пальчевский

блем у процесі адаптації до нових умов життя, не страждають на синдром посттравматичних стресових порушень. Ближче стоять до усвідомлення

людської особистості як моделі Всесвіту з її світлими і темними сторонами, що майже тисячу років тому підмітив знаменитий персидський і таджиць$ кий поет, математик і філософ Омар Хайям:

«Ад и рай – в небесах», $ утверждают ханжи. Я, в себя заглянув, убедился во лжи:

Ад и рай – не круги во дворце мирозданья, Ад и рай – это две половины души.

Опираючись на таке розуміння власної сутності, вони часто доходять висновку,якийчіткосформульованийанглійськимісторикоміфілософом ТомасомКарлейлом:«Ідеалутобісамому.Перешкодидодосягненняйого– в тобі ж. Твоє становище є тим матеріалом, з якого ти повинен здійснити цейідеал».Бажаннятауміннязнайтитакийідеал,щорівнозначневстанов$ ленню власної автентичної сутності, як правило, завершується формуван$ ням відповідного рефлексу цілі та необхідними в таких випадках змінами в рефлексісвободи.

Чимало в житті людини означає засвоєний з раннього дитинства або генетично успадкований потяг до чистоти, завершеності, цілісності та по$ рядку.Упродовжусьогожиттявінактивізуєпроцесидоцільноїсамооргані$ заціїособистості,якідопомагаютьїйуникативіктимізуючихобставин.Такі обставини, з одного боку, мають здатність творити відповідних собі людей, а з іншого боку, люди цілеспрямованого життя володіють здатністю твори$

ти відповідні для себе обставини. Їх долею стає їхній характер, бо вона для них у кінцевому підсумку виступає низкою неминучих наслідків власних цілеспрямованих дій.

Зважаючи на це, жертвами несприятливих умов соціалізації найчас$ тіше стають люди, які не здатні, лінуються або не хочуть проникнути у власну глибинну сутність, зрозуміти її з метою розвитку. Виявляється, що стати патріотом власних потенційних можливостей – подвиг, який не по плечу всім. Хоч, як стверджує американський філософ і письменник Ралф УолдоЕмерсон,покилюдиназалишаєтьсявірноюсамійсобі,їйусесприяє– уряд, суспільство, і навіть сонце, місяць і зорі.

Питання і завдання

1.Соціально$педагогічна віктимологія як складова соціальної педаго$ гіки.

2.Реальні, потенційні та латентні жертви несприятливих умов соціа$ лізації.

3.У чому полягає міждисциплінарний рівень вивчення проблем вікти$ мізації, віктимогенності та віктимності?

4.Зв’язок соціальних еталонів із рівнем соціалізації особистості. 5.Атитюд як соціальна установка. Його зв’язок із психологічним яви$

щем стереотипізації.

6.Об’єктивні чинники несприятливих умов соціалізації особистості. 7.У чому суть проблеми «заморожених» дітей?

8.Проблеми соціально$трудової адаптації вихованців дитячих бу$ динків та шкіл$інтернатів.

9.Суб’єктивні чинники несприятливих умов соціалізації.

Рекомендована література

1.Киричук О.В. Неповнолітні у пенітенціарній системі // Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 2. – С. 40$43.

2.Максимова Н.Ю. Причини адиктивної поведінки неповнолітніх // Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 7. – С. 13$15.

3.МудрикА.В.Введениевсоциальнуюпедагогику.–М.,2001.–С.188

– 207.

4.Мустафаева Ф.А. Основы социальной педагогики. – М., 2001. – С. 265 – 287.

5.Чабан О. У пошуках вирішення проблеми «важких» дітей // Рідна школа. – 2003. – № 5. – С. 19$21.

1.10. Із історії вітчизняної масової практики виховання

Виховання і навчання існують у народі стільки ж, скільки існує і сам народ – з ним родилися, з ним виросли, відобразили в собі всю його історію, всі досліджені ним впливи, всі його кращі й гірші якості.

