12. Структура і функції громади. Молодіжні громади й ініціації.

Найвищим керівним органом громади була копа, копний сход або віче. Перші дві назви більше вживалися на сході України, третя — у Карпатах та Прикарпатті.

В мирний час (сход, віче) переважно збирали для розв'я­зання чергових проблем громади або виборів нових функціонерів.

Віче розглядало такі питання: вибори "посадових" осіб, розподіл і перероз­поділ земельних ділянок між членами громади (господарськими двора­ми), визначення земельних ділянок, що мали залишатися в общинній власності для спільного загального користування, надання окремих ділянок поміщику, іншим громадянам чи приватним особам, питан­ня про оренду, визначення земель під відповідні сівозміни, розподіл або передання іншим користувачам тих ділянок, які з різних причин виявилися без господарів. Окрему групу становили питання, пов'язані з фінансовими справами.

Залежно від того, хто вважався власником села, уряд (король, поміщик), а також від характеру сільськогосподар­ського виробництва (землеробство, скотарство, лісові промисли та ін.), нерідко — і від місцевої традиції встановлювались різні форми феода­льної повинності селян перед феодалом або феодальною державою. Найпоширенішими вважалися три форми: відробіток повинності у панському господарстві (панщина); натуральна оплата феодальної по­винності; грошова оплата повинності — чинш.

Внаслідок цього копні сходи і віче визначали обсяг натуральних продуктів або кількість грошей, що повинен був внести кожен її член залежно від величини чи якості земельного наділу, яким він користувався. Грошові, натуральні збирання могли встановлюва­тися, коли віче вирішувало, чи споруджувати громадські будинки або общинні господарські об'єкти: церкви, хати для священика (плебанії), школи, корчми, млини тощо.

Вибори "посадових" осіб проводилися переважно через три роки. На допомогу старості, отаманові чи війту віче вибирало інших гро­мадських слуг.

На Гуцульщині обирали депутатів, відповідальних за організацію літнього випасу овець та іншої худоби на полонинах і за облік та роз­поділ виробленої полонинської продукції. Обрання на "посади" — від війта до пастуха — засвідчувало довір'я громади до обранців, а це слу­гувало моральною підставою практики взаємозамінюваності.

Важливою функцією сільської громади вважалася турбота про до­тримання всіма її членами норм звичаєвого права. За цим стежили так звані копні та волосні суди, у Карпатах і на Прикарпатті — зборові суди.

Молодіжні громади й ініціації.

Важливим інститутом сільського суспільства були молодіжні громади і пов’язані з вступом до них ініціаційні ритуали. Відомості про них походять з часів, коли це вже були релікти глибокої давнини. У селах різних реґіонів України громади молоді ділилися на дівочі й парубочі. Парубоча громада мала ватажка — "старшого парубка", "отамана", "березу", "вожая", який часто мав помічника і скарбника. У дівочих громадах старша звалася "отаманкою", "березою", "маткою". Молодіжні громади влаштовували вечорниці, досвітки, "грища", "вулиці", різні спільні забави, проводили святково-обрядові дійства в дні календарних свят. Ватажки мали керувати організацією таких розваг, проведенням обрядів, боронити інтереси молоді перед сільською владою, вирішувати непорозуміння.

У межах громад здійснювалися й ініціаційні ритуали. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне "вмирання", далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, — врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена.

У сільському суспільстві перша фаза зводилася до ритуального виділення хлопця в "підпарубки", а дівчини в "переддівки". Виділення ініціанта в несоціальний простір проявлялося в тому, що посвячення його в члени громади відбувалося у спеціально відведеному місці — на "вечорницях", у вечорничій хаті, або ж під час "вулиць" (літня форма організації молодіжного дозвілля) — на вигоні, за селом, на роздоріжжі (місце збору "нечистої сили").

Символічна смерть ініціанта і його перебування на межі між колишнім і новим становили новий зміст другої фази ініціації. Оскільки ініціанти вмирали у старій якості, а нової ще не набували, вони під час лімінальної фази не мали ніякого статусу і, фактично, становили "ні те, ні се", "перебуваючи в проміжку між становищами"

Посвячення в повноправні члени колективу становило зміст третьої фази ініціації. В парубоцьких громадах це був обряд "коронування" на парубка: хлопця, зокрема, садовили на коня, що виступав ритуальним перевізником на "той світ" і назад. Центральною подією дівочої ініціації було розбивання горщика з кашею, що її зварила посвячувана. Це символізувало втрату дівоцтва і пов’язувалося з ідеєю плодючості жінки. Значні пережитки дошлюбної статевої свободи молоді в пізніший час, а також ряд вказівок, що дійшли до нас у деяких джерелах з епохи середньовіччя про "блуд" на молодіжних зібраннях 26, дають підставу припускати, що в той час, особливо на початку розглядуваного періоду, в деяких місцевостях (Полісся, Схід України) при посвяченні могла відбуватися і ритуальна дефлорація дівчат.