Вопросы-ответы

38. Типові прояви імунної недостатності – наслідки дефіциту В-лімфоцитів та дефіциту різних субпопуляцій Т-лімфоцитів. Розрізняють такі імунодефіцитні хвороби пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів: - первинна недостатні Т-лімфоцитів - виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів або розладу утворення Т-хелперів; - гіпоплазія загруднинної залози – розвивається внаслідок порушення формування третої і четвертої при глоткових зябрових кишень в ембріональний період; - імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненими дефектом аденозин дезамінази або пуриннуклеотидфосфорилази - характеризується зниженням функції Т-лімфоцитів; - недостатність експресії антигенів МНС класу ІІ, до якої призводить дефект промоторних білків, що зв’язуються з 5-ділянкою генів класу ІІ - не утворюються Т-хелпери. Імунодефіциті хвороби пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів: - фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що виникає у дітей віком від 4-12 тижнів; - транзиторна гіпогаммаглобулінемія дитячого віку характеризується затримкою синтезу IgG, що може продовжуватися до трирічного віку; - гіпогаммаглобулінемія Брутона - класична форма В-імунодефіциту. Попередники В-лімфоцитів не зможуть перетворитися на зрілі форми. Реакція Т-лімфоцитів зберігається. 39. Порушення основних етапів імунної відповіді. Порушення розпізнавання антигену, презентації антигену. 40. Види імунної недостатності. Етіологія, патогенез, види первинних імунодефіцитів. Розлади функцій імунної системи можуть проявлятись гіпер-, дис- та гіпофункцією, зміною толерантності антигенів. Гіперфункція імунної системи розвивається при перенапруженні системи антигеном, спадковими змінами синтезу імуноглобулінів, зменшення регуляторних впливів гальмування всередині імунної системи – зниження функції супресорів, а також іззовні – недостатність функції гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи. При розвитку пухлин спостерігається гіперфункція імунної системи. При гіперфункції створюються умови для розвитку алергії. Дисфункція імунної системи розвивається при зниженні функції Т-лімфоцитів, що призводять до зниження стійкості організму проти інфекцій. При дефіциті Т-супрессорів, збільшена реакція В-лімфоцитів і вироблення антитіл (IgE) → алергічні реакції. Гіпофункція поділяється на імунодефіцитні (спадкові) і імунодепресивні (набуті). Види первинних імунодефіцитів: 1) пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів; 2) пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів. 41. Типові прояви імунної недостатності – наслідки дефіциту В-лімфоцитів та дефіциту різних субпопуляцій Т-лімфоцитів. Розрізняють такі імунодефіцитні хвороби пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів: - первинна недостатні Т-лімфоцитів - виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів або розладу утворення Т-хелперів; - гіпоплазія загруднинної залози – розвивається внаслідок порушення формування третої і четвертої при глоткових зябрових кишень в ембріональний період; - імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненими дефектом аденозин дезамінази або пуриннуклеотидфосфорилази - характеризується зниженням функції Т-лімфоцитів; - недостатність експресії антигенів МНС класу ІІ, до якої призводить дефект промоторних білків, що зв’язуються з 5-ділянкою генів класу ІІ - не утворюються Т-хелпери. Імунодефіциті хвороби пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів: - фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що виникає у дітей віком від 4-12 тижнів; - транзиторна гіпогаммаглобулінемія дитячого віку характеризується затримкою синтезу IgG, що може продовжуватися до трирічного віку; - гіпогаммаглобулінемія Брутона - класична форма В-імунодефіциту. Попередники В-лімфоцитів не зможуть перетворитися на зрілі форми. Реакція Т-лімфоцитів зберігається.