Г.С.Виноградов

Українська народна педагогіка і сучасні проблеми соціалізації особистості. Виховання дітей у предків українців – східних слов’ян. Екзистенціальні основи української народної педагогіки. Родинний досвід виховання. Основні методичні напрями виховного впливу

внародній педагогіці. Основні функції соціальної психіки

іїхня роль в соціалізації дітей та юнацтва. Традиції дошлюбного спілкування молоді. Народна

педагогіки і здоров’я. Ноосферні основи української народної педагогіки.

У зв’язку з корінними соціально$економічними змінами в житті краї$ ни спостерігається відчутний інтерес до виробленої упродовж віків народ$ ної практики соціалізації підростаючих поколінь. Загострюється проблема подальшогодослідженнятапрактичноговикористанняпозитивногодосв$ ідуукраїнськоїнародноїпедагогіки.Певнимчиномцеусвідомлювалосяще врадянськуепоху,незважаючиназагаломприхованозневажливеставлення до самобутньої культури народів колишнього СРСР. Однак у ті часи заці$ кавленість проблемами етнопедагогіки переважно базувалася на залученні дітей із раннього віку до традиційних галузей господарства, народних ре$ месел та промислів.

Останнім часом завдяки відродженню і розвитку автентичної педагогіки вУкраїнірозгортаєтьсянизкаетнопедагогічнихдосліджень.Дляуспіш$ ногоїхпроведення сформовановідповідніметодологічнізасади(М.Стель$ махович). В їхній основі – три філософських компоненти: національний,

транснаціональний та українознавчий. Фундамент цієї педагогіки станов$ лятьукраїнськанароднафілософія,праціукраїнськихфілософівЮ.Дрого$

бича,К.Ставровецького,С.Яворського,Ф.Прокоповича,Г.Сковороди,С.Го$ гоцького,П.Юркевича,Д.Чижевського,В.Лесевича,О.Потебні,філософські ідеїТ.Шевченка,П.Куліша,О.Кобилянської,В.Стефаника,ЛесіУкраїнки, І.Франка;положеннятависновкистарогрецькихученихАристотеля,Сокра$ та,Платона;пізнішихпредставниківфілософськоїдумки–Декарта,Лейб$ ніца,Берклі,Руссо,Канта,Фіхте,Гегеля.

Ународній філософії сконцентровано мудрість десятків, якщо не со$ тень мільйонів представників довгої низки поколінь, яка протягнулася у наш день крізь століття.

Початок становлення української народної філософії припадає ще на часиязичництвайприйняттяхристиянства.Корінняжїїпрослідковується навіть в історії східних слов’ян, етногенетичний, суспільний і культур$ ний розвиток яких пов’язаний з творцями трипільської культури: скіфа$ ми, аланами, сарматами. Особливості життя предків українського народу на перетині шляхів, що з’єднували Європу і Азію, Південь і Північ, спо$ нукало їх до вироблення своєрідної системи виховання молоді.

Уперіод матріархату діти, наслідуючи дорослих і перебуваючи під визначальним впливом матері, збирали ягоди, спалювали хмиз на ділян$ ках, пасли худобу, доглядали птицю. Роль вихователів дітей у цей час виконували всі старші. В іграх, піснях$хороводах діти імітували трудові операції дорослих.

Колидосемироківвониперебувалинажіночійполовиніземлянкиабо

напівземлянки(«детинці»),дезнимибулималідомашнітварини,тозсеми$ восьмироківхлопчики$отрокижилиівиховувалисяначоловічійполовині. Для них установлювалися 4 чоловічих класи: отроки, юнаки, мужі, старці. Перехіддітейдокласуотроківстававвеликимсвятом,якесупроводжувалося громадськимиігрищами,гроюнатрубах,гуслях,змаганнямиуфізичнійвправ$ ності.Отрокувпершестригливолосся,вручали«плащ$отроковище».

