього часу закінчується вихідний розвиток капіталізму, а також чітко виявляється катастрофічний, руйнівний характер суспільного розвитку, все краще проявляються незнищенні соціальні протиріччя, які приймають форму класових битв та революцій.

Якраз в цей час в середині західної буржуазної філософії відбувається серія “філософських революцій”, бунтів проти раціоналістичних концепцій, спроби створення філософії, яка б виходила із інтересів індивіду. С. К’єркегор, наприклад ставить під сумнів правомірність, будь якої раціоналістичної системи і висуває в якості критерія філософствування тісний зв’язок з людським індивідом, його фактичним почуттям, настроями, з “безвихідною трагічністю людського існування”. Вчення Гегеля заперечується ним, за ігнорування життєвих проблем і переживань реальних індивідів, за виключення із сфери філософствування неповторних людських ситуацій, за принесення бентежної людини в жертву анонімному і безпристрасному абсолютному духу. Погляди К’єркегора відобразили глибинні зрушення в самому характері філософствування західного суспільства того часу.

Таких різних філософів, як Ф.Ніцше, У.Джеймс, Ф.К.С. Шиллер та інші, об’єднує негативне ставлення до розуму, до раціоналістичних систем, які на їх думку, не здатні орієнтувати індивіда в складному світі, оскільки виключені із свого розуму суттєві виміри його життя.

Якщо раніше гуманістичні уявлення були пов’язані з культом знання, звеличенням розуму на противагу “темним”, “не проясненим забобонам” і підсвідомості, то тепер виникають форми своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які спрямовані якраз до підсвідомості.

Намагання досягти істинного значення в розвитку суспільства були залишені. Більш того, само поняття істини як відповідність теорії об’єктивної реальності, було поставлено під сумнів. Поняття необхідності було піддано критиці, а існування її було визнано недоведеним. Було відкрите поняття “соціальний процес”.

Це, та ще цілий ряд моментів зумовили основні напрямки розвитку філософії в кінці XIX – початку XX ст.. В її нових нетрадиційних формах.

Для того, щоб більш детально розібратися в цих інноваціях ми рекомендуємо розглянути погляди окремих філософів цього періоду, в творчості яких в найбільшій мірі проявились нові підходи до розуміння завдань філософії, новий спосіб філософствування взагалі, ірраціоналізм нової філософії.

Одним із перших представників буржуазного ірраціоналізму був німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Основою його філософської праці стала книга “Світ, як воля і уявлення”. Теоретичними джерелами його філософії були вчення Платона, Канта, Шеллінга і індійських монахів.

Гегелівському історизму і важливій ролі держави в розвитку суспільства, Шопенгауер протиставив поза історичне розуміння особи, етичний індивідуалізм і обмеження ролі держави. З точки зору Шопенгауера, сутність особи створює незалежна від розуму воля, сміле бажання, невід’ємне від тілесного існування людини прояв якоїсь космічної, світової волі, яка складає основу і істинний зміст всього сутнього.

Вслід за Кантом, Шопенгауер розрізняє “річ в особі” і “явища”. “Річ в особі” на його думку, пізнається і є нічим іншим як “волею”. Це зовсім не моральна воля Канта. Шопенгауер відніс її до сфери людського розсудку – роздуму і перетворив в щось на зразок “біомагічної активності” за аномалією з соціал - дарвінівськими уявленнями. “Воля” створює абсолютний початок всякого буття, вона якимось незрозумілим чином породжує явища, або, як їх називає Шопенгауер “уявлення”. Метафізична воля єдина, тоді як проявів її багато. До найбільш відомих із них філософ відніс гравітацію, магнетизм, сили хімічного характеру, прагнення тварин до самозбереження, статевий інстинкт тварин, різні ефекти в людей. Воля з великої букви лежить десь “в глибині” не перетині усіх цих різноманітних процесів і проявів і являє собою безособову волю.

Разом з появою “уявлень” з’являються співвідношення, такі, що передбачають одне одного “об’єкт і суб’єкт”. З цього часу немає об’єкта без суб’єкта і навпаки.

З появою людини і її свідомості виникає “світ як уявлення” з усіма його формами: з суб’єктом і об’єктом, з простором і часом, із багатоманітністю окремих предметів і їх зв’язком. До сих пір світ був лише “волею”. Тепер він стає об’єктом для суб’єкта, який його пізнає, або “уявленням”.

Шопенгауер пропонує виходити не з об’єкта, як це робиться в матеріалізмі, і не з суб’єкту, як це робиться суб’єктивному ідеалізмі, а з уявлення, яке породжується несвідомою волею. Як “річ в собі”, воля безпосередньо відкривається суб’єкту пізнання. Однак умовою цього пізнання є, за Шопенгауером, наше тіло. З усіх об’єктів даних людині в її уявленні, лише тіло служить для неї явищем волі, дякуючи чому людина є індивідуальністю. Таким чином, для філософії, за Шопенгауером, незаперечною тезою є твердження: існую тільки як сам один, а весь світ – моє уявлення. Цим самим Шопенгауер стає на позиції суб’єктивного ідеалізму, хоч і заявляє, соліцизм – “філософія божевільних”.

Являючись тотожним з дією тіла, вольовий акт може відкриватись свідомості або безпосередньо, або в пізнанні – через здоровий глузд. Звідси виникає, за Шопенгауером, подвійна форма знання про наше тіло: 1) безпосереднє знання про сутність тіла, або про волю, і 2) знання про тіло, як про об’єкт серед інших об’єктів. Пізнання взагалі розвивається в двох формах: або як інтуїтивне пізнання (пізнання розсудку), або як абстраговане (рефлективне) пізнання (пізнання розуму). Основним видом пізнання Шопенгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому підсумку весь світ рефлексії, як він твердить, лежить на інтуїції. Аналіз рефлективного пізнання перетворюється у Шопенгауера в реакційну критику науки і наукового мислення. Критика ця розвивається як критика логічної форми понять і як боротьби проти діалектики, особливо проти її вчення про єдність і боротьбу протилежностей.

