1
.docx1. Правдиве зображення шкільного життя, праці учителя, увага до переживань дитини в оповіданнях «Украла», «Дзвоник», «Екзамен» та ін. Б. Грінченка.
Борис Дмитрович Грінченко прожив неповні 47 років, а залишив доробок, на який потрібно праці кількох людей впродовж цілого життя.
Його спадщина – поезія, проза, драматичні твори, переклади, фольклористичні та етнографічні збірники, науково-популярні книжки, історико-літературознавчі та літературно-критичні статті, рецензії, бібліографічні покажчики і дослідження з питань мовознавства, історико-педагогічні і теоретичні праці про школу і виховання, обширна публіцистика, листування разом із чотиритомним словником української мови – склала б кілька десятків томів. Його життя і творчість у калейдоскопі документів і фактів дає сьогоденному читачеві чимало повчального та пізнавального, спонукає до власних роздумів і оцінок.
Друкуватися Борис Грінченко почав у 80-ті pp. Написав чимало віршів (збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903) та ін.), близько п’ятдесяти оповідань, чотири великі повісті («Сонячний промінь» (1890), «На розпутті», «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901)), декілька п'єс, чимало статей — етнографічних, історичних, мовознавчих, педагогічних, публіцистичних. Багато перекладав творів російської та зарубіжної класики. Редагував різноманітні видання, провадив значну видавничу діяльність. Цікавими є його педагогічні розвідки: «Яка тепер народна школа на Україні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906) та ін.
Перу Грінченка належать чимало оповідань , зокрема про дітей і для дітей. Ідучи від конкретних життєвих випадків, Б. Грінченко майстерно узагальнював їх, а довголітня вчительська праця допомагала йому розкривати поведінку дітей у найрізноманітніших ситуаціях.
Малолітні герої Б. Грінченка здебільшого проходять суворі випробування, життя деякого з них навіть обривається трагічно .
Різноманітна проблематика оповідань Грінченка, і все ж серед них виділяються твори про шкільне життя дітей, про важку працю вчителя. Бажаючи заповнити прогалини в українській дитячій літературі, збагатити її тематично і жанрово, письменник інтенсивно працював у цьому напрямі, орієнтуючись передовсім на діяльність Льва Толстого та Івана Франка. Впродовж майже двох десятиріч, починаючи з 1884 р., він написав низку оповідань, в яких талановито розкрив духовний світ селянської дитини. Як правило, ці твори виникали на основі конкретних життєвих випадків.
Глибиною проникнення у світ дитини позначене оповідання «Украла» (1891). Твір буквально першою фразою вводить нас у суть конфлікту. Тільки вчитель зайшов до класу, як школярі оточили його стали навперебій про щось голосно і сердито розказувати. Виявилося, що одна з учениць украла в іншої шматок хліба.
Так центр уваги переноситься на образ несміливої, затурканої, вічно голодної дівчинки Олександри. Психологічними портретними штрихами («сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл», «обличчя було біле, як крейда», «вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»), репліками засоромленої дівчинки, спокійним, урівноваженим тоном розмови вчителя з школярами письменник забезпечує виховну спрямованість твору.
Так, в оповіданні йдеться про завжди голодну школярку Сашу, що взяла без дозволу шматок хліба в товаришки. Виховна спрямованість твору очевидна: автор прищеплює юному читачеві почуття співпереживання, осуджує бездумність і черствість. Провідна ж думка, що пульсує в підтексті оповідання: викриття соціального ладу, що примушував дітей трудівників на напівголодне співіснування.
Оповідання «Дзвоник» (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини, їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п'яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б5 усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б'ють, ї все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона позбавлена найголовнішого — волі.
Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю з'ясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.
За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Ховалася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.
Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування, Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її — вона, вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася».
Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка наглядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.
Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство.
Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав'язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.
Безнадія пойняла всю істоту Наталі, в її душі визріває рішення через самогубство вирватися з неволі. Думка про колодязь не полишає дівчинку, а тут ще й дзвінок шістнадцять разів на день ніби наказував їй: топись, топись, топись. І зрештою дівчинка просить у виховательки дозволу втопитися н колодязі. Це прохання ніби акумулює весь розпач сирітки і стає завершальним акордом в історії моральних страждань дитини.