Велика увага надавалася подальшому фізичному розвитку та загарту$ ванню підлітків. За цим ретельно стежили авторитетні мужі й старці батьк$ івського роду. Таким чином готувалися відважні воїни. Візантійський істо$ рик Прокопій у свій час відзначав, що вони були озброєні списами й щита$

ми, ніколи не одягали не тільки панциря, а інколи навіть сорочки чи пла$ ща, залишаючись у довгих, підкочених до колін штанах.

Згодом,колиприватнавласністьсталапанівною,відбулисяпевнізміни

узмісті та формах виховання. «Дитинець» з місця догляду за дітьми стає місцем перебування сім’ї вождя, князя, родоначальника. Тут починають

ховативсенайцінніше.Зважаючинаце,йогорозміщуютьуцентріпоселен$ ня і укріплюють.

З часом форми громадського виховання у зв’язку з розвитком парної сім’ї переносяться у форми родинного виховання. З’являється відпові$ дальність батьків за виховання дитини.

Уперіод військової демократії, яку переживали слов’яни, велика ува$ га,крімтрудовоговиховання,зверталасянафізичнетавійськове.Нетільки «отроки», а й «отроковиці» вчилися володіти зброєю, вести війну з ворогом

ускладних природних умовах. Жінки нерідко супроводжували чоловіків у походах,бралибезпосереднюучастьубитвах.Жінка–витязьбулаголовною героїнею епосу.Однак всежтаки дітирядовиходноплемінниківготувалися переважнодопраці,адітипанівноїверхівки–довиконанняфункційвоїна– дружинника,родоначальника,племінноговождя.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. На її ос$ нові дітей знайомили із світобудовою. Таким чином, відповідні екопси$ хологічні системи створювалися завдяки використанню психотехнік роз$ мовної мови, стародавніх звичаїв, обрядів, свят. Важливе місце у цих сис$ темах належало богам: Перуну – Богу грому і дощу, Сварогу – неба і небес$ ного вогню, Дажбогу – сонця, світла і вогню, Велесу – свійських тварин, Стрибогу – вітру. Звертаючись по допомогу до них, молоді люди вчилися лікувати хвороби, замовляти рани.

Усхідних слов’ян мало місце й навчання, про що свідчить педагогіч$ на термінологія праслов’янського походження: наука – знання, вчення. Досягнувши високого рівня духовного розвитку, наші предки добилися

того,що,незважаючинахрещенняРусі,чималоелементівїхдуховноїкуль$ тури посередництвом традицій та обрядів дійшли до наших днів.

Ідеї української народної філософії лягли в основу української народ$ ної педагогіки і у багатьох моментах несуперечливо перегукуються з ідея$ ми популярних нині філософських систем, особливо екзистенціалізму.

Традиційно український народ, як і багато інших народів світу, нама$ гався розглядати людину у вимірі її потенцій. Як найвагомішу первину життя з давніх$давен цінував здоров’я у всіх його вимірах: фізичному, соматичному,психічному,соціальному.Українськіперекази,пісні,повір’я, казки, прислів’я та приказки,танці, святкові дійства насичені доброзичли$

вістю, оптимізмом, вірою у розкриття можливостей людини. Дитину, яка з’являласявсім’ї,готувалидощастявпроцесірозкриттяїїпотенційурамках сформованихупродовжвіківекопсихологічнихсистем.

Українці – переважно селянська нація, тісно прив’язана до родючої землі та щедрих, порівняно не суворих, швидше благодатних сил природи,

успілкуванні з якими знаходила радість і сенс свого життя. Тому для пере$ важноїбільшостіукраїнськихселянуцентріїхньогозатишноговнутрішнь$

ого психологічного «дому» сонячно поблискувала вода власного ставочка з млиновимколесомбілягреблітазаквітчанимвесноювишневимсадочком,

уякому вечорами над вишнями гули хрущі. В уяві селянина у цей райський куточок з часом можна переселитися і після смерті, якщо за «грішною» землею не забувати «святого» неба. У цьому бачилося щастя й мета всього життя. І до цієї мети пролягав тільки єдиний шлях – щоденна праця. Вона і тільки вона ставала мірилом честі, гідності людини, її внутрішнього і зов$ нішнього багатства, права на добру пам’ять нащадків та безсмертя душі. Томусереднароднихприслів’ївзустрічаємотакі:«Безділажить,тількинебо коптить», «Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки» тощо. Поза працею не уявлялося «нормального» життя: «Як без діла сидіти, то можна одубіти», «Як спати до дня, то насниться бридня», «Без діла слабіє сила».

