14. Людина, проблеми її життя та діяльності як предмет філософського осмислення.

Питання теми

1. Сутність людини, як предмет історико-філософського дослідження.

2. Філософія про співвідношення біологічного і соціального в людині.

Основні терміни теми:

Людське буття, сенс життя людини, дуалізм душі і тіла, розум, цілісність людини, активна сутність, атрибути людини, біологічне та соціальне, раса, матеріальне виробництво, праця, суспільні відносини, цінності, інтерес, духовність.

Інформаційні матеріали теми.

Людина, проблеми її життя та діяльності як предмет філософського осмислення.

Проблемна ситуація: Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку – здавна предмет зацікавленості людей та філософських роздумів. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини – натуралістична та ідеалістична, які складаються ще в стародавній філософії. Що являють собою ці тенденції? Як вони співвідносяться між собою у сучасній філософії? Чому людина є біологічно-соціальною істотою? В чому суть цілісності людини?

Якими є особливості людського буття? Що зумовлює його унікальне походження в світі? - Це питання, які завжди цікавили філософію. І перше, з чого необхідно почати, - це спробувати дати відповідь на запитання: “Що таке людина?” Це питання є істинно “вічним”: воно проходить через всю історію філософії і виявляється центральним в сучасних дискусіях про людину. Відповіддю на нього є зміст історичного процесу пізнання сутності людини.

Особливе місце в філософському тлумаченні людської сутності посідає проблема сенсу життя людини. Тільки людина спроможна, по-перше, ставити перед собою запитання про місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це запитання вибирати з можливих варіантів спосіб власної реалізації, свій життєвий шлях.

Якщо кинути ретроспективний погляд на історію філософії, то ми побачимо, що проблема людини вирішувалась в ній, як правило, за допомогою методів, які створюють певну “додатковість”: ідеалістичних, абсолютизуючих духовне начало в людині, і натуралістичних, які надають першорядного значення природно – біологічним її особливостям. Цей дуалізм душі та тіла – постійна тема філософських трактатів про людину починаючи з давніх часів і до наших днів. Разом з тим в історії філософії проблема людини ставилась ще і як питання про внутрішні і зовнішні фактори, які визначають саму сутність людини. Говорячи про зовнішні фактори, про середовище, в якому відбувається становлення і розвиток людини, філософи мали на увазі, звичайно, не тільки природні але й соціальні фактори, такі, наприклад, як виховання.

Під час розгляду проблем, що нас цікавлять, необхідно врахувати стиль мислення тієї чи іншої епохи, особливості культури і цивілізації. Наприклад, неповторний пласт філософської думки дала давньоіндійська цивілізація. В Упанішадах стверджується, що душа вічна і безсмертна, а тіло – лише її зовнішня оболонка. Людина перебуває в постійній течії земних перевтілень, в ході якої душа отримує таку оболонку, на яку вона заслуговувала своїми діями в минулому житті. Коли душа перериває зв‘язок із світом, наступає її тотожність з абсолютним духом – брахманом – і це звільнення означає досягнення найвищого значення людського життя.

В центрі китайської філософії – соціально-етичні проблеми буття людини. В конфуціанстві підкреслюється, що людина і світ є цілісною системою, живим організмом, де все взаємопов‘язане. Призначення людини в еволюції світу – привести все людство до досконалості, гармонії. До вершин увесь світ іде через людину.

В соціально-етичному плані конфуціанство було вченням про те, як підкорити людину державі. Людина виступає не як індивід, а як частина певної соціальної спільності.

Антична філософія трактувала людину або як частину природи, Космосу (Геракліт), або як сутність, вихідну від об‘єктивного буття вічних ідей (Платон), або як щось самоцінне і основне (Протагор).

Сократ вважав, що моральні якості людини – це третя величина між природнім світом і світом божественним, світом речей і світом ідей.

Платон стверджував, що існує дуалізм тіла і душі. Їх ворожість визначає сутність буття людини.

Аристотель прагнув перемогти платонівський дуалізм. Критикуючи платонівську теорію ідей, він підкреслював єдність “матерії” (тіла людини) і “форми” (її душі). Найбільш притаманним душі є мислення, але розум – це не органічна функція тіла, він додається зовні.