Вихідним Шопенгауер визнавав твердження, що в науці не є стільки діяльності пізнання, скільки діяльність направлена на служіння волі. Мета науки – забезпечення практичних інтересів, які, за Шопенгауером, в своїй сутності завжди є інтересами волі, сліпого хотіння. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якому-небудь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у всякій відносності, але їй не підлеглий.

Споглядальне пізнання, на думку Шопенгауера, недосяжне для науки, оскільки вона завжди звернена до інтелекту, глибоко зануреному в інтереси волі. Але таке пізнання цілком доступне різним видам мистецтва. Останнє спирається не на інтелект, підлеглий волі, а на інтуїцію. Тільки художнє пізнання схоплює дійсний образ світу в його сутності. У інтуїтивному пізнанні художника і філософа сутність світу відкривається як “воля”, як постійне прагнення, повне боротьби і роздвоєння. Художньою інтуїцією пізнається не окрема річ, а її “ідея”, або вічна форма. Основна думка цього вчення в тому, що мистецтво, художня інтуїція – істинне пізнання – привілей тільки генія. Особистість художника протиставляється масі пересічних людей, нікчемному “натовпу”.

На основі цих тверджень Шопенгауер будує своє вчення про свободу і необхідність. Як “річ в собі”, воля завжди абсолютно вільна. Напроти, вся сутність явищ природи підлягає закону достатньої підстави і існує, отже, необхідно. Людина теж явище, тому всі його дії в емпіричному світі необхідні. Це значить, що всі акти волі зумовлюються мотивами незалежними від суб’єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви, спонукання, виключаючи яку би то не було довільну дію. Людина – раб свого характеру. Визнаючи причину обумовленості, детермінованість усіх людських дій, Шопенгауер в той же час намагається запобігти можливості фаталістичних висновків, які витікали з метафізичного розуміння причинності. Усе зумовлене, за його вченням, але подія не сама по собі, а як результат передуючих її причин.

Погляд Шопенгауера на життя – песимістичний. Людське життя незмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою є страждання. Задоволення бажання швидко насилує людину, мета виявляється прикрою, оволодіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреби задовольняються, в життя приходить пересічність і нудьга, які накладають відбиток навіть на забезпечених і щасливих. І так без кінця. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить не усунення страждання, а тільки позбавлення від його конкретної форми.

Людина, не задовольняючись турботами, заняттями і хвилюваннями, в які занурює її дійсний світ, створює собі видуманий світ: демонів, богів і святих. Але в дійсності людина завжди залишена сама собі. За Шопенгауером, оптимізм є безглузде переконання. Однак, відкриваючи людську неминучість і невикорінність світового дня, свідомість вказує за Шопенгауером, і шлях позбавлення від нього. Філософ і художник приходить до відкриття, яке заключається в тому, що вони в усіх своїх проявах є одним і тим же. Індивід, який досяг такого пізнання, відвертається від життя, доходить до стану повної безтурботності, відсутності бажань, переходить до аскетизму. Аскетизм має своїм результатом те, що разом із життям даного тіла знищується і світова воля. Із знищенням волі само собою перетворюється в ніщо і інша частина світ, бо, за Шопенгауером, без суб’єкту немає об’єкту.

Соціальний зміст песимізму Шопенгауера, так само, як і аскетизму, який він проповідує, очевидний. Філософ намагається довести, що основа усіх людських страждань носить космічний характер і тому ніякі соціально-політичні перетворення нічого не можуть зробити в житті людей.

Волюнтаристському вченню Шопенгауера відповідають і його політичні погляди. Посилаючись на Гоббса, Шопенгауер стверджує, що держава направлена не проти егоїзму, а тільки проти шкідливих наслідків, які витікають для кожного у багаточисельності егоїстично діючих осіб.

В 20-х роках вчення Шопенгауера не було помічене. Однак незадовго до революції 1848 р. і особливо після неї в настрої німецької буржуазії відбувся переворот. Діалектика Гегеля була вже не потрібна наляканій революційними подіями буржуазії. Виникають пристрої песимізму і скептицизму. Філософською модою стають ірраціоналізм, песимізм, волюнтаризм. Шопенгауер, майже нікому до цього не відомий, перетворюється у “володаря дум”.

Цим можна обмежитись при розгляданні першого питання семінарського заняття.

Другим відомим філософом, в творчості якого яскраво проявилися риси ірраціоналізму, був датський письменник-філософ Сьорен К’єркегор (1813-1855). При житті він був майже невідомий, але в кінці XIX ст. вченням К’єркегора зацікавились в Німеччині і інших західноєвропейських країнах. Особливо ж виріс інтерес до філософії К’єркегора після другої світової війни.

Також, як і Шопенгауер, К’єркегор проповідує ірраціоналізм. Він стверджував, що мислення ніколи не зможе осягнути дійсності, бо те, що мислиться, не існує реально – це тільки мислення, можливо, мислення абстрактне, а існування – конкретне. К’єркегор намагався довести неможливість створення такої філософської системи і такої науки, які могли б охопити всю реальність і обґрунтувати передбачення в історичному процесі. Звідси витікала його критика Гегеля. К’єркегор вважав Гегеля головою школи спекулятивних філософів, які розмірковують з точки зору загального блудства, народу, держави, виключаючи знання особистого начала. А останнє неможливо зрозуміти з позиції філософії, яка за вихідний пункт бере суспільство, як це мало місце у Гегеля, та при цьому втрачається саме суттєве, що складає основу особистості – її “екзистенція” (від лат. “existetia” - існування). Справжня філософія може бути тільки “екзистенціальною”, тобто носити сугубо особистий характер. Звідси намагання К’єркегора аналізує її “буттєву, аналогічну структуру”, вводили такі поняття, як “страх”, “відчай”, “рішимість” і т.д., що в майбутньому було розвинуто екзистенціалістами.