Автентичне розуміння життя знаходить свій вияв у таких сентенціях: «Не родись красивий, а родись щасливий», «Не родись багатий, а родись щасливий», «Не родися красна, а родися щасна» тощо.

Однак у народі чудово розуміли, що «родиться щасливим» (генетичні задатки) недостатньо для щастя, треба ще вміти бути щасливим. До цього готували не тільки з дня народження, а й заздалегідь. Вагітна жінка, як правило, виконувала посильну роботу до самих пологів. Таким чином, об$ разно кажучи, дитина в утробі матері постійно відчувала енергетику праці, що,завідповіднимидослідженями,благотворновпливаєназдоров’ядітей. Народна етика виробила своєрідний кодекс поведінки вагітної жінки і тих,

хтоїїоточував.Вважалосязагріхсквернословитивїїоточенні,розв’язувати суперечки, сварки. Вагітну всіляко оберігали від споглядання тих сторін життя, які вносять дисгармонію у сприйняття навколишнього світу, пору$ шують його гармонійну цілісність (пожежі, стихійні лиха, каліцтва і т.д.). Чималуувагуприділялосяхарчуванню.Аленайважливішимбулозбережен$ ня внутрішнього психологічного комфорту. У святкові дні прийнято було регулярновідвідуватицерковнуслужбу,молитисяБогу,проситийого,щоб «все було добре». Поряд із щоденними ранковими та вечірніми молитвами це допомагало вагітній жінці створити відому психологічну «нішу» затиш$ ку, внутрішнього комфорту, який благотворно впливав на організм як ма$

тері, так і її ще ненародженої дитини.

Народження ж дитини ставало святом для усієї родини, збір якої

передбачався вже в перші дні після пологів. Наступною ниточкою

організаційного зв’язку із соціумом ставали хрестини. У ході них дитина

прилучалася до таких первин буття, як: молитва, вода, свіже повітря,

сонце. Хрещені батьки ставали для неї вибраними і «узаконеними» відпо$

відною церковною службою представниками соціуму. Родина – первин$ ним соціальним оточенням. З цього часу, насамперед, завдяки родинно му вихованню у дитині починала відтворюватися матеріальна та духовна культура народу, його національний характер і психологія. Сім’я ставала

основним інструментом виховного впливу на підростаюче покоління. Відомо, що ще в «Уставі князя Ярослава» (1051$1053 рр.) наголошувало$

ся на відповідальності саме сім’ї, а не громади, за виховання дітей, підго$

товку їх до самостійного життя. Громада зобов’язувала батьків піклува$ тися про дітей до того часу, поки ті не одружаться і самі не стануть бать$

ками. Особлива увага зверталася навіть не на роки, а на перші місяці життя дитини.

-Коли дитину не научиш у пелюшках, то не научиш і в подушках.

-Як бавитимеш дитину, так вона й виросте.

Вікові особливості дитини до 5 років народ любовно означує такими

поняттями: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, тов$

кунець.

Народний досвід у цей час стихійно виводить молодих батьків на принцип гуманізму у вихованні:

-Не вчи дитину штурханами, а добрими словами.

-Бурчання наскучить, а приклад научить.

-Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться.

-Злість – погана порадниця.

-Добрий приклад кращий за сто слів.

Главою сім’ї, як правило, вважався батько. Його слово, ґрунтуючись на народній моралі, сприймалося як закон. Батько був головним годуваль$ ником, оскільки традиційно виконував найважчі селянські роботи (оран$ ка,косьба,заготівлядровнапаливотощо).Вінплануваврозвитоквласного господарства і тому за необхідності розпоряджався ним. Відповідальність і нелегка праця вимушували його формувати у своїх дітей надійні фізичні та вольові якості. Повага до батька вважалася за обов’язок:

-Шануй батька та Бога – буде тобі всюди дорога.