42. Вторинні імунодефіцити (імунодепресивні стани) – етіологія, патогенез. Набутий (вторинний) стан імунної системи, що супроводжується її гіпофункцією. Етіологія та патогенез: - порушення органогенезу імунної системи (в ембріональному періоді); - розлад формування і підтримання імунологічної толерантності (втрата толерантності до своїх антигенів чи набуття толерантності до чужорідних); - порушення ґенезу і функції імуноцитів, спричинені різними етіологічними факторами (канцерогенні, мутагенні, цитостатичні фактори, дефіцит білків та вітамінів, стрес, стероїдні гормони); - розлад внутрішньосистемної гормональної регуляції імунної системи (призводить до зміни стану та ґенезу імуноцитів і недостатності імунної відповіді); - автоімунні хвороби; - пухлина; - інфекційні хвороби; - СНІД. 43. СНІД. Етіологія, патогенез. Відкрито РНК-вмісний вірус HIV, що зумовлює СНІД. За допомогою глюкопротеїду gр 120 вірус зв’язується з білком CD4 на мембранах Т-хелперів та інших клітин. Загибель Т-хелперів і інших клітин відбувається шляхами: вірус безпосередньо руйнує заражені клітини, коли розмножується в них; злиття здорової і хворої клітини; заражені клітини знищуються клоном імуноцитів; gр 120 сорбується на здорових клітинах. Без Т-лімфоцитів уся імунна система різко слабне: спостерігається ураження слизових оболонок і зниження активності травлення, ураження нервової системи. 44. Імунологічна толерантність. Механізми формування. Наслідки порушення толерантності. Імунологічна толерантність розвивається стосовно потенційних антигенів власного організму, яка пояснюється блокадою цими антигенами функції імуноцитів. Формування відбувається протягом усього життя. Розлад формування і підтримання імунологічної толерантності може торкатися Т- та В-лімфоцитів окремо чи в поєднанні, може виявлятися у втраті толерантності до антигенів власного організму або набуття толерантності до чужорідних антигенів. У першому випадку наслідком є автоімунні захворювання, у другому – імунодепресивні стани. Механізми формування: при цьому утворюється мутація генів з утворенням нових клонів Т- і В- лімфоцитів у тому числі здатних реагувати зі своїми антигенами. У вилочковій залозі вони елімінуються. При толерантності до даного антигену антитіла не виробляються тільки проти нього, а проти інших антигенів вироблення антитіл повноцінне. Наслідок порушення толерантності – алергія. 45. Алергія. Визначення поняття, принципи класифікації алергічних реакцій. Реакції негайного та сповільненого типу, приклади реакцій кожного типу. Комплекс порушень, які виникають в організмі внаслідок гуморальних і клітинних імунних реакцій. Класифікація: - за Кумбсом та Джеллом (анафілактичні, реакцій цитолізу, реакції типу феномена Артюса, реакція гіперчутливості сповільненого типу, стимулювальні та гальмівні алергічні реакції); - за часом розвитку: - негайного типу (імуноглобуліни поширюються в організмі, виходять у тканини і секрети, і у випадку повторного введення антигену негайно вступають у реакцію антиген-антитіло); - сповільненого типу (розвивається після повторного надходження антигена в тканини, коли утворюються переважно Т-лімфоцити. Алергічні реакції негайного типу: анафілаксія, бронхіальна астма, поліноз, сироваткова хвороба, ідіосинкразія. Алергічні реакції сповільненого типу: туберкулінова реакція, імунні реакції проти трансплантата.

