27. Селянський двір

Це поняття включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм.

Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення.

Замкнений тип бере свій початок із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох полісьих і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного , такі замкнені двори - «фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад між вільним і зімкнутим або вільним і замкненим. Це стосується також і варіантів забудови дворів.

28. Українська хата та інтер’єр

Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом’яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата. Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у глибоко архаїчних, хоч і зафіксованих пізніше, віруваннях, звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім.

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла.

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби.

На Лівобережній Україні, наприклад, з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині — накривати стіл.

Тип української хати належить до так званого Breithaus ("широкий житловий будинок"), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених "ізб" росіян середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов’ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них.

Можна також припускати, що і форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

Українська хата була не тільки архітектурним об’єктом, а й своєрідним знаком, що віддавна виконував естетичну і символічну функції. Так, вже на перший погляд можна було визначити ступінь заможності й уподобання господаря. Зручність розташування будинку свідчила про шанування господарем певних народних звичаїв; чисто підведені призьба, стіни, вікна характеризували добру і чепуристу господиню.