Оповідання «Дзвоник» — одна з вершин в українській дитячій літературі. Та, власне, Грінченко сягнув найвищого рівня світової реалістичної новелістики, І якби він не створив більш нічого, то цей твір прославив би його як талановитого прозаїка.
Б. Грінченко був одним із перших прозаїків, які показали нестерпне становище сільського вчительства в буржуазно-поміркованому суспільстві. Типові грані життя народної школи відображені в оповіданні «Екзамен» (1884). В ньому порушено кілька болючих питань навчання і виховання сільських дітей, праці народного вчителя, його залежності від тих, хто, незважаючи на своє невігластво, заправляв справами освіти. Тут показано повну залежність учителя від інспекторів-невігласів, з неприхованим осудом розкладається реакційна політика царизму в галузі народної освіти. Вірогідність зображення підтверджується спогадами самого письменника, який учителюючи зазнавав постійних переслідувань з боку шкільного начальства та сільських властей. Вражає реалістичними подробицями опис шкільного приміщення — з ямами, повибиваними чобітьми в земляній долівці, з обдертими стінами, перекособоченими партами, перехнябленим стільцем.
Викривальний пафос твору наростає з кожним епізодом. Стомилися діти, чекаючи на приїзд інспектора, що проводитиме екзамен. Картина екзаменування характеризує не стільки школярів, як їхнього «екзаменатора» — обмеженого, тупого, але сповненого пихи чоловічка, що вибився в міського крамаря, а потім директора повітового банку. Повчаючи дітей, вій демонструє свою абсолютну неписьменність.
В оповіданні “Непокірний”(1886) розкрито цькування старшиною писарем, урядником нового вчителя, бо той видався сільським властям підозрілим, не благодійним, адже не мав благородного виду, розмовляв по-мужицькому, полюбив голод ранцевого хлопця, цурався їхньої компанії. Хоч “доношеніє” сільських верховодів було наклепницьким, брехливим, однак шкільне начальство звільняє непокірного вчителя. Так звужується коло. Чесній і порядній людині не знайти справедливості у світі беззаконня і соціальної правди.
Твори Грінченка, присвячені цій темі спрямовані проти них, хто брутально зневажав особистість народного інтелігента. Письменник відтворив вродженість буржуазно-поміщицької системи до всіх, хто щиро працював на ниві освітніх працівників.
Сувора правдивість у моделюванні життя, утвердження високих гуманістичних ідеалів, наснаження розповіді ліричною схвильованістю, що характеризує ставлення автора до зображуваного, велика художня майстерність — такі добрі якості оповідань Б. Грінченка.
2. Грінченко вважав своїм моральним обов'язком розповісти у своїх творах про трагедію народу. Особливо глибоке й щире співчуття викликає оповідання "Без хліба", головний герой якого, рятуючи близьких людей від неминучої голодної смерті, змушений був красти зерно.
Видатний український письменник Борис Грінченко присвятив багато оповідань зображенню важкого життя українських селян. Автор на власні очі бачив жахливі умови, в яких доводилося існувати злиденним сім'ям. Грінченко вважав своїм моральним обов'язком розповісти у своїх творах про трагедію народу. Особливо глибоке й щире співчуття викликає оповідання "Без хліба", головний герой якого, рятуючи близьких людей від неминучої голодної смерті, змушений був красти зерно.
Сім'я Петра — головного героя оповідання — жила в жахливих умовах. Хата була благенька, худоби взагалі не було. А найгірше те, що вже третій тиждень, як закінчилися всі харчі. Не було навіть борошна, щоб спекти перепічки. Матері було нічим годувати дитину, і та заходилася від гіркого плачу. Той дитячий плач Петрові "мов ножем серце краяв". Що робити? Куди податися бідному селянинові? У кого позичити борошна? У сусідів така сама скрута, а багаті не дають, бо Петро вже в них позичав. Поткнувся до старости, щоб той дозволив із гамазеї мішок зерна позичити, та той виявився таким чесним, що хоч зразу на цвинтар іди. Ситуація була безвихідна.