46. Класифікація алергенів. Алергени – речовини з антигенними властивостями, які спричинюють в організмі імунну відповідь гуморального або клітинного типу. Поділються на екзогенні (рослинні, лікарські, харчові, побутові, прості хімічні речовини, бактерії, гриби, віруси) та ендогенні (природні, набуті – неінфекційні, інфекційні). Алергенами можуть бути повні антигени та неповні – гаптени. 47. Алергія. Визначення поняття, принципи класифікації алергічних реакцій. Класифікація алергічних реакція за Кумбсом та Джелом. Комплекс порушень, які виникають в організмі внаслідок гуморальних і клітинних імунних реакцій. Класифікація: - за Кумбсом та Джеллом (анафілактичні, реакцій цитолізу, реакції типу феномена Артюса, реакція гіперчутливості сповільненого типу, стимулювальні та гальмівні алергічні реакції); - за часом розвитку: - негайного типу (імуноглобуліни поширюються в організмі, виходять у тканини і секрети, і у випадку повторного введення антигену негайно вступають у реакцію антиген-антитіло); - сповільненого типу (розвивається після повторного надходження антигена в тканини, коли утворюються переважно Т-лімфоцити. 48. Алергічні реакції 1 типу за Кумбсом та Джелом (анафілактичні). Методи анафілаксії. Тип I — реагіновий (анафілактичний). Антитіла сорбовані на клітині, а антигени поступають ззовні. Комплекси антиген—антитіло утворюються на клітинах, що несуть антитіла. У патогенезі реакцій істотною є взаємодія антигена з IgE і IgG, (реагинамі), сорбованими на тканинних базофілах, і подальша дегрануляція цих клітин. Система комплементу при цьому не активується. Медіатори: ЕХФА – еозинофільний хемотаксичний фактор анафілаксії; ЕХФПММ – еозинофільний хемотаксичний фактор проміжної молекулярної маси; ПРСА – повільно реагуюча субстанція анафілаксії; ДАО – діаміноксидаза (гістаміназа); ВНХФ – високомолекулярний нейтрофільний хемотаксичний фактор; ЛХФ і ХФ – ліпідний хемотаксичний і хемокінетичний фактори; ТАФ – тромбоцитактивізуючий фактор; ПГ – простагландини. 49. Алергічні реакції 1 типу за Кумбсом та Джелом. Основні клінічні форми: місцеві та системні анафілактичні реакції. Тип I — реагіновий (анафілактичний). Антитіла сорбовані на клітині, а антигени поступають ззовні. Комплекси антиген—антитіло утворюються на клітинах, що несуть антитіла. У патогенезі реакцій істотною є взаємодія антигена з IgE і IgG, (реагинамі), сорбованими на тканинних базофілах, і подальша дегрануляція цих клітин. Система комплементу при цьому не активується. До цього типу реакцій відносять анафілаксію загальну і місцеву. Загальна анафілаксія буває при анафілактичному шоці. Місцева анафілаксія підрозділяється на: анафілаксію в шкірі (кропив'янка, феномен Овері) і анафілаксію в інших органах (бронхіальна астма, сінна лихоманка). 50. Алергічні реакції 2 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій. Механізми цитолізу. Основні клінічні форми. Тип II — реакції цитолізу, або цитотоксичні реакції. Антиген є компонентом клітини або сорбован на ній, а антитіло поступає в тканини. Алергічна реакція починається в результаті прямої ушкоджувальної дії антитіл на клітини; активації комплементу; активації субпопуляції В-кілерів; активації фагоцитозу. Активуючим чинником є комплекс антиген—антитіло. До цитотоксичних алергічних реакцій відноситься дія великих доз антиретикулярної цитотоксичної сироватки Богомольця (АЦС).

51. Алергічні реакції 3 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій, основні клінічні форми. Патогенна дія імунних комплексів. Тип III — реакції типу феномену Артюса або імунних комплексів. Ні антиген, ні антитіло при цьому не є компонентами клітин, і утворення комплексу антиген—антитіло відбувається в крові і міжклітинній рідині. Роль антитіл, що преципітують, виконують IgM і IgG. Мікропреципітат зосереджується довкола судин і в судинній стінці. Це приводить до порушення мікроциркуляції і вторинного ураження тканини, аж до некрозу. IgM, IgG — IgG, активують комплемент, а за допомогою нього — вироблення інших активних речовин, хемотаксис і фагоцитоз. Утворюється лейкоцитарний інфільтрат — сповільнений компонент феномену Артюса. 