Соціальна проблема морального вибору знайшла своє відображення у вчення К’єркегора про три сфери буття одиничного, або трьох стадіях його земного розвитку і одночасно трьох образах (стилях) життя. К’єркегор встановлює три способи існування особистості, або три типи екзистенції: естетичний, етичний і релігійний, з яких останній він вважав найвищим.

“Естетична” стадія описана К’єркегором в першому томі його праці “Або - Або” і в роботі “Три стадії життєвого шляху”. Це чуттєвий спосіб життєдіяльності, який характеризується еротизмом і цинізмом, хаотичністю і випадковістю. В своїх діях людина на цій стадії не має цілеспрямованості, вона – іграшка в руках стихії власних емоцій, почуттів, пристрастей. Для неї немає принципових альтернатив і якщо воно що-небудь все-таки вибирає, то несерйозно і не піддаючи своєму рішенню ніякого суттєвого значення. В якості реального втілення “естетичного” образу життя може бути вказаний і гультяй, і поет-романтик, і сексуальний маніяк, - ні в кого із них не має усталених моральних установок, а тим більше релігійної віри.

Духовний стан індивіду на цій стадії еволюціонує до крайньої нестабільності.

“Існування” на “естетичний” стадії по-своєму прогресує: людина, що знаходиться на цій стадії може усвідомити незадоволеність свого становища і зневіритись в примарних насолодах. К’єркегор намагається показати, що Єдиний залишається одиноким навіть в коханні. Його охоплює почуття цинічної іронії, а потім незадоволеності. В безумовності життя він забув про проблему “істини” свого існування, але вона нагадує йому про свою невирішеність, і його охоплює відчай. В одиничному просинається уявлення про дві альтернативи, а значить, і можливості вибору – або залишитися в трагічній меланхолії “естетичного” стану, або перемогти його і піднятися до наступної стадії “існування”.

Друга із трьох основних стадій “існування” Одиночного – етична. Тут індивід вибирає позицію строгого і загального поділу добра і зла стає на бік першого. Керуючись в своєму житті принципами моралі і обов’язку.

В міру розвитку етичного “існування” в ньому все більше виявляється Кантів “метафізичний” резонанс: позачасова моральна свідомість як би весь час стикається з чуттєвою неповноцінністю людини і не в змозі ні набути в ній стійкої опори, ні перебороти її, а тому вона не наповнена впевненістю, і це несе з собою великі страждання.

Моральна свідомість не в змозі осягнути природу духовності людини і при всьому бажанні не може виявити глибоких коренів його вродженого морального розвитку, поки вона залишається на відповідній собі стадії. Тільки тоді, коли проясниться, що людина тому ніколи не буває морально самодостатньою і досконалою, що вона гріховна і одвічно винувата, етично мислячій індивід знаходить вихід із своїх протиріч, переходячи тим самим до третьої, вищої і останньої стадії існування.

В “існуванні” релігійному Одиничний “вибирає” себе в якості грішника, винного перед Богом. На думку К’єркегора, тим самим він вступає в сепаративний діалог з трансцендентною божественною особистістю і в ньому знаходить і себе, як індивідуальну особливість, через розкаяння стверджує себе.

К’єркегор намагається аналізувати протиріччя релігійної свідомості.

Ми ж приведемо тут приклад іншого протиріччя, пов’язаного з патріархом Авраамом, яке розглядає К’єркегор. Згідно із старовинним міфом, Авраам, виконуючи наказ Бога і всупереч явному людському обов’язку вирішує умертвити свого єдинокровного і дуже любимого сина Ісаака, щоб принести тим самим жертву Всевишньому. Якщо Сократ прийняв чашу з ядом на догоду загальному моральному принципу (в даному випадку – причину поваги до державних рішень і виконанню їх), то Авраам був готовий вбити власного сина (і зробив би все для того, щоб цю готовність перетворити у вчинок) не раді абсолютно-загального (в принципі він визнавав абсолютну божественну силу джерелом загальних законів), а на догоду своєму, Богу, який до нього звернувся особисто і раді віри в цього свого Бога він виявив готовність нести тягар моральної відповідності і вини за порушення його ж заповідей (в даному випадку значення не має те, що згідно з біблейським міфом. Бог відвів руку вбивці).

І тут з’являється ще одне надзвичайно важливе поняття – переживання філософії К’єркегора – “парадокс”. Оскільки, як він говорив і, як ми бачимо із вище сказаного, світ божественний і світ людський принципово не сумісне, оскільки віра передбачає відмову від логічного мислення і вводить нас в сферу “парадоксів”, абсурдних з точки зору гегелівської логіки і етики. Всяку свободу “поєднання” цих двох сфер компромісу між ними К’єркегор засуджував, чим і був викликаний той гострий конфлікт з офіційною церквою, який виник в останні роки його життя.

Наступну тенденцію розвитку некласичної філософії другої половини XIX- поч. XX ст. виражав так званий позитивізм – вчення, що оголосило єдиним джерелом істинного, дійсного знання, яке заперечувало пізнавальну цінність філософського дослідження. Виникнення позитивізму було своєрідною реакцією на нездатність спекулятивної філософії (наприклад, німецького класичного ідеалізму), як її називали представники позитивізму, вирішувати філософські проблеми, які висувалися розвитком наук.

