Курсова на тему: « Путивльське партизанське з’эднання »

План:

1. Вступ;

2. Передумови;

3. Цілі та завдання;

4. Головні етапи руху;

• _{Становлення}: 1941–1942 роки;

• _{Організований опір}: 1942–1944 роки;

• _{Керівництво партизанським рухом};

• _{Кількість та склад};

5. Стосунки з населенням;

• _{Мародерство};

• _{Терор проти місцевого населення};

• _{Побут та хвороби};

6. Відомі радянські партизани-диверсанти;

7. Сумщина – партизанський край;

8. Біографія. Сидір Ковпак;

9. Висновки;

10. Список використаної літератури.

Вступ.

Ще з часів запорозького козацтва українська земля уславилася багатьма видатними проводирями нерегулярних форм збройної боротьби. Відомий український дослідник Михайло Антонович, онук видатного історика Володимира Антоновича, вважав, що "кожний нарід має якийсь свій спеціальний стиль воювання", і саме для українців, на його думку, таким стилем війни "є партизанщина". Він стверджував, що "фактично і Громадянська війна 1917-1920 рр. була партизанщиною, і то в усіх партій".

Поразки на фронтах і величезні втрати в живій силі й техніці, яких у ході боїв зазнала Червона армія, змусили радянське керівництво вжити заходів щодо розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. Поспіхом підібраний командний (з партійних і радянських працівників районного рівня) та особовий склад партизанських загонів не мав належної підготовки і матеріального забезпечення. Організатори руху Опору, особливо військові, розраховували на те, що партизани проводитимуть диверсійну діяльність на комунікаціях противника і таким чином надаватимуть допомогу регулярним військам у боротьбі проти німецької армії. Про це йшлося в директивах та інших документах партійних, радянських і військових органів. У них, зокрема, вимагалося організувати справу так, щоб дії партизанів були спрямовані безпосередньо на широку підтримку військ Червоної армії. Ця програмна вимога була ключовою у визначенні ролі й завдань партизанського руху.

Але сила цього руху виявилася не зразу. Населення окупованих районів, яке з перших днів війни опинилося в тилу німецьких армій, усе ще сподівалося на швидке повернення радянських військ. Траплялися випадки, коли призначені керувати партизанською та підпільною роботою районні начальники відходили разом з частинами Червоної армії, що відступала і виконували їхні завдання. Водночас були й такі керівники партизанського руху, які відводили свої загони не у ворожий, а в радянський тил. І лише згодом, незважаючи на жорстокий терор фашистів, їхню людиноненависницьку пропаганду, розгорнулася всенародна збройна боротьба, що набула різноманітних форм і перетворилася на важливий стратегічний чинник у розгромі сильного й підступного ворога.

Найбільшого розвою партизанська боротьба набула в часи Другої світової війни 1939-1945 рр. Нею були широко охоплені терени України, де успішно діяли як формування УПА, так і загони радянських партизанів. Згідно з офіційною радянською статистикою до 1 жовтня 1941 р. на окупованій території України було залишено 738 партизанських загонів загальною чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група (1374 осіб), але, на жаль, виявилося, що більшість партизанських загонів існувала лише на папері. Реальною силою, здатною завдавати ворогу відчутних втрат, залишалися кілька великих загонів і з'єднань. Серед них одне з чільних місць належить талановитому партизанському ватажкові Сидору Артемовичу Ковпаку людині, яка прожила довге й цікаве життя, ім'я якої широковідоме й за межами України.