Середньовічна філософія розглядала людину як складову частину божественного світопорядку. Августин Блаженний акцентує увагу на ідеї безсмертя душі, самоцінності людської особистості. Душа не залежить від тіла і саме вона складає сутність людини. Крім того, Августин говорить про духовну спільність людства (“Град божий” на відміну від “града земного”) і виступає в певному відношенні ідейним натхненником сучасних глобалістів.

Фома Аквінський розташовує людину між світом тварин і світом ангелів. Але в душі – основний принцип існування людини. Найбільш висока функція людини – інтелект, але він не проявляється без допомоги почуттів, тому душа може бути єдина з тілом.

Відродження підкреслювало цілісність людини, гармонію духовного і тілесного. Цій епосі взагалі було притаманним артистично-оптимістичне бачення людини.

Але вже в XVII ст. Р. Декарт вбачав сутність людини в її розумності, мисленні. Французькі матеріалісти епохи Просвітництва писали про людину як велике творіння природи і повністю підкорювали її законам. Хоча Гельвіцій і уточнював: люди не народжуються, а стають тими, ким вони є. Людина від природи є доброю, суспільство може її деформувати, тому воно несе відповідальність за людину.

Філософія ж XIX ст. (Кант, Фіхте, Гегель) гіпертрофувала духовне начало в людині, зводячи його сутність до раціонального, до ідеї (Гегель) або морального (Кант). По Канту, людина – цілісна, біологічна істота, яка належить і до світу природного, і до сфери морального і вільного. Тільки людина як мисляча істота, що своїм розумом сама визначає свою мету, може бути, на його думку, ідеалом краси, ідеалом досконалості.

Людина не знаходиться в центрі філософської системи Гегеля. Навпаки, антропологія – це лише один з розділів його “Філософії духа”, предмет якої (світовий дух) повертається тут до своєї сфери з “небуття”, тобто з природи. В людині відбувається відчуження природного буття, зникнення “природної самостійності”, людина, вважає Гегель, відрізняється від тварин мисленням.

В філософсько-антропологічному вченні Л. Фейєрбаха людина стверджувалась у всій повноті її матеріального, чуттєвого і духовного буття. Фейєрбах знищив розрив між тілом і духом в людині, показавши, що саме тіло служить основою цілісності людської істоти. Однак він фактично обмежився розглядом людини лише як природної істоти, не зрозумівши специфіки її суспільних характеристик.

На противагу ідеалістичним, релігійно-містичним концепціям і натуралістичному антропологізму К. Маркс в середині минулого століття сформулював тезу, яка стала ключовою в марксистському розумінні людини “Сутність людини ... в своїй дійсності є сукупність всіх суспільних відносин”.

Специфічною рисою європейської філософії XIX і XX ст. є ствердження активної сутності людини. С. Кьєркегор, К. Маркс, У. Джеймс, А. Бергсон, П. Тейяр де Шарден вважали, що людина створює саму себе, людина є творцем власної історії. К. Маркс робив наголос на тому, що тільки в суспільстві, тільки в рамках конкретних соціальних утворень людина реалізується як людина. Сама людина творить себе і як індивід, і як рід.

Близькою до марксистської є точка зору екзистенціалізму. Виходячи з основного постулату екзистенціалізму, що існування передує сутності, Ж.-П. Сартр підкреслює, що людина спочатку лише існує, і тільки потім стає саме людиною. Ми такі, якими себе зробили самі в процесі життя. Тому, - робить висновок Сартр, - ніякої природи не існує, як не існує і Бога, який би її задумав.

Але протягом останніх 100 років традиційні уявлення про природу людини підлягають сумнівам. Однією з причин цього була та увага, яку стали приділяти історичному підходу до людини. Аналіз історії людства наводить на думку, що якщо сучасна людина відрізняється від попередніх людей, нереалістично говорити про єдину “природу людини”.

Але тоді закономірно постає питання: якщо немає єдиної сутності, то і не може бути єдності між людьми, єдиних загальнолюдських цінностей?

