6. Філософія європейського Середньовіччя та епохи Відродження.

Серед найрізноманітніших оцінок марксизму останнього часу зустрічаються такі, які стверджують, що він був чимось випадковим серед філософсько-економічних вчень, що це якась гримаса на тлі суспільного розвитку людства і, слава Богу, що суспільна думка наприкінці ХХ ст. усвідомила це і засудила марксизм як теорію і як практику.

З такою позицією неможливо погодитись. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. В кінці ХVIII ст. в Англії, на той час економічно найрозвиненішій країні Європи, почався промисловий переворот, який у ХІХ ст. охопив інші європейські держави. Зростав обсяг промислового виробництва, будувались нові фабрики, збільшувалась чисельність найманих робітників. На зміну феодалізму широким фронтом ішов капіталізм. Формувались нові класи – буржуазія і пролетаріат. Дедалі сильнішою ставала експлуатація найманої праці з боку буржуазії, глибша прірва між багатством і бідністю. В середовищі робітничого класу зростає незадоволення станом справ. Поступово воно переростає у страйки, організовані виступи проти існуючого економічного та політичного ладу. Деякі з них набувають великого резонансу. Серед них – повстання ткачів у м. Ліоні (Франція) в 1831 р. і 1843 р., сілезьких ткачів (Німеччина) у 1844 р., чартистський революційний рух в Англії у 1830-1840 рр.

Соціальні конфлікти та потрясіння цього періоду викликали у свідомості робітників та значної кількості інтелігенції багато соціально-філософських запитань: чи може бути суспільство справедливим, без експлуатації людини людиною і як цього досягти; які перспективи розвитку суспільства і що є його метою; як можна використати знання про навколишню дійсність на користь усім людям та ін. Марксизм в цілому і його філософія, зокрема, виникли як спроба дати відповідь на ці питання у вигляді системи ідей, принципів і теорій.

Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належало трьом великим науковим відкриттям першої половини ХІХ ст., які давали можливість зробити ряд важливих філософських висновків, сприяли утвердженню матеріалістичного світобачення, діалектичного способу мислення.

1. На початку 40-х років ХІХ ст. німецький природознавець Ю.Майєр відкрив закон збереження і перетворення енергії. Відкриття цього закону стало науковою основою для філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід.

2. У 1838-1839 рр. німецькими біологами Т.Шванном і М.Шлейденом була створена клітинна теорія живої речовини. Ця теорія дозволила зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина.

3. На початку 40-х років ХІХ ст. англійський дослідник природи Ч.Дарвін робить висновок про еволюційний розвиток живої природи. Дещо пізніше (1859 р.) в праці “Походження видів шляхом природного відбору або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя” він формулює основні положення еволюційної теорії, із якої випливало, що виникнення людини на Землі є результат і вершина еволюції. І хоч ця теорія не була сприйнята стопроцентово всіма вченими і піддається всебічній критиці до наших днів, вона надала можливість належної аргументації ідеї безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи.

Марксизм, як досить-таки цілісне суспільно-політичне і економічне вчення, виник не на голому місці. Розробляючи його Маркс і Енгельс опирались на досягнення не тільки природничих, а перш за все суспільних наук. Теоретичними джерелами марксизму в цілому були німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах), англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо) і французький утопічний соціалізм (Сен-Симон, Фур’є, Оуен).

Розробка усіх трьох складових частин марксизму (філософії, політекономії і так званого наукового соціалізму (пізніше – комунізму) була підпорядкована єдиній глобальній меті: обгрунтуванню права робітничого класу (це зображалось як історична необхідність) насильницьким шляхом змінити існуючий суспільний лад і у всесвітньому масштабі побудувати нове справедливе суспільство – комунізм.

Потрібно глибоко розуміти, що виникнення марксизму неможливо пояснити тільки його ідейно-теоретичними передумовами (хоч вони, безумовно, і ми про це сказали, були). На перше місце слід поставити абсолютно об’єктивні, соціально-історичні причини і умови (про що ми сказали вище), які зробили можливою і необхідною філософію, яка на самому початку свого становлення відкрито заявила про свою мету і завдання: не тільки пояснити, але і змінити світ. У свідомих “Тезах про Фейербаха” Маркс писав: “Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його”. Себе марксизм розглядав в якості духовної зброї таких змін.

Звичайно, і до Маркса багато мислителів висловлювали незадоволення існуючим порядком речей, закликали до його перетворення. Але в їх уявлені ці перетворення повинні були здійснюватись тими, хто для цього інтелектуально і духовно визрів, а це завжди була елітна меншість суспільства. Маркс звернувся не до “верхів”, а до “низів” суспільства: до трудящих мас, до самого бідного класу – пролетаріату. Пролетаріат може і повинен звільнити себе від капіталістичної експлуатації. Однак “наодинці” зробити це не може. Разом із ним від приватновласницького суспільства повинно звільнитися і все трудове людство. Обгрунтування для таких висновків Маркс знаходив в соціальній науці і філософії. Але, слід ще раз підкреслити, що теорія була лише відгуком на реальні гострі протиріччя в сучасному Марксовому суспільстві, які досягли вже відкритої, насильницької форми вираження в європейській революції 1848 р. Якраз із цією революцією і пов’язане виникнення марксизму (хоч перші, в тому числі і великі праці Маркса і Енгельса були написані ще в передреволюційні роки).

Слід віддати належне засновникам марксизму. Усі їхні теоретичні конструкції характеризуються глибиною, теоретичністю, логічністю побудови, ясністю та доступністю викладу. Наприклад основна теоретична праця Маркса “Капітал” взагалі вважалася взірцем наукового дослідження. Усе це поєднане благородною гуманною метою, яку ставить перед собою творець нового вчення – зробити щасливим усе людство. Ця ідея зробила марксизм дуже популярним; в тісні строки він розповсюдився у багатьох країнах, де знаходив все нових прихильників.

Як вже було сказано раніше, теоретичним джерелом філософії марксизму є німецька класична філософія, зокрема, філософі Гегеля і Фейєрбаха. Піддавши глибокій критиці своїх попередників за недоліки, які на думку засновників марксизму, були притаманні їх філософським концепціям, вони в повній мірі використали із них те, що підходило для їх власної філософії. Нечемно критикуючи Гегеля за його ідеалізм, Маркс і Енгельс запозичили його вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. Засудивши філософські погляди Фейєрбаха за їх метафізичність, вони взяли на озброєння його матеріалізм, ідеї щодо сутності людини, критики релігії.

В результаті досить вправного поєднання гегелівської діалектики і фейєрбахівського матеріалізму було створене нове філософське вчення, яке отримало назву діалектичного матеріалізму. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.

Від багатьох інших філософських вчень філософія марксизму відрізняється чітким визначенням предмету дослідження: це найбільш загальні закономірності розвитку природи, суспільства та людського мислення. При цьому вона використовує знання конкретних наук.

Характерним для марксистської філософії є постановка і чітке формулювання так званого основного питання філософії. Найбільш зрозуміло суть його розкрита в праці Енгельса “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії” (1886 р.). На його думку, кожна філософська концепція незалежно від часу її створення та конкретних філософських проблем, які в ній аналізуються, в кінцевому підсумку ставить одне і теж питання, яке він називає основним філософським питанням. Суть його в відношенні двох видів реальності: матеріальної і ідеальної. Це питання має дві сторони:

1) що є первинне, а що – вторинне, що існувало раніше – матерія чи свідомість;

2) чи спроможна людська свідомість пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього.

Філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність свідомості – ідеалістами. Ідеалізм постає у двох формах – об’єктивний і суб’єктивний. І той, і інший виходить із первинності свідомості, а розрізняються вони між собою відповіддю на питання про природу цієї свідомості. Суб’єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб’єкта. Об’єктивний ідеалізм виходить із того, що це свідомість, яка існує об’єктивно, поза суб’єктом.

В залежності від відповіді на другу сторону цього основного питання філософи також були поділені на два табори: на тих, хто стояв на позиціях можливості пізнання навколишнього світу, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечували можливість пізнання світу, назвали агностиками, а напрям -агностицизмом.

З часом основне філософське питання набуло в марксистській філософії статусу основного методологічного принципу. Марксизм став на бік матеріалізму і піддавав нищівній критиці всіх мислителів, які, на думку марксистів мали хоча б найменші відхилення в бік ідеалізму. Пізніше, в більшовицькому варіанті марксизму, справа дійшла до фізичного винищення тих, хто схилявся до ідеалістичного трактування тих чи інших філософських проблем. Якщо до появи марксизму матеріалізм і ідеалізм співіснували в рамках єдиної філософії, ведучи між собою теоретичну полеміку, то марксизм по суті, розділив філософію на два ворогуючи табори, піддаючи анафемі усіх, хто мислив по іншому.

Слід відмітити, що за межами марксизму переважна більшість філософів не поділяла і сьогодні не поділяє думки про те, що відношення свідомості до матерії є центральною філософською проблемою, основним питанням філософії. Тому часто в філософській літературі цей термін беруть в лапки.