-Як батька покинеш, то і сам загинеш.

Однак у народі у переважній більшості випадків чоловік і жінка, як вихователівласнихдітейніколинепротиставлялисяоднеодному,а,навпа$ ки,взаємодоповнювалиоднеодного:

- Чоловік у домі – голова, а жінка – душа.

Матір у домі – Берегиня, втілення порядності та любові. Вона – вихо$

ватель милосердя, людяності, доброзичливості у стосунках із людьми. Її покликання – приносити у дім затишок і свято:

- Як мати рідненька, то й сорочка біленька. -У кого є ненька, у того й голівка гладенька. - На сонці тепло, а біля матері добре.

Яквихователь,вонапредставляєосновнудуховнуопорудлясвоїхдітей.

Виношує їх під серцем і тому не може бути суворою до них.

-Мене мати цілий вік дурила: казала битиму, та й не била.

-Материн гнів, як весняний сніг: рясно випаде, та скоро розтане.

-Рідна мати високо замахує, а помалу б’є.

Народ схвально ставився до багатодітності, оскільки багатодітна сім’я

ставаланадійноюосновоюпродовженняроду,взаємовиручки,захищеності від усіляких негараздів.

-У кого дочок сім, то й щастя всім, а у мене одна, то й щастя нема.

-Один син – не син, два сини – пів сина, три сина – ото тільки син.

-Де одинець – хазяйству кінець, де сім – щастя всім.

Убагатодітнихсім’ях,якправило,дітивиховувалидітей.Старшівідпо$ відали за менших. Через ігри та розповіді передавали сестричкам та брати$

кам той життєвий досвід, який встигли нагромадити самі. Таке взаємови$

ховання знайшло свій вияв у прислів’ях:

-Сини й дочки – одного дерева листочки.

-Як брат брату не поможе, то що вже чужі люди.

Основою родинного виховання в Україні була підготовка до само$ стійноготрудовогожиття.Якдоводитьдослідницяпроблемродинногодос$ віду українців Л.Йовенко: «Соціальні щаблі, до яких піднімається дитина у межах сім’ї, пов’язані із виконанням нею дедалі складніших і відпові$ дальних трудових доручень. Підготовка дитини до самостійного трудового життя – це та вісь, навколо якої формуються всі інші грані особистості, здійснюється моральний, фізичний, естетичний, розумовий розвиток ди$ тини»(Л.Йовенко.Прислів’ятаприказки якджереловивченняродинного досвіду українців // Рідна школа. – 2003. – № 6. – С. 37).

Вукраїнськиххліборобськихродинахнерідковікдитинивизначалине кількістю років, а на основі того, які види праці вона встигла засвоїти. Як правило, починали привчати дітей до праці з 5$6$річного віку. Залучали навіть до тих видів її, які за умови використання традиційних знарядь праці

були непосильними для них. У такому випадку подекуди спеціально виго$ товляли для дітей маленькі коси, серпи, відеречка, грабельки тощо. Як зас$

відчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько$ побутової праці. Виховувалися в усвідомленні того, що праця є однією з найважливішихпервинбуття:

-Тяжко тому жить, хто не хоче робити.

-Уміння і труд усе перетруть.

-Роботящі руки гори вернуть.

-Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

-Бджола мала, а й та працює.

В українських сім’ях були переконані, що діти різною мірою можуть виконувати будь$яку «дорослу» роботу. Як свідчить М.Стельмахович, хлопчика 7$8 років уже називали «пастушком». Пасли ж діти спочатку гусей, потім овець, кіз, корів і навіть коней. Про сина віком 16 років батьки з гордістю казали: «Уже, слава Богу, косар».

Вільна праця усвідомлювалася в основному як світлі й радісні події людськогожиття.Вона–єдинанадійнадорогадодобробутутащастя.Уній знаходили поезію, яка відбувалася в народних піснях, казках та легендах. Наприклад, у піснях ми часто зустрічаємо образ людини, певним чином причетної до праці. Десь «на горі та й женці жнуть», хтось насаджує «верби

вкінці греблі», закохана дівчина «посіяла огірочки» і т.д.