Наголосимо наступне: неправомірно, на наш погляд, стверджувати існування як фіксованої, незмінної людської природи, так і релятивістськи підходити до цієї проблеми, доводячи, що індивіда об‘єднують з іншими людьми тільки анатомічні і фізіологічні атрибути.

Е.Фромм, видатний представник неофрейдизму, вважає, що корисніше говорити про атрибути людини, спільні для всіх. Наприклад, греки, Спіноза, Кант визначали людину як істоту свідому. І таке визначення було вірним до відкриття глибинної людської ірраціональності, яку бачили Платон, Данте, Шекспір, Достоєвський, але тільки З. Фрейд зробив центром емпіричного і наукового дослідження.

Людину характеризують також і як істоту соціальну, існування якої пов‘язане із соціальною організацією, із функціонуванням суспільства. Але, відмітимо, це занадто загальне визначення.

Людина – homo faber – людина уміла, творець. І це визначення вимагає уточнень. Тварина теж виробляє, і найкращим прикладом тому – щільники, зроблені бджолами для зберігання меду. Тим не менше, як вказав Маркс, існує одна і найважливіша відмінність тварини від homo faber: тварина виробляє відповідно з притаманною їй структурою інстинктів, людина діє згідно з планом, який заздалегідь виникає у неї в голові. Існує ще один аспект, який відрізняє людину-творця від тварини-виробника. Людина – виробник знарядь праці – продовження її власного тіла.

Нарешті, слід згадати ще про один суттєвий атрибут людини, якому особливого значення надавали Ф. Енгельс, Е. Кассирер і філософи, які займаються дослідженням символічних структур. Людина – істота, яка виготовляє символи, і найважливіший символ, який вона створила, - слово, що в свою чергу призводить до спілкування.

Ці атрибути людини – розум, спроможність до творіння, включенність в соціум і здібність до символотворчості – дійсно суттєві, хоч вони і не утворюють тотальності людської природи. Володіючи цими всіма атрибутами, людина може бути вільною або залежною, доброчинною або грішною, керуватися жадібністю або ідеалами; закони, які керують її природою, можуть існувати, або їх може не бути; загальні для всіх людей цінності, можливо, існують, а може бути, і ні. Коротше, ми знову наштовхуємось на проблему, яку ми висунули на самому початку: чи існує, крім певних загальнопоширених атрибутів, дещо, що можна було б назвати людською природою або сутністю людини?

Е. Фромм і Хіррау мають свій підхід у вирішенні цієї проблеми. Вони вважають, що математична теорія постійних і змінних величин може багато що прояснити. В людині, з тих пір як вона стала людиною, є щось завжди постійне – природа; але людині притаманна також велика кількість змінних факторів, які роблять її спроможною до поновлення, творчості, прогресу. Фома Аквінський був досить близьким до того, щоб виразити цю ідею, коли казав, що існує рушійна сила нашої дії і хоч вона не творить нашого цілісного буття, але є максимально близькою до того що ми собою являємо. Спіноза мислив в тому ж напрямку, коли відмічав, що всередині нашого буття є сила, яка підтримує нас в нашому власному бутті. Він говорив про “модель” людської природи, до якої індивід може тяжіти більш або менш визначено.

Думки Фрейда про людську природу мають багато спільного з ідеями Спінози і Маркса. Він також мислить про модель людської природи, яка характеризується конфліктом між “его” та “ід” (розумом та інстинктом), а в більш пізній версії його теорії – конфліктом між інстинктом життя та інстинктом смерті. Ці базові конфліктуючі складники утворюють модель людської природи; вплив сім‘ї і суспільства формує цю модель таким чином, що виникає велика кількість різних типів психічних структур.

Е. Фромм створює власну концепцію природи людини. Він вбачає сутність або природу людини в певних протиріччях, притаманних людському – на відміну від тваринного – існуванню. Людина – тварина, але наділена достатнім набором інстинктів, здібних керувати її діями. Вона володіє не тільки зрозумілістю – як і тварина, але й самосвідомістю, але вона не спроможна втекти від диктату своєї природи. Ці протиріччя створюють конфлікт і переляк, неврівноваженість, яку людина мусить подолати. Але коли вона досягає рівноваги, з‘являються нові протиріччя, і вона знову змушена шукати рівновагу, і так далі. Іншими словами, питання, а не відповіді є людською сутністю, - підкреслює Е. Фромм.

Відповіді, за допомогою яких намагаються вирішити дихотомію людського існування, мають наслідком різні прояви людської природи. Дихотомії і виникаюча з них неврівноваженість – невід‘ємна частина людини як такої; варіанти вирішення цих протиріч залежать від соціоекономічних, культурних і психічних факторів, однак вони ні в якому разі не є довільними і невизначеними.

Таким чином, досліджуючи проблему сутності людини, необхідно розглядати її у всій конкретності, як істоту, яка наділена тілом, яку помістили в специфічний і соціальний світ. З цього аспекту витікають характерні для людини обмеженість і слабкість. І в той же час людина - єдине творіння, в якому життя усвідомлює себе, яке отримує нові знання про себе і світ, яке може розвивати нові здібності, матеріальні і духовні. Блез Паскаль колись сказав, що якщо людина і є найбільш слабкою з усіх істот, якщо вона всього лиш “очеретина”, то вона також і центр Всесвіту, тому що вона –“мисляча очеретина”.

Здібність усвідомлювати себе, свою екзистенціальну ситуацію робить людину людиною. І ще одна важлива особливість істинно людської сутності - це те, що їй притаманні сумніви сенсу власного життя. Це – ознака людського в людині. Тільки людині дано знати проблематичність свого існування і відчути всю неоднозначність буття. Відомий сучасний психолог Віктор Франкл вважає, що ця здібність сумніватися в значущості власного існування набагато більше виділяє людину з світу тварин, ніж такі її досягнення, як прямоходіння, мова або понятійне мислення.

Для багатьох філософів – Демокрита, античних скептиків, Фейєрбаха, Маркса людина є самоціллю. Але необхідно розмежовувати тих, хто стверджує, що людина є самоціль і тих, хто впевнений, що людина – це засіб для досягнення інших цілей – держави, сім‘ї, багатства, влади. (К. Маркс належить до першої групи філософів) .

Таким чином, розглядаючи питання про сутність людини, філософія на основі узагальнених досягнень, здобутих різними науковими дисциплінами, має своє специфічне бачення людини. Вона вивчає людину як суще особливого роду, осмислює питання про природу, буття, сутність і велетенські духовні ресурси людини.

Найбільш плідним підходом в науковій дискусії про сутність людини є уявлення про неповторність людського буття. Обґрунтуванням цього положення служить ідея про єднання біологічної та соціальної сутності людини. Розглядаючи проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині, філософії необхідно виходити з того, що людина – це загальне поняття для позначення суб‘єкту історичної діяльності, пізнання і спілкування. Поняття “людина” використовується для характеристики загальних, притаманних всім людям якостей і здібностей. Таким чином, поняття “людина” виражає цілісність людської істоти, єдність найрізноманітніших її життєвих функцій і проявів. Використовуючи поняття “людина”, філософія намагається підкреслити, що існує така особлива спільнота як людський рід, людство, яка знаходиться в історичному розвитку, і яка відрізняється від всіх інших матеріальних систем тільки їй притаманним способом життєдіяльності. Завдяки цьому способу життєдіяльності людина на всіх етапах історичного розвитку залишається тотожною самій собі, зберігає певний онтологічний статус.

Але в чому полягають особливості людського буття? Що зумовлює її унікальне становище в світі? Починати шукати відповідь на ці запитання слід перш за все із з‘ясування взаємовідношення людини і природи. Філософська антропологія визнає природну зумовленість буття людини.

Людина – це частина природи, жива тілесна істота. З цієї точки зору її можна охарактеризувати певною сукупністю родових ознак. Природно-біологічно зумовленим є народження, внутрішньоутробний розвиток, тривалість життя, спроможність засвоювати певні види їжї, передача у спадок певних задатків і можливостей, стать та інші якості людини. Подібно до інших біологічних видів людства (homo sapiens) має стійкі варіації – різновиди. Найбільша з них – раса. Раса – це набір певного генотипу, пристосованого до конкретних умов сфери його перебування, які виражаються в специфічних анатомічних і фізіологічних ознаках.

Яким є вплив природно-біологічної організації на життя людей? Поза сумнівом, він є надзвичайно великим як для людства в цілому, так і для індивіда зокрема. Більшу частину свого часу, всіх своїх сил людина повинна була використовувати для задоволення своїх біологічних потреб в їжї, воді, житлі, одязі тощо. Зусилля людини в цьому напрямку складають основний зміст матеріального виробництва.

Але не тільки матеріальне виробництво забезпечує природно біологічне існування людини. З потреби життєзабезпечення виросла і на її задоволення була спрямована вся соціальна організація життєдіяльності людей: рід, плем‘я, сім‘я, держава, моральні та правові норми.

Один з найсильніших соціальних інститутів людства – це сім‘я. Головне призначення сім‘ї завжди визначалось завданнями природного, біологічного порядку: відтворення людського роду, народження та виховання нащадків, організація життєдіяльності всіх членів сім‘ї для задоволення біологічних потреб організмів. Решта духовних стимулів для формування сім‘ї виникла порівняно пізно, коли форми соціальної організації надали можливість іншим чином організувати задоволення перших біологічних потреб. Можна з повною впевненістю сказати, що і такі форми духовного життя людей як мораль, мистецтво, релігія також виникли з потреб організації морального виробництва для задоволення біологічних потреб людини.

В основі моралі полягають норми регулювання статевих відносин, захисту життя людської спільноти від різного роду зіткнень. Релігія формується на основі первісної обрядності, яка відіграє суттєву роль у всіх сферах життєдіяльності роду і яка забезпечує його виживання. Мистецтво також формується для вирішення завдань життєзабезпечення людини. Наскальні зображення тварин, сцени полювання тощо носили спочатку чисто прагматичний характер.

Природно-біологічні основи людини визначають багато сторін її життєдіяльності. Однак розкриття сутності людини не може обмежитися характеристикою її як природно-біологічної істоти. Ця ознака вказує на спільну основу життєдіяльності людини і всього живого, але не виявляє якісної розбіжності людини від тварини, не розкриває тієї специфічної основи, яка зумовлює її вихід з тваринного світу і весь процес її існування і розвитку.

Праця створила людину. В цьому висловлюванні відображена специфічна особливість життєдіяльності людини. Однак необхідно уточнити, в чому полягає особливість людської праці, яка дозволила їй конституювати в якості особливої істоти. Мова тут іде про вирішення проблеми людського начала.

Вирішення питання про людське начало означає вияснення специфіки людини як якісно нової, у порівнянні з твариною, складної відкритої системи. По своїй суті спосіб життєдіяльності тварини полягає в пристосуванні і збиранні, заснований на системі умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Виникнення інстинктивних форм трудової діяльності у тварин безумовно є передумовою для здійснення переходу від тварини до людини, але їх ще не можна розглядати в якості людського начала.

Важливо усвідомити, що дійсним людським началом слід вважати такий рівень розвитку живого, коли виробництво знарядь праці та інстинктивні форми трудової діяльності з допоміжного засобу тваринного способу життєдіяльності поступово переростають в специфічний спосіб життєдіяльності людини. Специфіка цього способу полягає в тому, що виробництво знарядь праці переростає в особливу потребу, без задоволення якої стає неможливим життя. Перетворення виробництва знарядь праці на особливу, соціальну потребу взаємопов‘язане із перетворенням тваринної активності і тваринної діяльності на трудову діяльність людини, яка виступає як процес створення самих знарядь праці, а також створення з їх допомогою шляхом впливу на природу засобів задоволення життєвих потреб людини.

Особливо важливим тут є те, що виробництво знарядь праці як засіб допоміжного забезпечення індивідуальної життєдіяльності тварини перетворюється на засіб забезпечення колективної життєдіяльності, життєдіяльності первісної общини.