Коло філософських досліджень класиків марксистської філософії було надзвичайно широким. Можна сказати, ні одна із значних філософських проблем не була обійдена їхнього увагою, щоб вони не дали їй власної інтерпретації. При цьому величезну увагу вони приділяли застосуванню при аналізі найрізноманітніших проблем гегелівської діалектики, яку Маркс постійно “виправляв”, бо, на його думку, в Гегеля вона стоїть на голові, а її “виправлення” заключається в “перевернені” діалектики на ноги. У Гегеля в основі усіх діалектичних процесів лежить рух чистого розуму і усі діалектичні закономірності, які ми можемо виявити і спостерігати в природі, суспільстві чи людському мисленні, є “інобуттям” абсолютної ідеї. На думку Маркса все відбувається навпаки: діалектичні закономірності існують в дійсності самі по собі, а вже потім в людських головах набувають форми логічних конструкцій. Тому Маркс заявляє, що “мій діалектичний метод у своїй основі відрізняється від гегелівського, він є його прямою протилежністю. Для Гегеля процес мислення, який він перетворює навіть під ім'ям ідеї в самостійний суб'єкт, є деміург дійсного, яке складає тільки його зовнішній прояв. У мене ж, навпаки, ідеальне є ні що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній”. (К. Маркс “Капітал”).

Енгельс в роботі “Анти-Дюрінг” (1877-1878р) широко популяризує діалектичний метод Маркса, показуючи як проявляються закони і категорії діалектики в неживій і живій природі, суспільному розвиткові, духовній творчості. А в іншій своїй праці “Діалектика природи” він зосереджує увагу на діалектичних закономірностях в природних науках. Зокрема, там він робить спробу класифікації форм руху матерії (і, відповідно, наук, які вивчають певні форми руху). Енгельс виділяє п'ять форм руху матерії: механічну, фізичну, хімічну, біологічну і соціальну. Тут він використав випробуваний діалектичний метод побудови подібних гіпотез - руху від нижчого і до вищого, де всяка нижча форма через “стрибок” перетворюється в вищу. В результаті виходить ієрархічна система, в якій усяке “вище” утримує в собі, як підлеглий і частковий елемент, своє “нижче“, але до нього вже не зводиться.

Перехід від біологічної форми руху матерії до соціальної, тобто від живої природи до людського суспільства, Енгельс намагається пояснити в трудовій теорії походження людини, яку він широко викладає в означеній роботі.

Можна вести мову про різні аспекти в філософських дослідженнях засновників марксистської філософії, але, якщо залишити осторонь деталі і подробиці, то можна повністю обгрунтовано сказати, що центральною темою і головною філософською ідеєю (філософським відкриттям) марксизму стала ідея матеріалістичного розуміння історії.

Творці марксистської філософії вважали, що в людському суспільстві діють ті ж самі закони діалектики, що і в природі. В результаті використання принципів, законів та категоріального апарату діалектичного методу дослідження для аналізу процесів, які мають місце в людському суспільстві, була створена їхня власна соціологічна теорія, яка отримала назву історичного матеріалізму. Ідея матеріалістичного розуміння історії розроблялась основоположниками марксизму із середини 40-х до середину 90-х років, наповнюючись все новим і новим змістом. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, теоріях що існували в різні історичні епохи і справляли вплив на життя людей, визначали політику, мораль, економіку, характер державного устрою та ін. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводиться думка, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів - продуктивних сил і виробничих відносин - є тим стержнем, навколо якого об'єднуються всі інші складові суспільного життя.

При цьому слід пам'ятати, що матеріалістичне розуміння історії зовсім не заперечує ролі ідей в житті суспільства. Вона тільки вимагає йти далі звідки беруться самі ідеї? Чому в один час в одних людей переважають одні, а у інших - інші ідеї? Не заперечується і роль ідейних факторів суспільного розвитку (моральних, наукових, релігійних), їх роль безсумнівно росте, вони все більше і все частіш дійсно несуть пряму, безпосередню відповідальність за дії мільйонів людей, за їх вибір і рішення. Але як виник, як сформувався сам ідейний фактор? Якщо його сформулювали самі люди, то що їх до цього спонукало? Суть матеріалістичного розуміння історії молодий Маркс пояснював так: “Люди самі творять історію, але при обставинах, які від них не залежать” (1846р.) і ще яскравіше: “Люди - і автори, і актори суспільної драми” (1847р.). Концептуальний виклад своїх поглядів Маркс дав в 1859р. в Передмові до “Критики політичної економіки”, ввівши цілий ряд філософсько-соціологічних понять (“продуктивні сили”, “виробничі відносини”, “базис”, “надбудова”, “соціальна революція” та ін.), резюмуючи зроблене ним відкриття так: “Не свідомість людей зумовлює їх буття, а навпаки, їх суспільне буття зумовлює їх свідомість”.

Хоч суспільство і складається із величезної кількості людей, в кожного з яких своя голова на плечах, свої устремління і своя мета, але дії мільйонів і мільярдів людей як би урівноважують одне іншого. В цілому розвиток суспільства, за Марксом - процес природно-історичний. “Суспільство ... не може ні перестрибнути через природні фази розвитку, ні відмінити останні декректами”. Суспільне виробництво є як матеріальне виробництво, так і виробництво духовне (виробництво свідомості). Перше з них є зумовлюючим. Воно ж обумовлює і образ життя і сутність людей тієї чи іншої історичної епохи (суспільне - економічної формації), як “сукупності усіх суспільних відносин “.

З точки зору засновників марксизму використані ними для аналізу суспільних відносин матеріалізм і діалектика дали змогу відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що суспільство, а не тільки природа, розвивається за певним законом, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільне - економічними формаціями, по новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою, показати еволюцію сім'ї та ін.

Із позиції сьогодення ми можемо прямо стверджувати, що в цілому марксизму властива переоцінка ролі матеріального чинника, зокрема економічного, у поясненні життєдіяльності суспільства. Значення свідомості, суб'єктивного фактора хоч і постійно підкреслювалось класиками марксизму, але не достатньо враховувалось.

Критикуючи антропологічний матеріалізм Фейєрбаха за його абстрактний, позачасовий і позакласовий підхід до розуміння людини, марксисти розглядають людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен. При чому акцент робиться на її соціальну характеристику. Основні ідеї марксистського вчення з цього питання викладено у працях Енгельса “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” (1876р.), “Походження сім'ї, приватної власності та держави” (1884р.), “Тези про Фейєрбаха” Маркса (1845р.) та ін. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей. На думку класиків марксизму цим і обмежується сутність людини.

Проблема людини у марксизмі тісно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження. Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням.

Проблема відчуження була вже досить глибоко проаналізована в німецькій класичній філософії Регелем і Фейєрбахом. Маркс високо оцінив роботу своїх попередників по осмисленню проблеми відчуження людини, але вважав, що їхні концепції проблеми відчуження мають принципові недоліки. У Гегеля знищення відчуження людини зображається як чисто духовний акт, здійснюваний філософом як уособлення універсального розуму. Фейєрбах бачив корінь зла в релігійному відчуженні, Маркса таке трактування і вирішення проблеми відчуження не задовольняли. Фундаментальним, базовим для всякого відчуження людини, за Марксом, є економічне відчуження, або відчуження праці. В роботі “Економічно - філософські рукописи 1884 року” Маркс робить детальний аналіз феномену відчуження, аналізуючи відчужену працю в чотирьох аспектах і приходить до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Він пропонує і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалась, - знищенням приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити на його думку через утвердження нового типу власності - суспільної власності на засоби виробництва.

Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить через увесь марксизм. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах Маркса і Енгельса комунізм виступає як світле суспільство майбутнього. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

Більш детально ми цю проблему проаналізуємо в ході семінарського заняття з даної теми, де є питання про відчуження. Там можна буде всебічно обміркувати усі ці марксистські положення, подивитись, до чого привели спроби втілити комуністичний ідеал в практику.

Значне місце в філософії марксизму займає проблема практики. Вона трактується Марксом і Енгельсом як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, в тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики вони вважали революційну зміну суспільних відносин.

Ще однією важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. Піддаючи релігію войовничій критиці, засновники матеріалізму використовували для цього атеїзм французьких просвітителів XVIII ст. і Л. Фейербаха.

Як уже зазначалось марксизм було створено в Німеччині. Але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах. Свій внесок в розвиток та пропаганду марксистської філософії зробила ціла група політичних діячів, учених, теоретиків, які жили і творили в період активної діяльності К. Маркса і Ф. Енгельса або відразу після його смерті. У Німеччині - це Й. Діцген (1828-1888рр.), К. Шорлеммер (1834-1892рр.), А. Бебель (1840-1918рр.), Ф. Мерінг (1846-1919рр.), у Франції – П. Лафарг (1842-1911рр.), у Італії- А. Лабріола (1843-1904рр.), у Болгарії-Д. Благоєв (1855-1924рр.).

Подальший розвиток марксизму пов’язаний з Росією, яка на ціле століття стала його цитаделлю і центром існування. В середині XIX ст., після Кримської війни і напередодні Реформи, Росія уже була “приречена історією до капіталізму”. В суспільній свідомості, навіть на вищих рівнях її, об'єктивний хід подій сприймався і оцінювався неоднозначно, не всім вистачало історичного реалізму. Навіть в 80-90-ті рр., опір російської духовності “буржуазно-суспільному життю був все ще досить сильним”. Якраз в цей період Росія починає знайомитись з марксизмом. Знаменно, що російський марксизм - антипод і критик народництва - сам якщо не теоретично, то організаційно виріс із народницького підпілля, хоч по-перше і привернув до себе увагу і симпатії ліберальної інтелігенції, яка побачила в філософській і економічній теорії Маркса вище досягнення суспільної думки свого часу.

Визнаний знавець і теоретик марксизму - Г.В. Плеханов (1856-1918рр.) –присвятив більшість своїх праць історико-філософському, гносеологічному і соціологічному аспектам матеріалістичного розуміння історії, справедливо вважаючи, що якраз в цій теоретичній побудові зосереджене центральне ядро марксистського вчення в цілому. Науковий матеріалістичний погляд па історію повинен виключити, за Плехановим, волюнтаризм, суб'єктивізм як в теорії, так і на практиці (в політиці). Але якраз така позиція цього мислителя піддавалась довгі роки остракізму з боку офіційної більшовицької ідеології, а сам він був понижений нею до рангу тільки “пропагандиста” марксистської теорії.

Велику роль в подальшому розвиткові марксизму і в його історичній долі відіграв В.І.Ленін (1870-1924рр.). Якщо К.Маркс і Ф.Енгельс були в основному кабінетними ученими, то В.Ленін увійшов в історію і як теоретик, і як практик марксизму. Якраз завдяки його геніальному розумові на 1/6 частині суші Землі на протязі 70 з лишнім років проводився експеримент по втіленню марксистської теорії у практику суспільного життя. Не будемо зупинятись тут на причинах і факторах, які зробили це можливим. Це завдання інших суспільних наук. Зупинимось тільки на внеску В.І.Леніна в розвиток марксистської філософії.

Порівняно з його іншими іпостасями філософське обличчя Леніна менш відоме широкій публіці і це закономірно, бо в цьому до певної міри проявляється специфіка філософії як знання, яке набувається в результаті спеціального вивчення філософських дисциплін, а вивчаються вони переважно у вищих учбових закладах.

В зв'язку з цим хотілось би зробити невелике зауваження. В останні роки з'явилось безліч оцінок Леніна як особистості (від його обожнювання до придання анафемі). Серед інших є оцінка, яка трактує Леніна як примітивну особистість, як людину із посереднім знанням (використовується той факт із його біографії, який свідчить, що він закінчив Петербурзький університет екстерном, тобто вчився, кажучи сучасною термінологією, заочно). Тому, автори такої оцінки говорять приблизно так: а що ви хочете від заочника? Як учився, так і наробив.

Звичайно, з цим погодитись неможливо. Знання зокрема, філософські, у Леніна були. Про це свідчить зміст його філософських праць. Хоч творів, які безпосередньо стосуються філософських проблем, у Леніна небагато, але питання, які піднімаються в них, стосуються глобальних філософських проблем. Інша справа, як вони ним вирішуються. З Леніним можна погоджуватись, чи заперечувати його трактовку тих або інших філософських питань, але сумніватись в його компетенції щодо філософії було би просто нерозумно.

Більш корисним було б спробувати зрозуміти, чому Ленін брався за написання філософських праць. Пояснюється це просто його допитливістю, чи тут є якісь більш глибинні причини? А відомо, що Ленін нічого просто так не робив. На нашу думкуаналізувати ленінський потяг до філософії слід беручи до уваги що найменше дві групи чинників. Перша група пов'язана соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX - початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце в суспільстві. Друга - має свої корені в науці. Кінець XIX – початок XX ст. - це час наукових відкриттів у фізиці, що не вписувались у традиційну наукову картину світу, суперечили принципам класичної механіки, на засадах якої ця картина базувалась, і потребувала нового філософського бачення.

Ленін у першу чергу бачить у філософії те, що може бути використано ним в його політичній діяльності, що може теоретично обгрунтувати його далекосяжні плани на всесвітню революцію. Можливість такого обгрунтування він бачить у діалектиці. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у роботі В.І.Леніна “Філософській зошити” (Це кілька конспектів ленінських думок з приводу філософії, які були знайдені дослідниками і надруковані після його смерті).

Змістом діалектики для Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв'язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням діалектика вивчається у двох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності навколишнього світу в тому вигляді як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика - це відображення відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток.

Значне місце філософських роздумах Леніна займають питання теорії пізнання. В своїй основній філософський праці “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1908р.) він робить ряд висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення - це атрибут матерії, один з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Залежно від рівня організації розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому плані можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості суспільства. Пізнання світу, за Леніним, - це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини. Тому відображення - це висхідний, фундаментальний принцип теорії пізнання, її стержень, ядро.

З іншого боку, Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат - знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну діяльність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою.