52. Алергічні реакції 3 типу за Кумбсом та Джелом. Сироваткова хвороба. Тип III — реакції типу феномену Артюса або імунних комплексів. Ні антиген, ні антитіло при цьому не є компонентами клітин, і утворення комплексу антиген—антитіло відбувається в крові і міжклітинній рідині. В даний час налічується більше 30 препаратів, які можуть викликати сироваткову хворобу, цей синдром схожий з істинною сироватковою хворобою, що викликається гетеролітичною або гомологічною сироваткою, виділяють легку, важку і анафілактичну форми сироваткової хвороби. Розвитку гострої реакції передує інкубаційний період 7-10 діб від моменту введення лікарського препарату. Продромальний період характеризується гіперемією, гиперестезією шкіри, висипаннями в місцях введення лікарських препаратів. Гострий період. Характеризується підвищенням температури до 39-40, поліартралгією, висипом, що сильно зудить. Висип може носити ерітематозний, папулезний, папуловезикульозний, геммарогічний характер, з'являється поліартрит, набряк Квінке, нерідко діагностується міокардит, поліневрит, дифузний гломерулонефрит, гепатит. Гострий період продовжується 5-7 діб, при важкому перебігу до 2-3 тижнів. 53. Алергічні реакції 4 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій, клінічні прояви. Тип IV — реакції сповільненої гіперчутливості (ГЗТ). Головна особливість реакцій сповільненого типу полягає в тому, що з антигеном взаємодіють Т-лімфоцити. Реакція сповільненої гіперчутливості не менш специфічна по відношенню до антигена, чим реакція з імуноглобулінами, завдяки наявності у Т-лімфоцитів рецепторів, здатних специфічно взаємодіяти з антигеном. Цими рецепторами є, ймовірно, IgM, укорочені і вбудовані в мембрану Т-лімфоцита, і антигени гістосумісності. Проте в тканині, де відбувається ця реакція, серед безлічі клітин, руйнуючих антиген і тканину, виявляється лише декілька відсотків Т-лімфоцитів, здатних специфічно реагувати з антигеном. Даний факт став зрозумілий після відкриття лімфокінів — особливих речовин, що виділяються Т-лімфоцитами. Завдяки ним імунні Т-лімфоцити навіть в невеликій кількості стають організаторами руйнування антигену іншими лейкоцитами крові.

54. Аутоімунні реакції/хвороби: причини та механізми розвитку. Аутоаллергічні (аутоіммунні) захворювання розвиваються в результаті вироблення антитіл, які можуть взаємодіяти з антигенами власного організму. Це може відбуватися при демаскуванні антигенів, при знятті толерантності і при соматичних мутаціях. Демаскування антигенів спостерігається у високодифференційованних органах при порушенні гістогематичних бар'єрів. Зняття імунної толерантності до нормальних компонентів тканин можливе, наприклад до гаптену свого організму, при заміні носія гаптену. Соматичні мутації в різних органах можуть призвести до появи клітин, що володіють антигенними властивостями по відношенню до свого організму. Мутація імуноцитів може стати причиною аутоіммунних захворювань у зв'язку з тим, що призводить до появи "заборонених" клонів, що сприймають нормальні компоненти організму як антигени. Встановлено існування ще двох механізмів аутоіммунних захворювань: а) недостатність антіїдіотипічних антитіл; б) зрив розпізнавання "свого" за допомогою рецепторів, в якості яких Т-лімфоцити використовують антигени головного комплексу гістосумісності МНС. Аутоіммунна патологія частіше спостерігається у жінок. Це пов'язано, як вважають, з розміщенням генів, що відповідають за формування імунокомпетентної тканини, в Х-хромосомі. Оскільки у жінок дві Х-хромосоми, то і мутації цих генів можуть зустрічатися частіше, ніж у чоловіків. 55. Визначення поняття “пухлина” Загальні закономірності пухлинного росту. Ліміт Хейфліка. Пухлина — це типовий патологічний процес, що є нерегульованим безмежним розростанням тканини, не пов'язаним із загальною структурою ураженого органу і його функціями. Пухлина утворюється в організмі в результаті перетворення нормальних клітин на пухлинні, в таких клітинах відсутнє або недостатньо ефективне пригнічення клітинного поділу, що обумовлює неспинне розмноження пухлинних клітин, або в них починається стимуляція ділення, що самопідтримується (аутокринний механізм). Пухлина росте "сама з себе", тобто збільшується в результаті розмноження навіть однієї єдиної малігнізованної клітини. Ріст пухлини може бути експансивним і інфільтративним. При експансивному рості оточуюча здорова тканина у міру зростання пухлини розсовується, при інфільтративному — пухлинні клітини проростають між нормальними клітинами і через судинну стінку. Потрапляючи в лімфу або кров, вони переносяться в інші органи і можуть утворювати нові вогнища пухлинного росту (метастази). Експансивний ріст характерний для доброякісних пухлин, а інфільтрірующий з утворенням метастазів — для злоякісних пухлин. Пухлинна тканина відрізняється безмежним ростом. Цей процес закінчується лише із смертю організму. У культурі тканини ріст підтримується нескінченно довго на відміну від нормальної тканини, у зв'язку з тим, що відсутній "ліміт Хейфліка". Здатність пухлинних клітин безмежно розмножуватися передається спадково як домінантна ознака соматичної спадковості і виявляється не лише в організмі, але і в культурі пухлинної тканини, а також при трансплантації пухлини.