Специфічним способом життєдіяльності людини не є пристосування і збирання, а матеріальне виробництво, в процесі якого людина, впливаючи на природу, створює світ олюдненої природи.

Визначальними в системі суспільних відносин марксизм вважає виробничі відносини. Але крім виробничих відносин до системи суспільних відносин належать відносини між історичними спільнотами людей (рід, плем‘я, народність, нація), шлюбно-сімейні, побуту, міжособистісні, між суспільством і особистістю. Тому життєдіяльність людини розглядається як складний процес не тільки задоволення потреб, але й відтворення системи суспільних відносин. Їх відтворення стає особливою потребою людини, перетворюється на відносно самостійну сферу життєдіяльності.

Залежність задоволення потреб людини і всієї її життєдіяльності від соціальних умов життя знаходить свій вираз в інтересі. Зміст інтересу визначається, по-перше, характером і спрямованістю потреб, і, по-друге, тим, в якій мірі соціальні умови буття забезпечують чи не забезпечують задоволення потреб.

Якщо потреба орієнтує людину на об‘єкт її задоволення, то інтерес – на ті умови, які забезпечують можливості пошуку об‘єкта і визначають спосіб задоволення потреб. Через інтереси здійснюються взаємозв‘язки між людьми. Різне місце соціальних суб‘єктів (індивідів, груп, класів) в системі суспільного виробництва зумовлює різну роль їх інтересів в житті суспільства.

Під впливом інтересу людина ставиться до об‘єктивної дійсності як суб‘єкт, оскільки ця дійсність, впливаючи на можливості задоволення її потреб, змушує до певного характеру і виду діяльності. Тому відображення об‘єктивної дійсності в свідомості людей здійснюється не дзеркально, а через призму їх інтересів, і як усвідомлення свого відношення до них.

Усвідомлення людьми відношення до природних і соціальних умов життя через призму інтересів знаходить своє вираження в цілях, які стають ідеальними спонукальними імпульсами активної діяльності людини. Визначення цілей і їх реалізація набувають значення відносно самостійного середовища життєдіяльності.

Таким чином, біологічний рівень життєвої сутності зберігає свою відносну самостійність; людина виступає як індивід в тому відношенні, в якому її вчинки підкорюються законам біології. Але біологічний рівень – це необхідна умова цілісності людини і характер цієї цілісності – соціальний. Специфіка людини як соціальної істоти задається тим, що К. Маркс назвав сутнісними силами людини, наявність яких є достатньою, щоб відрізнити людей від інших цілісностей.

На основі всього викладеного вище можна сформулювати таку синтетичну характеристику людини. Людина – це жива, тілесна істота, життєдіяльність якої являє собою заснований на матеріальному виробництві процес свідомого, цілеспрямованого, перетворюючого, функціонуючого в системі суспільних відносин впливу на світ і на саму людину для забезпечення її існування, функціонування, розвитку.

Узагальнення по темі

Розвинуте вчення про людину сягає коренями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько – антропологічної думки. Тоді ж складаються і дві загальні тенденції осмислення людини – натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв‘язку людини та природи, і, ідеалістична, що акцентує увагу на духовному житті людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну. Для сучасної філософської антропології (некласичної, особливо посткласичної орієнтації) властивим є різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблеми людини і разом з тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об‘єктивістського та суб‘єктивістського підходів.

При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється фундаментальна антиномія людського існування – людина є часткою природи, але не рівноцінною усім іншим її частинам, антиномія такого, яка простить природі, як її самостійна сила. Звідси випливає, що людина не жорстко визначена з боку природи, але пластичність людського організму не безмежна, не абсолютна. Тому відповідальність людини за майбутнє цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає.

1. Які основні тенденції осягнення людини склалися в історії філософії?

2. Чи можливо виробити завершене, вичерпне уявлення про людину?

3. Чим пояснюється актуальність філософської проблеми людини у сучасну епоху?

4. Яким є співвідношення природно-біологічного та соціального в людині?

5. Що означає поняття „сенс життя”?

6. Діяльність, як суттєва риса людини.

7. Яке значення має визначення єдності тілесного та духовного в людині?

8. Проблема смерті та безсмертя.