Приступаючи до розгляду позитивістських вчень, слід зазначити, що позитивізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів і набув конкретних форм. У філософській літературі прийнято виділяти: “Перший позитивізм” – позитивізм мислителів Канта і Міля; “Другий позитивізм” – відомий також під іменем “Магізм” і “Ененіріокритицизм”, найбільш відомими представниками якого були Мах і Авіаріус. В даному семінарському занятті ми радимо обмежитись аналізом перших двох форм позитивізму, а інші розглянути на семінарському занятті на тему: “Основні напрямки й особливості сучасної зарубіжної філософії”.

Позитивізм виник у Франції. Його зачинателем і відомим представником був Огюст Конт (1798-1857). Головна філософська праця – шеститомний “Курс позитивної філософії”.

Вчення Конта про пізнання є таки суперечливим. Також, як і Д.Юм, він вважав, що розум людини здатний пізнати одні тільки явища, тобто стояв на точці зору агностицизму. Конт заперечує всі вчення, які в явищі бачать виявлення сутності. Він відкидає поняття причинності, замінюючи його уявленням про постійну послідовність явищ.

Обмеживши наукове пізнання тільки сферою явищ, Конт прийшов до висновку, що в науці принципово неможливе пояснення. За Контом, завдання науки не “пояснювати”, не досліджувати “сутність” або “причину” явищ, а тільки вивести із основних явищ вторинні явища. Категорії причини і сутності він розглядає як пережитки донаукових уявлень. Конт стверджує, що будь-яка наукова істина відносно неповна. Але з цього наголошення він робить суб’єктивістські і агностичні висновки про неможливість принципового розмежування об’єктивного і суб’єктивного в пізнанні, про наявність того, що взагалі пізнати неможливо.

Обґрунтування всієї філософської системи Конта наведено в його вченні про стадії розвитку людського мислення і пізнання: 1)”теологічної”, 2)”метафізичної” і 3)”позитивної”. На “теологічній” стадії коло знань, яким володіють люди, обмежене, в мисленні панує уява. При поясненні явищ природи люди допускають існування фантастичних істот – богів і духів. В практичному житті “теологічна” стадія характеризується безмежною силою авторитету, в політичному – це епоха монархічного ладу.

Вища і остання стадії розвитку пізнання і суспільства взагалі – “позитивна”, або наукова стадія, для якої є характерною відмова від теології і метафізики і перебудова суспільного життя на основі позитивних знань. Ці знання поставляються не тільки математикою, астрономією, фізикою, але також біологією і наукою про суспільство – “соціологією”. Мета “позитивної” низки і умова її можливості – виявлення порядку і законів природи і суспільства. Кант розуміє ці закони як підсумок спостереження постійних відносин між об’єктами, що вивчаються. Пізнання цих відносин – єдиний дійсно науковий і “позитивний” вид знання. “Позитивна” стадія, за твердженням Конта, перемагає розрив між теорією і практикою, характерний “метафізичній” стадії. Пізнання законів і явищ робить можливим передбачення їх майбутньої дії. Мета знання – “бачити, щоб передбачити” і спираючись на передбачення, активно втручатись в хід подій.

Підсумовуючи сказане, Конт робить висновок, що предметом “позитивної” філософії повинно стати дослідження відносин між спеціальними науками, їх зв’язки.

Тлумачення таким чином філософії приводить до нової класифікації наук. Конт розташовує всі науки в міру спадання їх простоти і абстрактності. Перша основна наука, в його класифікації, - метафізика, наука про самі прості об’єкти і разом з тим найбільш абстрактна із наук. За нею слідують астрономія, фізика, хімія, біологія і “соціальна фізика”, або соціологія. Кожна наступна наука не може бути просто виведена аз своїх попередниць: вона в порівнянні з ними завжди більш складна. Вона підпорядковується не тільки законам, загальним для неї і для всіх передуючих їй наук, але й соціальним законам власної області. На думку Конта, ця класифікація наук відтворює, по-перше, природний порядок у тій мірі, в якій він доступний для наук, по-друге, історичний порядок розвитку самих наук. Так, метафізика займає перше місце в класифікації Конта не тільки тому, що вона найбільш проста і абстрактна наука, але й тому, що вона перша з усіх наук складалась в якості “позитивної” науки. Точно так і соціологія – остання із основних наук – за ознаками своєї найбільшої складності і конкретності є в той же час наукою, яка пізніше усіх сформулювалась в “позитивну” науку.

Погляди О. Конта і наближеному до нього за філософськими ідеями Д.Міля були підхоплені і розвинуті англійським філософом Гербертом Спенсером (1820-1903).

Головна установка філософії Г.Спенсера – примітити віру і знання, науку і релігію на ґрунті агностицизму. Згідно із Спенсером, історія релігії показує, що всяка релігія базується на визнанні абсолютної неосяжності тієї вищої сили, яка лежить в основі світу. Але, стверджує Спенсер, і наука обов’язково переходить до висновку, що “під усіма речами ховається неосяжна таємниця”, що реальність, яка лежить в основі усіх явищ, назавжди залишається невідомою. Визнання того, що ні релігія, ні наука неспроможні дати відповідь на корінні питання буття, дозволить на думку Спенсера, усунути конфлікт між ними. Для того, щоб довести безсилля науки, Спенсер аналізує поняття простору, часу, руху, матерії, сили, свідомості, стверджуючи, що всі ці поняття суперечливі і тому не дають дійсного знання об’єктивної реальності.

Він вважає, що наука не проникає в сутність речей а задовольняється знанням тільки зовнішніх явищ і їх постійних і стійких відносин і зв’язків, які ми називаємо законами. В кінцевому підсумку, згідно із Спенсером, наше пізнання обмежується пізнанням явищ (феноменів) свідомості. Місце реальних об’єктів і їх відображення в почуттях і думках у Спенсера займають уявлення; яскраві і живі уявлення – це “враження”, а більш слабкі – це “ідеї”. Звідси істиною являється невідповідність мислимих образів об’єктивної дійсності, а тільки узгодження між вказаними двома видами уявлень.

Цим Спенсер дуже звужує сферу філософії, вона, на відміну від науки, яка являє собою тільки частково об’єднане знання, є повністю об’єднане знання, вищий теоретичний синтез.

Досить цікавим є вчення Спенсера про еволюцію. Ідею еволюції він переніс з живих істот на всі предмети і явища. Однак еволюцію він розумів механістично, як перерозподіл у світ речовин і руху, і цим самим стирав межі між різними областями матеріального світу. Спенсерівська концепція еволюції лягла в основу його соціологічних поглядів, - так званої органічної теорії суспільства, суттєвою була спроба аналізувати суспільне життя в термінах біології.

В своїх поглядах на суспільство Спенсер був рішучим противником соціалізму.

Основною філософською працею Г.Спенсера є “система синтетичної філософії”.

В цілому філософія Спенсера завершила той період в розвитку позитивізму, який прийнято називати першою формою. У кінці XIX ст. Позитивізм Конта – Міля - Спенсера поступово сходить зі сцени. З’являється нова, друга форма позитивізму, яка поглибила суб’єктивний ідеалізм і агностицизм своїх попередників. Її головними представниками були Ернст Мах (1838-1896)- творець так званого емпіріокритицизму.

Мах зводить філософію до “психології пізнання” і вслід за Кантом стверджує, що пізнанню доступна не сутність речей, а тільки їх явища. Але, на відміну від Канта, Мах заперечує існування “речей в собі”, тобто об’єктивної реальності. Від канта Мах іде назад до суб’єктивного ідеалізму Берклі і Юма, які зводили оточуючий світ до почуттів суб’єкта.

Мах розвиває так звану “біо - економічну теорію пізнання”, вважаючи основним принципом наукового пізнання “економію мислення”. З цієї точки зору наукові поняття, формули, закони і пояснення не мають об’єктивного змісту і мають так само мало спільного з тими явищами, до яких вони відносяться, як і стенографічні знаки з тими поняттями, які вони позначають: вони продукти розуму, створені не для відображення дійсності, а для задоволення потреб того хто пізнає. Мах стверджує, наприклад, що в природі немає ні причини, ні наслідку, що це плід нашого мислення.

Подібно тому, як для скорочення запису мови людей можуть бути прийняті різні системи стенографії, вибір яких зумовлюється тільки міркуваннями зручностей, так і при “економному описі” явищ можуть бути запропоновані і навіть прямо протилежні наукові теорії, тільки би вона не суперечила чуттєвим даним і була би в достатній мірі зручною і простою. Питання ж про об’єктивний зміст наукової теорії взагалі немає смислу, бо, як казав Мах, об’єктивна дійсність - це лише “метафізичне” допущення, яке перечить принципу “економії мислення”.

Згідно з Махом, “не тіла викликають відчуття, а комплекси елементів (комплекси відчуття) створюють тіла”. Останні являють собою тільки “логічні символи” для цих комплексів. З точки зору Маха, атом, молекула, маса і т.п. – все це не об’єктивна реальність, а лише тільки символи для економічного опису відчуттів. Відповідно цьому і “те, що ми називаємо матерією, є тільки певний закономірний зв’язок елементів (відчуттів)”.

Намагаючись уникнути соціальних висновків і намагаючись внести в своє вчення деякий елемент об’єктивності, Мах у своїх більш пізніх працях оголосив, що елементи (відчуття) за своєю природою не фізичні і не психічні, не суб’єктивні і не об’єктивні – вони “нейтральні”.

Висуваючи вчення про нейтральність “елементів”, Мах претендує на переборення “метафізики” матеріалізму і ідеалізму. В період, коли фізика вступила в смугу кризи, філософія Маха почала отримувати досить широке розповсюдження, вона розглядалась, як філософія сучасного природознавства. Однак і тоді багато хто із відомих учених заперечував махістську інтерпретацію наукового пізнання і вів з нею активну боротьбу. Особливо рішуче повстав проти вчення Маха один із засновників сучасної фізики Платон. Однак філософія Маха продовжувала впливати на значну частину природознавців. Не малу роль в посиленні її в 80-ті – 90-ті роки відіграв так званий емпіріокритицизм – вчення Р.Авенаріуса, досить близьке поглядам Маха, але виникло воно незалежно від нього.

Авенаріус, також, як і Мах, визнавав корінним принципом теоретичного мислення економію сили. Філософія розглядалась Авенаріусом, як мислення про всю сукупність даних за принципом найбільшої трати сили. Для того, щоб втілити цей принцип, філософія, як і наука, повинна відмовитись від усіх понять, які виходили за межі “чистого” досвіду. Авенаріус вважав наукові поняття, що характеризують матеріальний світ і його закономірності: сила, необхідність, причинність, атом, річ і властивості, і на кінець, субстанція, як важливе філософське поняття. Після усунення всього цього залишаються тільки відчуття, які слідують одне за іншим і до яких зводиться усе суще. Тоді “усяке буття за змістом своїм повинне мислитись як відчуття, а за формою – як рух”. Оце і буде найбільш економічне мислення про світ.

Боротьбу проти матеріалізму Авенаріус веде також і під виглядом заперечення “інтроекції”. Інтроекцією – він називає неправомірне поміщення уявлень в середину людини, в її мозок. Інтроекція виникає ніби-то тоді, коли ми не задовільняємось простим отисом того, що ми самі безпосередньо сприймаємо, і того, що сприймають інші люди, а намагаємось виявити місцезнаходження цих сприйнять і розміщуємо їх спочатку всередину оточуючих нас людей, а потім, за аналогією, в середину нас самих. Тоді, розмірковує Авенаріус, відбувається “подвоєння світу”, створюється ілюзія, ніби крім світу речей, безпосередньо даних в досвіді, існує ще й світ уявлень, який знаходиться десь в душі чи свідомості.