Указках праця теж виступає головним критерієм людської вартості, моралі та краси.

Ось голе телятко («Казка про телятко, кабана, півника, качура та вов$ ка»), покинуте дідом у лісі, упродовж своїх мандрів знаходить друзів, але хатку вимушене будувати самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, усі прибігли до хатки, щоб у ній жити. А теляткові й не шкода. Добре, що друзі зрозуміли свою помилку і готові гуртом працювати.

За добре серце та вмілі руки дідова дочка (казка «Дідова дочка й бабина дочка») винагороджується, бо не цурається ніякої роботи – і яблуньку об$ чистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати.

Таким чином, у процесі соціалізації підростаючого покоління народ$

на педагогіка забезпечувала підготовку і залучення молоді до реалізації трудових,моральнихтамистецькихтрадиційізвичаївпопередніхпоколінь. Поступово вирішувалися такі питання, як: формування первісних основ світобачення,створенняумовдлянагромадженнядосвідуміжособистісно$ го спілкування, засвоєння елементів трудового самообслуговування, при$

щепленняпевнихпрофесійнихуміньтанавичок,розвитокхудожньо$есте$ тичних нахилів, охорона здоров’я та фізично$спортивне загартування.

На думку дослідника структурного змісту виховного середовища ук$ раїнської етнопедагогіки В.Струманського, організаційний розв’язок оз$ начених завдань відбувався за п’ятьма методичними напрямами конкрет но виховного впливу на молоду людину.

Перший, як уже показано, пов’язаний із сімейно$побутовим вихован$ ням, у процесі якого вирішувалося завдання формування первісних основ світобачення до 7$8 років і нагромадження дитиною досвіду міжособистіс$ ного спілкування з людьми найближчого оточення і своїми ровесниками.

Другий напрям охоплюваввиробничо$господарськізавдання,зокрема, прищепленняуміньтанавичокповсякденноїорієнтаціївтрудовихпроцесах череззалучення молоді до польових робіт та ремісничих операцій.

Третій напрям передбачав формування моральних засад характеру та поведінки дітей, підлітків та юнацтва; долучення до духовних цінностей народу на основі усвідомлення їхнього змісту, вправляння у високій мо$ ральностінафольклорно$епічнихзразкахтанаособистихприкладахдухов$ ного життя і побутової поведінки старших.

Четвертий напрям виховного впливу на особистісну структуру вихо$ ванців становило практичне вирішення питань, пов’язаних із розвитком у юнацтваестетичнихсмаківтаформуваннямхудожньо$творчогопотенціалу. Основнимрезультатомцьогомалобутиусвідомленесприйняттякрасивого в природі й людських стосунках та формування в молодої людини готов$ ності робити прекрасне.

П’ятий напрям зосереджував увагу на охороні здоров’я і фізкультурно$ спортивному загартуванню дитячої громади, набуттю фізичної сили, вит$ ривалості; вихованню вольових якостей, мужності, сміливості; закріплен$ нюфункціонально$прикладнихуміньтанавичок,реалізації«тілесноїмеха$ ніки».

Визнаючи цей поділ виховного впливу в українській народній педа$ гогіці на п’ять напрямів доволі умовним, В.Струманський на основі нього виділяє такі елементи цілісного процесу народнопедагогічної самодіяль$ ності: сімейно$побутове виховання, виробничо$господарське навчання, прищеплення моральних засад характеру та поведінки, розвиток естетич$

нихсмаківіформуванняхудожньо$творчогопотенціалу,охороназдоров’яі фізично$спортивнезагартування.

Реалізуючи ці елементи, народна педагогіка, на думку В.Вічева, функ$ ціонувалаіпевнимчиномпродовжуєфункціонуватиуструктурісуспільної психології, для якої властиві 5 основних функцій соціальної психіки або сус$