Здається, єдиним просвітком у житті Петра було його кохання до Горпини. Він більш за все цінував їхню подружню злагоду. Коли б не дитина, Петро ніколи й не подумав би про крадіжку. "За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Багатії гребтимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай вмирає!" Петра охоплює несамовита злість на старосту. Доведений до відчаю, селянин приймає рішення вкрасти трохи зерна.
Петрові поталанило: він здійснив свій небезпечний задум спокійно й без свідків. Хліб удома з'явився, але зіпсувалися стосунки між чоловіком та дружиною. Петрові почало здаватися, що його щастя загинуло, що щастя в них було навіть тоді, коли не було хліба. Селянина мучила совість. З одного боку, він зробився злодієм, а з іншого боку, Петро не мав вибору. Горпина все це теж добре розуміла, але не погоджувалася з вирішенням життєвих проблем таким чином. Жінка мала розвинене почуття людської гідності, хоча й була родом із бідної селянської родини. Горпина каже чоловікові: "Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося".
Автор майстерно зображує душевний стан Петра. Селянин і так не знаходив собі спокою, а тут ще й дружина дорікає. Борис Грінченко пише: "І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому... крикнути: "Це я вкрав!" Петро зізнався односельцям у вимушеному злочині, і з його плеч наче звалився важкий тягар провини. На щастя, сільська громада нічого не заподіяла Петрові, адже "не розумом, а якось серцем почула, як він міг дійти до такого діла". І знову в оселі Петра й Горпини настали злагода та спокій. Горпина вибачила йому ту крадіжку, і подружжя стало жити, як жило раніше.
Майстер художньої прози Борис Грінченко на прикладі Петра, Горпини, сільської громади доводить, що селянин — людина працьовита й порядна. Також автор розуміє, що всі рівні перед законом. Якими б мотивами не виправдовувався злочин, він залишається незаконною справою.
З любов'ю й повагою описуючи українських селян, Борис Грінченко пишається високою моральною чистотою їхніх стосунків і вчинків.
3. В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей” (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”, “Батько і дочка”.
І все-таки Б.Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, “чужі люди”, і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі.
Реалізмом позначені оповідання Грінченка про шахтарів. У полі зору письменника
— нелюдські умови праці й побуту добувачів кам'яного вугілля: від вибуху динаміту трагічно гине в шахті молодий робітник («Панько»); могильною ямою стала шахта для шести шахтарів — під час аварії їх затопило водою («Батько й дочка»); робітники мешкають у сирих землянках або в довгих брудних «казармах», «серед тісноти, духоти та чаду...»; після тяжкої роботи люди прагнули відпочинку — не лише тілові, а й душі, але «...тут нічого не було такого, щоб душі пособити... Нічого, тільки... горілка сама... І
горілка лилася, лилася часом без міри...», деморалізуючи людей, зачерствлюючи їх душі («Серед чужих людей», «Каторжна»).Шахтарі з оповідань Грінченка — сезонні робітники, вони не порвали зв'язків з селом, їм бракує організованості, робітничої свідомості (Максим, Данько). Саме таким був один з типів шахтарів 80-х рр." і саме так, у відповідності з фактами життя, письменник його відтворив.
Оповідання „Панько” і Каторжна”
Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”, “Батько і дочка”, „Каторжна”.
Оповідання „Каторжна” (1888)
„Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати.
У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату, - аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями,
у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:
Позавидував мужик,
Що шахтьору добре жить:
Шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть!
На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний - одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. [4, с. 92]”
Оповідання „Панько” (1893) продовжує шахтарську тематику.
„Панько останній ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу:
- Пускай!
Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх, - тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні.
- Ну, вилазь! - сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за їм з струментом у руках.
Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам'яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі.
Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом.
За кілька ступнів вони були вже там, де треба.
Нахиляючись, вони пройшли, - чи, мабуть, краще сказати - пролізли у почату нору.
Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях.
Робітники почали оглядати камінь.
- Ну, з їм буде морока! - промовив один.
- Та здоровий! - додав другий.
- То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати,— сказав Панько.
- Ану лиш давай свердел!
Оповідання „Батько і дочка”
В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей” (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів.