Відкинутий інтроекції Авенаріус протиставляє вчення про “принципову” координацію, або нерозривний зв’язок суб’єкту, що пізнає, і середовища. Згідно з Авенаріусом, не може існувати знання, що виходить за межі досвіду, в досвіді ж об’єкт і суб’єкт завжди разом, як “протичлен” і “неперервний член” “принципової” координації. А це значить, що не існує об’єктивної реальності, незалежної від “центрального члена”, від свідомості суб’єкта. (З цього приводу ми рекомендуємо почитати те місце з роботи В.І.Леніна “Матеріалізм і емініріокрицизм”, де він полемізує з Авенаріусом). Філософія емініріокритицизму зіграла певну роль в створенні тієї ідеалістичної атмосфери, яка почала проникати в природознавство кінця XIXст.. До схожих висновків приходять такі вчені, як англійський фізик К.Пірсон, французький фізик П.Дюгем, німецький хімік В.Оствальд, французький математик А.Пуанкаре.

Поряд з позитивізмом і неокантіанством (про яке мова буде йти в наступному питанні) в філософській думці останньої чверті XIXст. В Західній Європі все більше посилюється ірраціональна течія, яка мала свої витоки головним чином в філософії Шопенгауера. В цей період реакційної буржуазії, особливо німецької, значний успіх мала песимістична філософія Едуарда Гартмана (1842-1906), який використав ряд ідей Шопенгауера і оголосив духовною основою всього існуючого якесь несвідоме начало, що включало в себе волю і уявлення. В той час виникла і поступово посилювалась впливова течія, яка отримала назву “філософія життя”, основи якої були закладені В.Дільтеєм і Ф.Ніцше в Німеччині і А.Бергсоном у Франції.

“Філософія життя” відрізняється від позитивізму перш за все войовничим ірраціоналізмом, який проявляється не тільки в запереченні пізнавального значення розуму з його логічними формами і категоріями, але й в пізнанні світу, людини і її історії, ірраціональними за своєю природою. Друга відмінність “філософії життя” від позитивізму полягає в тому, що вона зосереджує свою увагу переважно на питаннях історії, суспільного життя, культури і намагається створити широкий світогляд, протиставляючи його матеріалістичному світогляду. Якщо позитивісти заперечували основні світоглядні питання як “метафізику”, то “філософи життя” висунули на перший план якраз проблеми світогляду, “вічні питанні” про смисл життя і історії, про природу всього існуючого. Вони звинувачували позитивістів в абстрактному формалізмі в забутті потреб життя і практики, в перекручуванні природи людини і в перетворенні її в суху розсудкову істоту. Висунута ними дилема “розум або життя” вирішувалась на користь ірраціоналістичного тлумачення “життя”, яке заперечувало наукове пізнання і протиставляло нерозумну волю, інстинкт, несвідомі пориви і ірраціональну інтуїцію.

Родоначальником “філософії життя” вважається Вільгельм Дільтей (1833-1911). На превеликий жаль, об’єкм методичної розробки не дає можливості дати розвернуту характеристику філософії Дільтея і відомого представником “філософії життя” у Франції Анрі Бергсона (1859-1941). Тому рекомендуємо вивчення творчості цих філософів, а потім, по можливості, заслухати ці реферати на студентських конференціях тощо. (Досить непогано філософські погляди Дільтея і Бергсона викладені в книзі: А.Ф.Зотов, Ю.К.Мельвіль “Буржуазна філософія середини XIX- початку XXст.” М., 1988 с.331-413).

Найбільш яскраво основні ідеї “філософії життя” розкриваються у творчості Фрідріха Ніцше (1844-1900). Його філософське вчення непослідовне і суперечливе, але, не дивлячісь на свою логічну беззв’язність, воно єдине за духом, тенденціями і метою. Вихідний пункт філософствування Ніцше – визнання того, що життя сучасної Європи проходить “в старанній напруженості протирічь”. “Уся суть європейської культури – мислить він - як би направляється до катастрофи”. Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, в розповсюдженні песимізму, в широкому захопленні декадентськими ідеалами, в утраті віри в духовні цінності, які раніше шанувались – одним словом, в нігілізмі, який став знаменом століття. Ніцше хотів перебороти цей нігілізм і дати нове, оптимістичне вчення. В основі філософського вчення Ніцше інтерпретував в термінах модного в його час біологізму, якому віддавали шану і махісти. Ніцше доводить це вчення до межі, всі суб’єктивно-ідеалістичні тенденції останньої чверті XIX ст. В його філософії були зібрані в один вузол. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Основа життя - це воля; життя є прояв, об’єктивізації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. “Життя – говорить він, - це воля до влади”, яка розуміється ним перш за все, як інстинктивне, ірраціональне начало, якому підпорядковані думки, почуття і вчення людини. Людина зображається Ніцше, як ірраціональна за своєю природою істота, яка живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. “Волі до влади” Ніцше надає значення, яке виходить за межі життя, розглядаючи її як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу. Весь світ Ніцше зображає, як буремне море енергії, як “становлення”, зміст якого складає боротьба центрів сили, або пунктуації волі, які постійно збільшують, або втрачають свою владу. Світ – вічне становлення без початку і без кінця. Воно не приводить ні до чого сталого, не підкоряється ніяким законам, відбувається без напрямку і мети. Це нескінчений хаос без усякого сенсу, гра сил, які виникають із оточуючого небуття і, які занурюються в нього, “процес, який не веде нікуди”. Ніцше стверджує, що цей світ, який знаходиться у вічному становленні, пізнати неможливо, що всі наукові поняття, якими ми користуємось для пояснення світу – це створені ними функції. Те, що в науці називається істиною, є просто біологічно корисний вид помилок, тобто, насправді це зовсім не істина, а неправда. Тому-то і світ – це теж неправда, але неправда необхідна і така, що є умовою життя. Він “аргументує” це тим, що життя людини на Землі, як і існування самої Землі, позбавлене смислу; тому, щоб видержати “життя у світі, який немає смислу”, потрібні ілюзії і самообман. Для слабких вони служать утіхою і дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом створення волі і влади.