На багатому природознавчому матеріалі Ленін показує внутрішній взаємозв'язок філософії і конкретних наук їх взаємозацікавленість та взаємопотребу. Специфічне місце в колі проблем, які розробив Ленін в своїх роботах, належить проблемі матерії. Нагадаємо, що - матерія одне з центральних питань марксистської філософії. Але ні К.Маркс, ні Ф.Енгельс чіткого визначення цього питання не дали. В.І.Ленін в роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” робить таку спробу. На його думку, “Матерія - це філософська категорія, для визначення об'єктивної реальності яка дана людині почуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими почуттями, існуючи незалежно під них”. В радянській філософській літературі це визначення трактувалось як видатний науковий подвиг Леніна. Більш детально спробуємо розглянути його на семінарському занятті.

Величезну увагу приділяє Ленін проблемі зв'язку суспільної психології та ідеології, говорить про необхідність активного внесення ідеології в маси. Наступники Леніна дуже добре засвоїли цей заповіт учителя, і після смерті вождя комуністична ідеологія в СРСР стала офіційною державною ідеологією, носячи тотальний, всеохоплюючий характер. За допомогою засобів інформації вона повсякденно вбивалась (хоч це звучить грубо, та відбиває істинний стан речей) в голови мільйонів радянських людей. Найменші відхилення від офіційної ідеології вважались державним злочином і переслідувались згідно з існуючими в той час законами.

З метою теоретичного обгрунтування тієї багаторічної братовбивчої війни, яка почалася з насильницького захоплення більшовиками політичної влади в країні Ленін багато говорить про проблему класів та класової боротьби. В широко відомій статті “Великий почин” він дає своє визначення класів: “Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за своїм місцем в історично зумовленій системі виробництва, їх відношення до засобів виробництва (більшою частиною закріпленого і оформленого в законах), їх роллю в суспільній організації праці, а отже за способами отримання і розмірами тієї долі суспільного багатства, яким вони володіють. Класи - це такі групи людей, з яких один може присвоювати собі працю іншого завдяки відмінності їх місця в певному укладі суспільного господарства”. В інших роботах він виділяє і аналізує конкретні форми класової боротьби (політична, економічна, ідеологічна).

Багато місця в ленінських роботах займає розробка так званої теорії соціалістичної революції і в зв’язку з цим держави. Зокрема чільне місце в його роздумах займає доведення необхідної такої форми державного управління як диктатура пролетаріату. До яких трагічних наслідків це привело, ми бачили на прикладі СРСР та інших країн, які стали на шлях, який вказав Ленін.

Де це тільки можливо було, Ленін підкреслював, що філософія завжди була і залишається партійною і цей принцип партійності був взятий па озброєння марксистською філософією, яка після смерті Леніна почала називатись марксистсько-ленінською.

Закінчуючи розгляд цього питання, хотілось би добавити тільки один штрих до характеристики Леніна як філософа. В 1922р., із Росії було вислано цілий корабель “інакомислячих” інтелігентів. Серед них були такі відомі на той час філософи: М.О. Бердяєв (1874-1948рр.), С.М. Булгаков (1871-1944рр.), Л.П. Карсавін (1882-1952рр.), М.О. Лоський (1870-1965рр.), С.А. Франк (1877-1950рр.) та багато інших.

Після смерті Леніна філософські ідеї марксизму розвивались інтерпретувались різними мислителями в багатьох країнах. Найбільш відомі серед них філософи із світовими іменами: угорець Д. Лукач (1885-1971рр.), француз Ж.-П.Сартр (1905-1980рр.), німці і водночас американці Е.Фромм ( 1900-1980рр.), та Г. Маркузе ( 1898-1979рр.), француз Л. Альтюссер (народ 1918р.), німець Ю. Хабермас (народ 1928р.) та інші. Були неодноразові спроби поєднання філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад психоаналізу екзистенціалізму, гермевтики, феноменології та ін.

Що стосується Радянського Союзу, то на сьогоднішній день майже семидесятилітній період історії філософії в цій країні досліджений вкрай погано. Нинішні критики нерідко стверджують, що в Радянському Союзі філософії не було, що інтелектуальне життя вмерло чи завмерло на довгі десятиліття, і тільки в столичних кафе невизнані генії висловлювали один другому прекрасні заборонені думки. Однак це не правда, насправді все було багато складніше і драматичніше.

Після того, як радянську землю покинув уже згаданий “філософський пароплав” філософське життя в країні не припинилось. Йому і його носіям - філософам, старим і молодим, судилось пройти через великі випробування, працювати в жорстких політичних жертвувати свободою самовиразу комфортом, а часто і життям, і все-таки філософствувати. Всі не могли виїхати за кордон. Усі не могли стати дисидентами, а багато хто повністю щиро був упевнений в філософський правоті марксизму і вів свій пошук на його достатньо великій інтелектуальній території.

Життя диктувало свої суворі умови, думки повинні були виживати в тих умовах, які є, і вони виживали. Давайте дуже коротко розглянемо, через які основні етапи пройшла філософія СРСР, і яких тем, сюжетів вона при цьому торкалась.

Перший етап умовно можна датувати 1922-1930рр. Це час, коли ідеологічні лещата уже були, але ще не стиснулись, і в рамках матеріалістичного тиску залишалось місце для дискусій і суперечок. Особливий настрій цього часу задавала робота В.І.Леніна “Про значення войовничого матеріалізму”, яка вийшла в березні 1922р., названа пізніше філософським заповітом Леніна, ця стаття закликає викривати і переслідувати всіх ідеалістів – “дипломованих лакеїв попівщини”, керуватись войовничим атеїзмом, кріпити союз з представниками передового природознавства і систематична вивчати гегелівську діалектику з матеріалістичних позицій. З цього моменту радянська філософія могла існувати тільки в діалектико-матеріалістичній парадигмі, всяке відхилення від якої вважалось єрессю. Але в середині прийнятої за еталон системи уявлень ще допускались розходження (догматики кожної віри завжди сперечаються між собою, як правильніше розуміти догми).

Тому-то, в 20-ті роки в філософському житті відбуваються чисельні дискусії. Одна з них була присвячена співвідношенню в житті людини і суспільства біологічних і соціальних факторів. Ряд авторів розглядає психічне життя як прояв чисто біологічного рівня. В.М. Бехтерев створює “колективну рефлексологію”, яку і інші філософи трактують в якості наукового методу соціології. Виникають зоосоціологія і фітосоціологія, ведеться пошук єдиних “соціальних механізмів” усього живого. Із біологізаторів відокремлюються “філософські нігилісти”, які намагаються поєднати природознавство з класовим підходом, вони стверджують, що слід позбавитись від філософії як служниці експлуататорських класів, психіка і світогляд - це вигадка експлуататорів і на місце психології повинна прийти фізіологія.

Друга дискусія розвернулась навкруги марксистського поняття базису. Третя велась навколо уявлень про азіатський спосіб виробництва. На фоні теоретичних баталій тих років особливо виділяється непересічна постать Олександра Богданова - лікаря, письменника, філософа-позитивіста, старого опонента Леніна з ряду теоретичних і практичних питань. Богданов разом з М.І. Бухаріним отримав назву “механіста”, оскільки опирався в своїх працях не на ідею діалектичного розвитку протирічь, а па ідею організації, яка припускає збереження в суспільстві рівноваги. О.Богданов створив організаційну науку “Тектологію”, яка багато в чому випередила основні ідеї сучасної теорії систем. Він вважав тектологію фундаментом пролетарської культури, і говорив що пролетаріат не повинен братись за зміни в суспільстві, поки не оволодіє досконало цією наукою.

Тоді ж в 20-ті роки СРСР працюють такі відомі в майбутньому автори, як М.Бахтін (його робота “Про філософію у вчипках” була написана в 1921р.),О.Ф. Лосев (з 1927-1930рр. Ним написано вісім томів творів), Густав Рустанович Шпет, Лев Семенович Виготський, який створив культурно-історичну теорію розвитку психіки та ін,

До 1929р. ведучу роль в філософському житті країни грала група дослідників на чолі з А.М.Деборіним, яка склалась навколо журналу “Під прапором марксизму” і яка повністю слідувала заповітам Леніна. Але після того, як 1929р. Деборін був вибраний академіком (так же, як і М.Бухарін), Сталін заявив, що потрібно розворушити весь філософський мотлох, написаний деборівською групою, і наклеїв їй ярлик “меньшевиствующий идеализм”. Від Деборіна вимагали публічно розгромити своїх учнів на зборах Інституту червоної професури і назвати їх ворогами народу. Деборін відмовився. Скоро всі деборінці були знищені.

З цього моменту в радянській філософії утверджується один авторитет -Сталін. Другий етап в розвитку радянської філософії - 1930-1953рр. Він сумний і безславний. В 1938р. виходить написаний Сталіним “Короткий курс історії ВКП(б)”, де був філософський розділ, який став законом для всіх, хто працював в філософії. З кожним роком все більш наростає догматизація філософського знання, душиться всякий живий рух думки. Але навіть і в цей період створюються філософські праці, хоч ні одна із них в той час не могла стати відомою читаючій публіці. Зокрема це роботи: “Форми часу і хронотопу в романі” М.Бахтіна, “Основні проблеми соціології мислення” К.Мегрелідзе. Напружено працює над ідеєю ноосфери В.І.Вернадський. Його “Роздуми натураліста” задумувались і писались якраз у цей час, хоч вийшли в світ тільки в 1975р. Але загалом, це час теоретичного занепаду, вимушеної участі багатьох людей в політичних компаніях по цькуванню то одного, то іншого автора або цілих видань. Так розгрому і гонінням був підданий третій том “Історії філософії”, написаний авторським колективом під редакцією Г.Александрова, Б.Биховського, М.Мітіна і П.Юдіна. Авторам інкримінувалось занадто велика повага до ідеалістичної діалектики Гегеля, що затушовувало відмінність від неї матеріалістичної діалектики і пролетарського світогляду. Головні звинувачення, які звучали в ідеалістичних компаніях - недостатнє проведення класового підходу.

Третій етап існування філософії в СРСР тривав із моменту смерті Сталіна до кіпця 80-х р. Зрозуміло, в ньому були свої більш дрібні періоди.

Давайте, зробимо спробу глянути з кінця 90-х р. на інтелектуальний процес, якій йшов у нашій тоді великій і єдиній країні на протязі трьох десятків років. Вияснимо головні лінії, головні теми робіт радянських філософів, звільнених “хрущовською відлигою” від жорсткого пресингу догматизованого марксизму - ленінізму. Перш за все, філософи виявили, що крім марксизму - ленінізму в його сталінській інтерпретації є ще сам Маркс, якого можна і потрібно читати. З кінця 60-х р. одна за іншою виходять книги, присвячені розкріпаченому читанню творчості класиків. Це роботи М.М.Розенталя, Е.В.Ільєнкова, Б.М.Кедрова та ін. Нове вільне читання класиків дало поштовх розвитку діалектичної логіки. З початку 70-х р. виходить цілий серіал досліджень, присвячених діалектиці і її ролі в суспільному житті.

Поряд з діалектикою і в той же час активно використовуючи її формується вітчизняна методологія науки (В.А.Штофф, В.С.Швирьов, Е.Г.Юдін, В.П.Кузьмін).

Роботи Н.С.Автономової, Ю.К.Мельвиля, Н.П.Мотрошилової, Т.А.Кузьминої, П.П.Гайденко, А.С.Богомолова, І.С.Нарського, В.П.Кузнецова, Б.Е.Биховського і багатьох інших допомогли радянському читачеві хоч якось доторкнутися до західної філософської культури.

Велике місце в вітчизняній філософії минулих років займали проблеми гносеології і теорії свідомості. Тут перш за все слід назвати П.В.Копніна, поряд з яким слід поставити В.А.Лекторського, В.С.Швирьова, С.В .Кримського, В.Г.Таболевського, М.В,Поповича.

Зрозуміло, що в рамках учбової лекції з нормативного курсу філософії, неможливо освітити всі аспекти діяльності радянських філософів у післясталінський період. Але вже те, що сказано, свідчить про досить активну роботу їх над різними філософськими проблемами.

Сьогодні вже не в СРСР, а самостійній Україні філософи продовжують працювати, думати, творити. Звільнившись від жорстоких рамок офіційного марксизму ми шукаємо нових шляхів в теорії, нового розуміння, відкриваємо для себе і для студентів раніше невідомі пласти буття, переживання, мислення.

Узагальнення по темі

ідеї філософії марксизму справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і па життя суспільства в ХХ ст.

Події останнього десятиріччя (розвал СРСР, крах соціалізму у світовому масштабі і т.д.) свідчать проте, що марксизм як концепція суспільного розвитку не витримав випробовування часом і історична доля його була безславною. Але чи значить це, що з марксизмом-ленінізмом як певною ідеологією, певним світоглядом покінчено раз і назавжди? На превеликий жаль, повністю бути в цьому впевненим ми не можемо. Рецидиви цієї філософії можливі; бо зберігаються причини, які можуть провокувати відродження марксистських догм в різній інтерпретації. Сучасне суспільство далеко не ідеальне., в ньому мільйони знедолених та невдоволених, які безсумнівно, хотіли би покращити своє становище. І в цьому плані марксизм завжди готовий надати свої рецепти, як це можна зробити. І ця особливість марксизму (те що він вказує на конкретних винуватців наших бід і негараздів і показує конкретні шляхи, як від цього можна позбавитись), робить його дуже привабливим для багатьох. А історична пам'ять у людей, на превеликий жаль, дуже коротка.

Ось про це слід пам'ятати і робити певні висновки.

1. У чому полягає сутність матеріалістичної діалектики?

2. В чому суть відчуження за К. Марксом?

3. Назвіть визначальні риси матеріалістичного розуміння історії.

4. Які вихідні принципи філософії марксизму?