13. Громадське самоврядування

Однією з визначальних рис селянської громади було само­врядування. Найвищою владою на селі вважалась громадська рада, яку репрезентували виборні посадові особи — сотники, десятники, крім того, наглядачі громадських хлібних магазинів, об'їждчики полів тощо. На чолі громади стояв сільський ста­роста.

Назви посадових осіб на всій території України в різні часи були різними. У середньовіччі вони залежали від того, кому належало село (державі чи панові), на якому праві було засновано (у західних областях села на руському праві очолював «тивун» або «отаман», на волоському праві — «князь», на німецькому — «солтис»). У XIX ст. найпоширенішими назвами начальників сільських громад були: «староста» (на східних землях України), «війт» (на західних).

При обранні старости загальними вимогами були: християнська віра, законне народження, 25 років від роду, проживання в даній громаді не менше трьох років. У виборі кандидатури старости велике значення мали його ділові якості авторитет у селі, вміння відстоювати інтереси громади перед урядом.

Старості в селі належала адміністративна влада: він мав доводити до громади постанови уряду і стежити за їх дотри­муванням; дбати за виконання розпоряджень, які надходили від панського двору. Серед найголовніших обов'язків старости було завідування маєтком громади: земельними угіддями, зерно­вими припасами тощо. Він розпоряджався будівництвом гро­мадських споруд, ремонтом громадських доріг. Староста разом з виборними стежили за рівномірним розподілом податків між членами громади і регулярною їх сплатою, вчасним відробітком шарварку тощо. Сотники і десятники виконували поліцейські обов'язки.

У самоуправлінні громад важливу роль відігравали засі­дання громадських рад, громадські сходи (загальні збори пред­ставників від усіх господарств) та громадські суди. Сільський сход був основним розпорядчим органом громади.

Повноправним учасником громадського сходу виступав голова сім'ї — батько, якого лише в окремих випадках могли заступити повнолітній син або дружина. Правом голосу кори­стувалися також вдови, які самостійно вели господарство. Повсюдно найбільший, часто вирішальний вплив на сходах мали літні люди — старійшини, передусім заможні, поза тим брались до уваги їх розважливість, кмітливість, репутація в сім'ї та громаді.

Громадою обговорювали купівлю чи орендування землі, лісу, спорудження школи, церкви, а також виконання певної громадської повинності, джерела сплати податків тощо. Із самоврядуванням у громадах тісно пов'язане питання громадського судочинства. У XIX ст. під тиском державного судівництва поступово знижувалась роль сільських громадських судів.

14. Звичаєві норми спілкування. Традиційна етика громадського життя. Традиції колективної взаємодопомоги. Звичаєві норми спілкування.

В середовищі трудового населення України сформувалася усталена система регламентації усіх дій: вони або дозволялися громадою, або заборонялися. Норми регламентації існували і щодо порядку роботи та відпочинку, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громади, цехів та братств. Вони визначали як міру дозволеності, так і ступінь заборон на окремі види роботи й дозвілля у широкому діапазоні: від засудження з боку громадської думки до накладання штрафів.

Повсюдно в Україні досить високим був ступінь контролю за дотриманням часу роботи і відпочинку. Існувала низка заповідних днів, коли не дозволялось працювати, або, якщо і дозволялось, то тільки за певних умов.

Залогова сходка, як правило, скликалася самими селянами або ремісниками без розпорядження громадської старшини. Вона ухвалювала рішення про заборони чи обмеження робіт у святкові дні, збирання тих чи інших фруктів та овочів і їх вживання, колективні сходки «стариків» та молоді тощо. Тут же визначалися й штрафи для порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день їхав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи лише за викуп — гроші йшли в громадський бюджет на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.

Ступінь втручання громади в питання повної чи часткової заборони праць в недільні, святкові та інші дні залежав від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо святкових днів, то вони поділялися на дві групи: на великі й малі свята. У великі свята, як правило, не дозволялося працювати. Заборона праці насамперед поширювалася на дванадесяті свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, а також на деякі народні й корпоративні свята (масниця, братчина, канун тощо), що не регламентувалися церквою.

В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифічні погляди. Один із них пов'язаний з уявленням про шкідливість всього, що має якесь відношення до виникнення життя. Не можна було, наприклад, сіяти, бо сівба породжувала майбутній урожай; з цієї ж причини заборонялися статеві відносини. Але вмерти у велике свято вважалося благом, бо то був знак того, що Всевишній забирає людину до раю.

На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Проте людям приписувалися певні норми поведінки та регламент дій. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня — дорослим людям. Регламентація ж великих свят здійснювалася за деталізованим сценарієм.

Взагалі статево-вікова сегрегація — характерна риса традиційного суспільства. В українському середовищі, де роль жінки у сім'ї та суспільстві у XVII—XVIII ст. була ще досить великою, вона виявлялася меншою мірою, ніж, скажімо, серед росіян чи білорусів. Однак і серед українців статеве і вікове розмежування було обов'язковою компонентою дозвілля та системи обрядовості.

Суто жіночим днем вважалася п'ятниця. У цей день жінкам не можна було займатися жіночою роботою, особливо обробляти землю. Витоки цього звичаю пов'язані з образом Параскеви П'ятниці — покровительки жіночої праці, святий день якої припадає саме на п'ятницю (у жовтні місяці). Пізніше звичай відзначення святої Параскеви поширився і на всі інші п'ятниці, дванадцять з яких вважались особливими. У різних районах вони пов'язувались із різними святами, проте декілька свят є загальними для України: святкували, наприклад, у п'ятницю перед Благовіщенням, перед різдвом Хрестовим, на першому тижні великого посту та ін. До речі, традиційно жіночий день — п'ятниця — з часом стає заповідним і для чоловіків, в міру того, як образ п'ятниці узагальнюється, поступово ототожнюючись з матір'ю-землею: чоловікам заборонялося в цей день працювати в полі — «щоб не запорошити мати — «П'ятницю».

Існували інші свята, що відзначалися роздільно жінками і чоловіками, парубками і дівчатами, дорослими і молоддю. Суто жіночими в Україні святами були «русалії», свято Колодія, Симона Золота (Зільника), звичай «гонити шуляка», «дівочим гралом» вважалося свято Андрія. Натомість день святої Катерини сприймався як суто парубоцьке свято. Молодіжними вважалися веснянки, «колодки на М'ясницю», купальські свята, а також колядування та щедрування.