Тому – то завданням філософії є створення міфів. Таким міфом, говорить Ніцше, і є вчення про волю до влади як основи світового процесу. Таким же міфом і є ідея, якій Ніцше надає виключне значення, ідея “вічного повернення”. Оцей хаос становлення породжує велике, але все ж кінцеве число комбінацій, які через величезні проміжки часу повторюються знову. Все, що відбувається сьогодні, відбувалося раніше багато раз і буде повторюватись в майбутньому. Вчення Ніцше має і практичні рецепти запобіганню катастрофи, яка чекає суспільство. Ніцше добре відчуває загрожуючу небезпеку, він передбачає, що “прийдешньому вікові доведеться випробувати … добрі кольки”, в порівнянні з якими “Паризька комуна виявиться тільки легким розладом шлунку”. Уся біда сучасного суспільства, говорить Ніцше, полягає в тому, що маси людей прийняли вчення християнської релігії про рівність перед Богом і тепер вони вимагають рівності на землі”. Ідеї соціальної рівності Ніцше протиставляє міф про фатальну, природну первісність людей. Він стверджує, що існує раса панів, покликаних наказувати, і раса рабів, які повинні підкорятись.

Ніцше вимагає “переоцінки усіх цінностей”, він закликає панівні класи відмовитись від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань і т.д., а взамін всього цього, радить відновити рабство і ієрархічну побудову суспільства, виховання нової касти панів, зміцнення їх волі до влади. Умовою їх панування є відмова від християнської моралі, “моралі рабів”, і визнання “моралі панів”, яка не знає жалю і співчуття, вважає, що сильному дозволено все. Величезну роль в здійснені цього ідеалу Ніцше відводить культу війни, яка, на його думку, є покликання кожного представника вищої раси і однією з умов її панування.

Ніцше втілив свій ідеал касти панів в образі “надлюдини” в книзі “Так говорив Заратустра”. Тут “надлюдина” виступає в ореолі опоетизованого міфу. Ніцше старається наділити його вищими доблестями і досконалостями. Але в наступних його творах, поетична маска цього ідеалу спадає і “надлюдина” постає у своєму дійсному вигляді. Він виявляється “білявою бестією”, новим варваром, істотою, яка користується інстинктами дикого звіра. Якраз ця “білява бестія” і повинна врятувати світ, що руйнується.

Викладені вище ідеї складають ядро всього вчення Ніцше. Переконаність в ілюзорності неправдивості усіх наукових і моральних уявлень і неприборканої волі до влади – основи основ цієї філософії. “Усе неправда! Усе дозволено!”.

Викладачеві, при підведенні підсумків розгляду філософських поглядів Ніцше, слід зазначити, що в радянській літературі становлення до ніцшеанства було вкрай негативне. Його філософія називалась людиноненависницькою, говорилось про те, що він теоретично обґрунтував фашизм. Звичайно така оцінка його філософії небезпідставна, в творах Ніцше можна знайти все, що завгодно. Але, ще Т.Манн резонно замітив: не фашизм є творінням Ніцше, а Ніцше – витвір фашизму, оскільки він вловив і відмітив перші ознаки імперіалізму, що народжувався, і сповістив наближення фашизму, хоч сам він і уявлення не мав, що таке імперіалізм. Тому, говорячи про філософську спадщину Ніцше, оцінюючи його всебічно, слід визнати і роль його як великого провидця в історії людства.

5. Марбурзька і Баденська школи неокантіанства. Сутність і особливості.

В руслі розвитку неокласичного філософського мислення другої половини XIX ст.-поч. XX ст. робляться спроби переосмислення філософської спадщини найбільш яскравих представників філософської класики. Проявом цього було виникнення неокантіанства, яке як філософська течія оформилась в Німеччині в кінці XIX- поч. XX ст.. Згодом воно розповсюдилось в Австрії, Франції, Росії та інших країнах. Більшість неокантіанців заперечує “річ в собі” Канта і не допускає виходу пізнання за межі явищ свідомості. Завдання філософії вони бачать перш за все в розробці методологічних і логічних основ наукового пізнання і позицій ідеалізму, більш відвертого і послідовного, ніж механізм.

В подальшому в середині неокантіанства виникло ряд шкіл, з яких найбільш важливими і впливовими були Марбурзька і Баденська (фрейбурзька) школи.

Марбурзька школа неокантіанства.

Засновником цієї школи був Герман Коген (1842-1918). У цю ж школу входили Пауль Наторп, Ернст Кассірер, Карл Форлендер, Рудольф Штаммлер та інш.. Так само, як і позитивісти, неокантіанці марбурзької школи стверджували, що пізнання світу є справою тільки конкретних, “позитивних” наук. Філософію в смислі вчення про світ вони заперечують як “метафізику”. Предметом філософії визнають тільки процес наукового пізнання.

Неокантіанці відкидають основне питання філософії, як “досадний спадок філософії”. Усі проблеми наукового пізнання вони намагаються вирішувати поза відношенням до об’єктивної дійсності, в межах однієї лише “спонтанної” діяльності свідомості. Неокантіанці відкривають поняття від дійсності, що ними відображаються і тлумачать їх як продукти діяльності мислення, що спонтанно розвиваються. Тому, як стверджують вони, що предмет пізнання не даний, а заданий, що він не існує незалежно від науки, а створюється нею, як якась логічна конструкція. Основна ідея неокантіанства в тому, що як вони стверджують, пізнання є логічна побудова, або конструювання предмета, яке відбувається за законами і правилами самого мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення. З цієї точки зору істина – це невідповідність поняття (або судження) предмету, а, навпаки, відповідність предмета тим ідеальним схемам, які установлені мисленням.

Гносеологічні корені такої концепції полягають в роздуванні активної ролі мислення, його здатністю виробляти логічні категорії, в абсолютизації формального боку наукового пізнання, в зведені науки до її логічної форми.

Неокантіанці, по суті справи, ототожнюють існування речі з її пізнанням, вони підмінюють природу наукового картинного світу, об’єктивну діяльність – її зображенням у думці.

У сфері соціології представники цієї школи виступили проти марксистської теорії соціалізму, протиставляючи їй теорію “етичного соціалізму”, ідеї деякі диктатури проти пролетаріату вони протиставили теорію солідарності і співробітництва класів. Попередньою умовою соціалізму вони вважали моральне оновлення людства, говорячи, що соціалізм – це етичний ідеал, яким ми повинні керуватись, усвідомлюючи, що повністю цей ідеал принципово не здійснений. Звідси, власне, і випливала знаменита теза відомого в той час у Європі соціал-демократа Бернштейна: “Рух-усе, а кінцева мета – ніщо”.

Для представників баденської школи Вільгельма Віндельбанда (1848-1915) і Генріха Ріккерта (1863-1936) філософія в значній мірі зводилась до наукової методології, до аналізу логічної структури знання. На відміну від представників марбурзької школи, які намагались дати розробку логічних основ природознавства, буденні поставили центральним завданням створення методології історичної науки. Вони приходять до висновку, що в історії не існує закономірності і що тому історична наука повинна обмежитись тільки описом індивідуальних подій, що не претендують на відкриття законів. Для обґрунтування цієї ідеї Віндельбанд і Ріккерт установили принципове розмежування між “науками про природу” і “науками про культуру”, що базувалось на формальній протилежності методів, які, на їх думку, використовуються цими науками. Згідно з Ріккертом, природні науки користуються “генералізуючим” методом, який полягає у створенні загальних понять і формуванні законів. Але в загальних поняттях не міститься нічого індивідуального, а в індивідуальних явищах дійсності немає нічого загального. Тому закони науки не мають ніякого об’єктивного значення. З його точки зору, природознавство не має знання про дійсність, а навпаки, віддаляється від неї, бо воно має справу не з дійсним світом, а з світом абстракцій із створеними ним же самим систематичних понять.

Ріккерт вважає, що на противагу природознавству, історичні науки цікавляться одиничними подіями в їх неповторній своєрідності. Так він приходить до висновку, що об’єктивних законів в суспільному житті не існує.

Далі, розмірковує він, природознавець, створюючи природознавчі поняття, може користуватись тільки одним формальним принципом узагальнення. Історик, же зайнятий описом одиничних подій, повинен мати крім формального принципу індивідуалізації, ще один додатковий принцип, який дає йому можливість виділити із нескінченного різноманіття факторів те суттєве, що може мати значення історичної події. Таким принципом відбору є віднесення подій до культурних цінностей, стає історичною подією.

Таким чином філософія у діячів баденської школи виявляється не тільки політикою наукового пізнання, але й вчення про цінності.

Бувши в кінці XIX ст. однією з найбільш впливових філософських течій, неокантіанство вже в другому десятилітті XX ст. Почало занепадати і після першої світової війни втратило самостійне значення.

Розглядом цих п’яти питань ми і обмежуємо аналіз основних напрямків, ознак і рис некласичної філософії другої половини XIX- поч. XX ст.. Радимо викладачеві в процесі підведення підсумків заняття, серед усього іншого підкреслити, що багато з цих некласичних філософських вчень, які започаткувалися ще в XIX ст., будуть в подальшому розвитку перетворені на всесвітньо відомі філософські течії, які були взагалі репрезентовані філософією XX ст..

Узагальнення

Кінець ХІХ -поч. ХХ ст. – епоха некласичної філософії, яка відрізняється плеядою видатних мислителів, які збагатили філософську культуру глибокими та цікавими ідеями. Ця філософія відійшла від принципів класичної філософії. Протиставила раціоналізму ірраціоналізм. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному – в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: „філософію мислення” замінює „філософія життя”. У чому ж причина такої радикальної зміни ставлення філософії другої половини ХІХ ст. до науки та розуму? Чим пояснити поширення концепцій , які заперечують розум і наукове пізнання.?

Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди дестабілізації. Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, - такими є соціально психологічний грунт для поширення ірраціоналістичних настроїв.

Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою між класичною та сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень ХХ ст. Особливостями некласичної західної філософії , основними темами її філософствування є: по – перше, звернення до суб’єктивного світу людини; по – друге, аналіз кризи буржуазної культури; по – третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.

1. Чим, на вашу думку, некласична філософія відрізняється від класичної ?

2. Яким є погляд А. Шопенгауера на сутність життя людини ?

3. В чому суть поняття “парадокс” у філософській системі С.К’єркегора ?

4. Яку класифікацію наук дає О. Конт ?

5. Що, на думку Г.Спенсера, дає можливість усунути конфлікт між релігією і наукою ?

6. У чому суть “біоекономічної” теорії пізнання Е.Маха ?

7. Що розуміє Р.Авенаріус під “інтраекцією” ?

8. Що таке “життя” в філософській концепції Ф.Ніцше ?

9. Що розуміють під істиною, представники марбурзької школи неокантіанства?

10. Що, на думку представників баденської школи неокантіанства, дозволяє історику класифікувати ту, чи іншу подію в житті суспільства, як історичну ?