Тяжке оповідання “Батько та дочка” має оптимістичний характер. Десятирічна дівчинка Маруся, і її батько Максим, учорашні селян, три роки живуть у землянці неподалік шахти, де працює батько. Великою симпатією змальовує письменник цих простих, чесних людей, велику любов, що міцно єднає їх маленьку сім‘ю. У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, немає найбільшого щастя над те, коли чоловік має клапоть поля. І розмовляючи одного разу увечері, він звірив дочці свої мрії... - Ой і гарно було б, Господи! – скрикує Маруся, й оченята в неї блищать. Отак, маючи свою мрію вони потихеньку наближалися до неї, батько щоденно працював у шахті, а Маруся господарювала, дотримувала порядку в землянці, готувала обід ще й шиттю навчалася, щоб у своїй хаті бути батькові справжньою господинею. Придбали поле, засіяли, та щоб купити “ще й струменту стільки, пару волів або хоча б коняку”, довелося Максимові ще лізти до шахти. Маруся лічила дні, от вже залишилося їх шість і в суботу татко буде вільний. І раптом страшне: шахту залило водою. Чотири дні Маруся чекає, чим закінчаться рятувальні роботи. Вона сиділа на камені біля входу до шахти і “давалося, що живий жаль живий сум пройшов у тілі людському та й сів отут, на камені, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко під землею, заховане, запечатане цією каламутною водою.” Змучена Маруся втратила свідомість, її забрала сусідка, та наступного дня дівчинка знов пішла до шахти. З дев‘яти шахтарів живими залишилося тільки четверо. Останнім підняли Марусиного батька “Ледве ступив він на землю, - ту ж мить Марусині руки обхопили його. ... Удвох з Марусею вони навернулися у своє село”. Тепер живуть вони у своїй хаті і господарюють щасливо.
„З того часу життя Максимове та Марусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці рано Максим ішов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати.
Як жила вона в тітки, то була найбільшою дівчиною в сім'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, - вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки, - ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їсти ввечері.
Кажу - ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль той глибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та й копаються на всі боки попід землею, - скрізь таких нір та печер понаробляють. Отож як залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазить звідти ввесь день, - там і обідате, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає - так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вони їли. [4, с. 114]”
„Увечері приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було - не діждеться, як загуде машина ввечері, - ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде, - вона так і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються і знайома чорна постать стає на порозі.
- Ой, які ж ви чорні, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.
І справді, не то одежа у Максима вся чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа, - тільки зуби та очі блищать на чорному.
- А тобі не до вподоби? - сміється Максим.- Ну, то давай умиваться!
Маруся тікає аж на піч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.
- От і вже! - каже він.
Маруся вилазить зі своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столі в мисці гарячий борщ парує.Повечерявши, вони розмовляють.
В старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі - з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки, - лежить і б'є кайлом вугіль... Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!
Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя. [4, с. 115]”
„Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, - машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, - а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом, - чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.
- Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у віконце.
Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила, - біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.
- Галько! - гукнула вона до неї. - Галько!
Галька спинилась і вздріла Марусю.
- Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.
Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:
- Яку шахту? де?
- Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
- А тобі ж хто казав? - спиталася Маруся.
- Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! - казала Галька поспішаючись. Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько, - то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.
- Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! - скрикнула Галька, підбігаючи до неї.
- От спасибі богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?
- У новій...
- От бідна ти!.. - пожаліла Галька. - Ходімо ж туди!
- Ходім! ходім! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
- Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та, - а то я не підбіжу.
Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.
Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма, - тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.
Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили, - якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:
- Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!”
„Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.
Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник, - барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.
Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.
- А що? як? - почали всі його питатися.
- Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.
Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба - це щоб підкріпити тих, які ще живі.
- Боже поможи!
- Спускай!
Цебер з людьми зник у ямі.
Маруся протовпилась аж до шахти.
- Та чого це тут дівчина? - скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.
Маруся стояла над шахтою.
Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.
- Довго шукають! - сказав хтось.
- Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!
І знову всі замовкли, дожидаючися...[4, с. 117]”
І все-таки Б.Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, “чужі люди”, і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі.