10. Філософське розуміння буття

Питання теми

1. Суть та зміст категорії буття.

2. Матерія, форми буття матерії. Простір і час.

3. Свідомість, як філософська проблема.

4. Природа та структура свідомості.

Основні терміни теми:

Онтологія, буття, матерія, ідеальне, субстанція, категорія, система, рух, простір, час, реляційна концепція, теорія відносності, свідомість, відображення, інформація, подразливість, інстинкт, умовний рефлекс, психічне відображення, свідоме, несвідоме, підсвідоме, самосвідомість, мислення.

Філософське розуміння буття.

Проблемна ситуація: Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. В самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається визначенню. Якою була послідовність категоріальних визначень буття в історії філософії? Що розуміє сучасна онтологія під матеріальним буттям світу? Якими параметрами відрізняються ідеальне буття від матеріального? Яким є онтологічний статус свідомості людини?

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія - це вчення про суще, про першооснови буття; система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність та інше.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (У-ІУ ст. до н.е.). Буттям він називав такий світ, що раціонально осмислюється і осягається.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Еммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії життя, екзистенціалістів, буття – це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб‘єктивності і обґрунтовувати все суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об‘єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм, світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. Кожний із способів вирішення проблеми буття іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки.

Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. Розглядаючи проблему буття філософія виходить з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв‘язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об‘єднуються з усім тим, що існує у світі.

У широкому розумінні буття є всеохоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв‘язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії: казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне і духовне.

Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття природи як цілого і буття речей і процесів, вироблених людиною;

2) ідеальне ( духовне) буття;

3) буття людини, котре поєднує в собі індивідуальне буття і буття суспільства (місце людини в системі суспільних відносин).

Отже, категорія буття – гранично загальна абстракція, яка об‘єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. Все існуюче – це світ, до якого ми належимо. Для характеристики головних сфер буття у філософії вироблена категорія субстанції.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) – монізм, дві субстанції (дух і матерія одночасно) – дуалізм, і нарешті, множина субстанцій – плюралізм, наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца. У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Що ж таке матерія як філософська категорія?

Матерія – це філософська категорія, що означає об‘єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них.

Матерія не створювана, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Матерія, як субстанція є єдністю багатоманітності. Атрибутами (невід‘ємними властивостями) матерії як субстанції є системність, рух, простір і час.

В філософії стародавнього світу, зокрема в представників староіндійської школи локаяти або стародавньокитайських філософів, поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом, з якого складались тіла і предмети: камінь, вода, земля, дерево, глина тощо. Філософи стародавньої Греції здебільшого вважали матерією найдрібніші частинки – атоми або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття. Пізніше філософ Рене Декарт визначав, що матерія – складова частинка предмета, субстанція самоіснуючого буття. Інші філософи вважали, що матерія – чуттєво пізнавальні реалії. Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей, властивостей і відносин має системну організацію. Під системою розуміють сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Існують такі системні рівні матерії:

1) системи неживої природи, що включають елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи – планети, зорі, Галактику, системи галактик;

2) системи живої природи - біологічні системи доклітинного рівня ( білки і нуклеїнові кислоти), клітини, багатоклітинні організми ( рослини і тварини), понадорганізмові системи, ( популяції, види і біоценози), біосфера;

3) соціально-організовані системи - людина, сім’я, різні колективи, класи, партії, держава, суспільство, людство.

Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У філософії під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Матерія і рух нерозривно пов‘язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв‘язку.

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування – простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких об‘єктів, що займають різне положення в просторі.

Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об‘єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв‘язані між собою. Їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в “Рамаяні”, пам‘ятнику духовного життя Стародавньої Індії , знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Сформувалися два основні підходи до цього питання: субстанціональний і реляційний.

Представники субстанціонального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визначилися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об‘єкти не взаємодіяли, а знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об‘єктивними.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в ХХ ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об‘єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природничо-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. Її висновки і положення змусили вчених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.

Сформульована в 1916 р. Альбертом Ейнштейном теорія відносності складається з двох зв‘язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (лат. – relativus – відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об‘єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об‘єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору – часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об‘єктами. Загальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору – часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу надважких об‘єктів геометричні властивості простору починають відхилятися від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється.

Отже, теорія відносності, по-перше, показала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність, суб‘єктивістських апріорних уявлень сутності простору і часу.

Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: “Суть така: раніше вважали, що коли яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли б, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір, і час”.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність.

Основні властивості часу: тривалість, одномірність, незворотність, однорідність.

І простір і час всезагальні і об‘єктивні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору – фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об‘єкта можна визначити за допомогою трьох величин: довжини, висоти, ширини. Час – одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність – рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу – незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Деякі філософи обґрунтовують зв‘язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космологічні підходи до обґрунтування незворотності часу.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об‘єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом.

Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини в світі передбачає з‘ясування природи людської свідомості – ключове для аналізу всіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносини з буттям торкаються вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.

На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними – Сократ. У Платона об‘єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв‘язано зі зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомого, виявленням нових факторів, що утворюють проблемне поле парапсихології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.

Матеріалістичний підхід до розкриття проблеми свідомості з необхідністю ставить питання про можливість походження свідомості у ході розвитку матерії. Ще Йоганн Дунс Скотт казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом – мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча – має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухотвореної матерії. Теорія про зв‘язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість – атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії. Це специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки та техніки переконують у тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змінюються. Чи інакше: один об‘єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об‘єкт, що зазнав впливу, фіксує у своїх змінах певні властивості того об‘єкту, який вливав на нього. Відображення – це загальна властивість матерії, що полягає у здатності матеріальних об‘єктів відтворювати у своїх властивостях особливості інших об‘єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію як необхідну основу та умову усіх процесів відображення, слід врахувати якісну своєрідність процесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а також людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об‘єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об‘єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впливом води ржавіє, під впливом вогню – нагрівається, під впливом магніту – притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об‘єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображення). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набуває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системах властиве звикання, захист – своєрідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до виникнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв‘язок поколінь живих організмів. Генетична інформація – це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об‘єктів у молекулах ДНК. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і тому, що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть певну інформацію про зовнішнє середовище. Організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбереження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, уникає чи нейтралізує шкідливі фактори.

Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулювання у живій природі – подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин і рослин і як елементарна лежить в основі усіх проявів психічної діяльності людини. Подразливість – це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внутрішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подразники. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, має принципові обмеження. Тому в подальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразливості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Життєдіяльність рослин повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми регулювання вже замало. Тому в процесі розвитку у тварин поступово формуються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інформаційну саморегуляцію – нервові тканини, що розвиваються у складні нервові системи. З виникненням нервової системи панівною формою реакцій організму стає інстинкт – система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою.

Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється нова форма саморегуляції – умовний рефлекс. Поступово тварини виробили особливий видовий спосіб формування набутої програми – формування системи умовних рефлексів, необхідних для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Формування та розвиток нервової системи перетворився на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому пристосувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру.

Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварин – психіки, фізіологічною основою якої стало виникнення кори головного мозку. Психічне відображення – якісно новий рівень саморегулювання живих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму – з іншого, - немає такої жорсткої залежності, як на до психічному рівні між певними подразниками та відповідною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції; і навпаки – одна й та сама реакція може бути викликана різними образами. Реакція тварин стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція – це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.

Механізм саморегуляції, що складався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми саморегулювання, якою і стає свідомість, якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання.

Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є практика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина створює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організації, тобто створює культури. Тому виникнення свідомості зв‘язано, насамперед, з формуванням культуру. З такого положення випливає ряд висновків про природу свідомості.

По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, то людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворену згідно до її, людини, потреб. Людина, на відміну від тварин, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те що мало або може бути, тобто свідомість відображає дійсність крізь призму можливостей.

По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є цілеспрямована і виключає програму досягнення мети. Звідси випливає висновок про ідеальну і суспільну природу свідомості. Її ідеальність знаходить прояв у тому, що свідомість виступає своєрідним засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) перетворення об‘єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що вона формується, функціонує і розвивається лише у процесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироблених суспільством форм колективної спільної діяльності.

По-третє, погляд свідомості на світ – завжди є поглядом з позиції культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб‘єкта діяльності, який оцінює діяльність з точки зору того, чи задовольняє чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тварині також властива спрямованість на предмети зовнішнього світу, але вона не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлексії та самосвідомості відокремлює себе з природи і із спільності інших людей.

Отже, свідомість – вища, специфічна людська форма саморегуляції взаємовідносин зі світом – природою, суспільством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у виробленні певного ставлення до світу.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. Враховуючи результати останніх досягнень, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них форм прояву. Враховуючи це, структуру свідомості можна уточнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та несвідомого (підсвідомого), за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття „психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає в себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій відбувається на інстинктивному рівні, не стає предметом усвідомлення. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість – це здатність людини робити об‘єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків тощо. Самосвідомість є обов‘язковим елементом свідомості, без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у житті та вдосконалюватись. В основі самосвідомості лежить рефлексія – специфічний спосіб мислення, що його можна назвати „подвійним баченням”, тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Виходячи з цього, весь цілісний світ людського духу можна спрощено уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення – оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, столяр – майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість®знання®дійсність. Без знання свідомості не існує, бо саме в знанні виявляється ідеальність свідомості. В певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише самі знання, а й певні дії із знаннями, певне їх використання.

Сфера емоцій людини – процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові). Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини.

Ще однією важливою складовою частиною свідомості людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети. Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. Виділяють три основні функції свідомості – пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості.

Людська свідомість – це унікальне явище дійсності. Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусвідомлення.

Тема №10 Резюме

Узагальнення по темі

Внаслідок граничної широти узагальнення буття можна визначити лише категоріально; при цьому історія категоріальних визначень буття утворює систему таких визначень, яка працює уся разом. Сучасна наука різними напрямами та галузями утворює наукову картину світу, яка окреслює досить складну картину проявів буття; в сучасній науковій картині світу буття постає системним, багаторівневим, ієрархічно впорядкованим та динамічним. Концептуально різні тлумачення буття постають основою для класифікації та оцінок різних філософсько-світоглядних позицій.

Властивості свідомості яскраво розкриваються у її ідеальності, яка постає, з одного боку, як здатність свідомості конструювати дійсність у її необхідних якостях та зв‘язках, а з іншого боку, як здатність її ідеалізувати дійсність, вибудувати систему її еталонних вимірів та абсолютних орієнтирів; ідеальність свідомості дає можливість зрозуміти її онтологічний статус, оскільки поза свідомістю нічого ідеального не існує. Складна структура людської свідомості розкривається через систему її функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусвідомлення.

Література для самоосвіти : [18, 29, 30, 33, 52, 80, 82, 89, 92-98].

1. Що таке онтологія?

2. Розкрийте філософський зміст понять „матерія”, „простір”, „час”, „рух”.

3. Які існують проблеми створення цілісної картини світу?

4. Відображення як всезагальна властивість матерії.

5. У чому проявляється „вторинність” свідомості, її залежність від матерії?

6. Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості?

7. Якими якісними ознаками відрізняється психіка людини від психіки тварини?

8. Як потрібно розуміти суспільно-історичну сутність свідомості?

9. Яка структура свідомості, її рівні?

10. Які структурні ідеальні елементи входять до психіки людини?

 Лекція на тему