56. Анаплазія: прояви біохімічної анаплазії. В процесі канцерогенезу і прогресії клітини втрачають своє диференціювання, повертаючись як би до ембріонального стану. Це явище називається анаплазією. Ознаки анаплазії є в біохімічних процесах пухлинних клітин, в їх фізико-хімічному стані, в будові і функції. В основі біохімічних особливостей пухлинної тканини лежать зміни генетичної регуляції клітини. В результаті репресії одних генів припиняється синтез зв'язаних з ними ферментів, структурних білків та ін., дерепресія інших веде до того, що в клітині з'являються нові типи білків, ізоферментів. Як правило, репресується вироблення ферментів і білків, що дозволяють клітині виконувати спеціалізовану функцію, і активуються шляхом дерепресії ферменти, які забезпечують клітинний поділ. Найважливішою біохімічною особливістю пухлинної клітини є активізація синтезу нуклеїнових кислот. У пухлинних клітинах в порівнянні з нормальними міняється набір ДНК-полімераз. Серед трьох видів ДНК-полімераз в пухлинах зменшується кількість ДНК-полімерази 3, і збільшується кількість ДНК-полімерази 2. У пухлинних клітинах якісно і кількісно міняється синтез білків. До білків, синтез яких в пухлинних клітинах різко збільшується, відносяться протеїни мітотичного апарату, у тому числі крупномолекулярний білок веретена. Знижується здібність пухлинних клітин до переамінування та дезамінування амінокислот, інколи не утворюються деякі ферменти, що беруть участь в обміні амінокислот. Методом ізотопних індикаторів було встановлено, що коли тканини "голодуючого" господаря втрачають амінокислоти, пухлина "привласнює" їх собі. Це дозволило охарактеризувати пухлину як "пастку азоту". Із-за втрати ферментів може втрачатися здібність до синтезу ряду незамінних амінокислот, наприклад L-аспарагіну. У пухлинах відбувається аеробний гліколіз, тобто розпад вуглеводів до пірувату і перетворення його в молочну кислоту у присутності кисню. Пухлина інтенсивно захоплює глюкозу з крові. Цю здатність пухлини пов'язують із зміною активності трансфераз гексоз: знижується активність регульованої глюкокінази і різко активується гексокіназа, менш чутлива до гормональної регуляції. У пухлинах також змінюється окиснення. В основному є тенденція до зниження дихання пропорційно міри дедиференційовки клітин.

57. Характеристика експансивного та інфільтративного (інвазійного) росту пухлин. Ріст пухлини може бути експансивним і інфільтративним. При експансивному рості оточуюча здорова тканина у міру зростання пухлини розсовується, при інфільтративному — пухлинні клітини проростають між нормальними клітинами і через судинну стінку. Потрапляючи в лімфу або кров, вони переносяться в інші органи і можуть утворювати нові вогнища пухлинного росту (метастази). Експансивний ріст характерний для доброякісних пухлин, а інфільтрірующий з утворенням метастазів — для злоякісних пухлин. 58. Метастазування, його механізми. Метастазування складається з наступних етапів: 1. Початковий етап — припинення утворення міжклітинних контактів, зміна рецепторів мембрани і придбання рухливості із-за зміни білків цитоскелета, їх фосфорилування протпеїнкиназами. Відбуваються зміни регуляції генів, що кодують білки цитоскелета і рецептори мембран. 2. У клітинах, що трансформуються, відбувається синтез активатора плазміногена. У пухлинних клітинах утворюються коллагенази. Пухлинні клітини, що не володіють плазміногеном, виробляють чинник, що залучає моноцити, ферменти яких розріджують матрикс і створюють можливість пухлинним клітинам метастазувати. 3. Катепсини є як вбудовані в мембрани пухлинних клітин, так і у вільному стані в міжклітинній рідині пухлинної тканини. 4. Пухлинні клітини володіють набором чинників, що активують функції сполучно-тканинних клітин по синтезу колагену, глікопротеїнів і інших компонентів основної речовини. 5. Пухлинні клітини виділяють ангіогенін і інші чинники росту судин, що забезпечує кровопостачання пухлинної тканини. 6. У мембранах пухлинних клітин радикали нейрамінової кислоти, глікопротеїдів α-Д-глюкопиранозида і N-ацетил-Д-галактозаміну залишаються відкритими. Білок конканавалін А, а також лектіни, завдяки наявності відкритих радикалів, аглютинують пухлинні клітки.

59. Етіологія пухлин. Класифікація та характеристика основних груп хімічних канцерогенів. Причинами розвитку пухлини є різні чинники, здатні викликати перетворення нормальної клітини на пухлинну. Вони називаються канцерогенними або бластомогенними. Хімічні, фізичні і біологічні чинники, різні за своєю природою і способом дії на організм, але однакові по здібності до порушення регуляції клітинного поділу, складають одну етіологічну групу. Хімічні канцерогени: Поліциклічні ароматичні вуглеводні - обумовлюють в основному місцеву канцерогенну дію: при введенні під шкіру вони викликають саркому, при нанесенні на шкіру — рак. Канцерогенні аміноазоз'єднання і аміни - володіють вираженою органотропністю. Нітрозаміни - органотропність, яка може змінюватися унаслідок відносно невеликих перебудов в молекулі. 60. Методи екскпериментального вивчення пухлин. Індукція пухлини хімічними речовинами. Персіваль Потт описав професійне злоякісне захворювання — рак шкіри мошонки у сажотрусів. Спроби відтворити подібну пухлину в експерименті закінчувалися невдачею. Учені Ішикава і Ямагіва вперше змогли викликати пухлину у тварин. Впродовж 6 міс. вони змащували шкіру кроликів кам'яновугільною смолою і лише після цього у тварин розвинувся рак шкіри. Індукція пухлини вірусами. Еллерман і Банг вперше викликали лейкоз у курей за допомогою безклітинного фільтрату з лейкозних лейкоцитів. Індукція пухлини фізичними чинниками. Пухлину вдається відтворити за допомогою іонізуючої радіації, у тому числі рентгенівських променів, радіоактивних ізотопів, а також ультрафіолетових променів. Експлантація пухлини. Вирощування пухлини в культурі тканини поза організмом. Цей метод успішно застосовував проф. А. Д. Тімофєєвський. Культура тканини, отримана безпосередньо з пухлини тварини або людини, називається первинною. Даний метод особливо цінний тим, що дозволяє вивчати індукцію пухлин і пухиногенних вірусів на людських тканинах. Пассовані або індуковані в культурі тканини пухлинні клітини при підсадці здоровій тварині ростуть в її організмі і утворюють злоякісну пухлину. Трансплантація пухлини. Вперше вітчизняний вчений М. А. Новінський успішно трансплантував пухлину дорослого собаки щенятам. Даним дослідом було покладено початок експериментальної онкології. Метод трансплантації широко використовується і в наш час. Є штами пассованих пухлин з добре вивченими властивостями. Алогенна трансплантація пухлин буває успішною, тоді як така ж трансплантація здорових тканин без імунодепресії не вдається. 61. Роль вірусів у виникненні пухлин. Класифікація онкогенних вірусів. Вірусний канцерогенез. Професор Л. А. Зільбер запропонував вірусно-генетичну теорію виникнення пухлин, згідно якої механізм пухлинної трансформації полягає в тому, що геном вірусу вбудовується в геном клітини. Встановлено, що причиною розвитку спонтанних пухлин, є пухиногенні віруси. При класифікації онкогенних вірусів враховуються наступні ознаки: тип нуклеїнової кислоти, місце і спосіб розмноження вірусу в клітині, форма. Розрізняють 4 групи вірусів: 1. Віруси спіралевидної форми, РНК-вмістні, які розмножуються в цитоплазмі. 2. Віруси поліедральной форми, РНК-вмістні. 3. Віруси поліедральной форми, ДНК-вмістні, вони розмножуються в ядрах клітин. 4. Крупні віруси, ДНК-вмістні. Вони розмножуються в цитоплазмі, утворюючи характерні клітинні включення. Всі вони дуже схожі на вірус віспи і викликають найчастіше доброякісні пухлини.

62. Патогенез пухлинного росту. Стадії патогенезу: ініціація, промоція, прогресія. У патогенезі пухлинного зростання розрізняють три етапи: трансформацію здорової клітини в пухлинну (ініціація), промоцию і прогресію пухлини. Трансформація полягає в набутті вихідною здоровою клітиною здатності безмежно розмножуватися і передачі її дочернім клітинам. Трансформація може відбуватися двома шляхами — мутаційним і епігеномним. Між початком дії трансформуючого агента і появою клінічно вираженої пухлини має місце латентний період, який у людини може тривати роками. Промоція є другим етапом в механізмі розвитку канцерогенезу. Трансформовані клітини можуть залишатися в тканині тривалий час в неактивній формі. Додаткова дія коканцерогенним чинником, який сам не викликає трансформацію, але стимулює клітини до розмноження, призводить до того, що пухлинні клітини, що знаходяться в латентному стані, починають розмножуватися, утворюючи пухлинний вузол. Прогресія — третій етап механізму канцерогенезу. Під прогресією розуміють стійкі якісні зміни властивостей пухлини, переважно у бік малігнізациї, що виникають під дією декількох чинників: 1. У первинний канцерогенез, як правило, залучається не одна клітина, а декілька, що сприяє формуванню в пухлині, що розвивається, декількох субліній клітин. 2. Зміна генотипу і фенотипу клітин, що призводить до прогресії, може бути пов'язана з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного чинника. 3. Спонтанні мутації пухлинних клітин при зниженні в них активності репаративних ферментів. 4. Набуття пухлинними клітинами нових властивостей, пов'язаних з суперінфекцією пухлиногенними і непухлиногенними вірусами, полегшеною в пухлинних клітинах. 63. Пухлинна прогресія, її механізми та прояви. Прогресія — третій етап механізму канцерогенезу. Стійкі якісні зміни властивостей пухлини, переважно у бік малігнізациї, що виникають під дією декількох чинників: 1. У первинний канцерогенез, залучається декілька клітин, що сприяє формуванню в пухлині, що розвивається, декількох субліній. У зростаючій пухлині постійно здійснюється відбір найбільш життєздатних клітин. Певні клітини отримують перевагу. При зростанні пухлинної тканини в організмі змінюється гормональна регуляція, можливе вироблення антитіл проти клітин, наявних в якій-небудь сублінії. В результаті отримує перевагу яка-небудь з субліній пухлинних клітин, яка спочатку складала меншість. 2. Зміна генотипу і фенотипу клітин, що приводить до прогресії, може бути пов'язане з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного чинника. 3. Спонтанні мутації пухлинних клітин при зниженні в них активності репаратівних ферментів. 4. Надбання пухлинними клітинами нових властивостей, пов'язаних з суперінфекцією пухлиногенними і непухлиногенними вірусами, полегшеною в пухлинних клітинах. 64. Поняття про протоонкогени, онкогени (клітинні, вірусні), онкобілки, гени-супресори клітинного поділу. Протоонкогени - власні гени клітин, які несуть інформацію про структуру білків, які приймають участь у регуляції клітинного поділу. Протоонкогени (позначаються літерою “С”) є клітинними аналогами (прототипами) вірусних онкогенів (позначаються літерою “V”). Трансформація клітинних протоокогенів в вірусні онкогени відбувається під час перебування останніх у клітинах під час фази персистенції (абортивного перебігу). У цей час вірус “обкрадає” геном клітини. Клітинні онкогени (трансформуючі гени) - це протоонкогени, які придбали здатність трансформувати клітину - перетворювати її в пухлинну. Перенос таких генів в інші, здорові клітини викликає трансформацію останніх. Онкобілки – продукти функціонування онкогенів, які є компонентами мітотичного сигналу для клітини, тобто запускають мітотичний цикл і поділ клітини. Гени-супресори – гени, що кодують білки, які є інгібіторами проліферації. Вони кодують здебільшого або антагоністи онкобілків, або індуктори апоптозу.