Роман В

Роман В.Домонтовича "Дівчина з ведмедиком":

апробація теорії "Неправдоподібних істин"

Останнім часом в українському літературознавстві особлива увага зосереджується на аналізі мотивної структури художнього твору. Метою такого аналізу є розкриття таємної, глибинної сутності тексту крізь призму енергетично насичених слів-маркерів, що являють собою своєрідний компонент твору – мотив. Як відомо, мотив має підвищену значущість, адже не перебуває безпосередньо на поверхні продукту літературної творчості, а заглиблений у його підтекст [12, 301-302]. Тож спробуємо за допомогою такого структурного елементу сюжету, як мотив, проаналізувати один з інтелектуальних романів 20-х рр. ХХ ст. – роман В.Домонтовича "Дівчина з ведмедиком". Центром уваги нашого дослідження є мотив абсурду, що має суто філософський, екзистенціальний характер. Варто зазначити, що вчені неодноразово вказували на наявність цього мотиву в художньому світі митця [6; 7 та ін.], проте він не став об'єктом спеціального наукового дослідження.

У філософії екзистенціалізму, починаючи від С.Кіркеґора до А.Камю та Ж.П.Сартра, абсурдним називається людське існування в умовах втрати сенсу, що пов'язано з відчуженням особистості від суспільства, від історії, від самої себе тощо. Такими відчуженими, самотніми особистостями, які часом не знають, "що робити й куди приткнутись" [8, 49], в романі В.Домонтовича постають головні герої – Іполіт Миколайович Варецький та Зина Тихменєва. Їхні страждання від усвідомлення свого абсурдного стану автор часто передає через пейзажні деталі, що природно поєднуються з душевним настроєм героїв. У даному контексті символічного звучання набуває картина перебування Іполіта Миколайовича та Зини посеред "морської пустелі" на самоті. Цей епізод засвідчує, що В.Домонтович, подібно до західноєвропейських філософів-екзистенціалістів, зосереджує свою письменницьку увагу на тому, що людина в цьому світі "покинута" й нагадує самотнього в безмежному "морі життя" плавця, якому немає на що й на кого сподіватися: "Я люблю запливати далеко, далеко, як зараз, – зізнається Зина Іполіту Миколайовичу, – щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує" (курсив наш. – І.К.) [8, 101]. Таким чином, відчуття безмежного простору, великої одірваності, повної самотності можна потрактувати як глибокі екзистенційні відчуття людської незахищеності в світі абсурду.

Майстерно розкриваючи "абсурдну свідомість" персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В.Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору, яка виправдана не лише сценами з другого, третього та десятого розділів, де головна героїня (Зина) бавиться з ведмедиком – дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є "чоловічим символом, який утілює силу" [4, 164]. Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполіта Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам – 18-літній Лесі та 16-літній Зині. Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер – Зина: "Серце моє, – говорить Іполіт Миколайович, – ( – сірий патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки – ) затремтіло, замоталося ( – синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік)" [8, 109]. Таким чином, образ іграшкового ведмедя набуває в романі й метафоричного значення чоловіка, з яким грає в кохання головна героїня.

Важливу семантичну роль в контексті поетики абсурду виконує також підзаголовок роману – "неправдоподібні істини" (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Сам по собі вислів "неправдоподібні істини" в логічному розумінні і є абсурд, адже в ньому наявне ствердження і заперечення одночасно [11, 10]. Проте за цією зовнішньою (логічною) абсурдністю прихована внутрішня (екзистенційна), що характеризує людське буття. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зини та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного (або нежиттєподібного, абсурдного). І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В.Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті. Вона, як слушно підкреслює Т.Белімова, "радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння" [2, 13]. Такий авторський підхід до зображення й аналізу інтимних стосунків героїв пояснюється перш за все тим, що на початку ХХ століття "природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс" [9, 144].А отже, втратили свій сенс і ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася "другою статтю" [5], залежною істотою по відношенню до чоловіка – її власника. Ця залежність, за словами французького філософа-екзистенціаліста Ж.П.Сартра, обмежує жіночу свободу, через що проектує особистість на "відвоювання" в "Іншого" свого власного буття, своєї свободи [10, 208].

У художній інтерпретації В.Домонтовича право на жіноче самовираження і свободу "відвойовує" Зина, обираючи для цього надто нетрадиційний спосіб – втрата дівоцтва поза шлюбом. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти якраз і закривають жінці шлях до свободи. У зв'язку з цим абсурдна свідомість героїні девальвує усталені правила, принципи, норми й мораль з метою знищення всього, що для інших було недоторканим і непорушним. Від кохання дівчина сподівається не поневолення, а звільнення: "Для мене, – говорить вона, – кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини – всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю [8, 125]. Натомість самоствердження, звільнення від залежності через кохання виявляються для Зини неможливими. Драма її кохання полягає в тому, що воно не приносить очікуваної свободи, прирікає на одноманітність і зашкарублість. "Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніжкохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбутнього", але "минув місяць., і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину" (курсивавтора. – В.Д.) [8, 126]. Пропозиція законного шлюбу від Іполіта Миколайовича остаточно руйнує ілюзії дівчини, викликає в неї відштовхування, відчуження, ворожнечу. Така з першого погляду абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення у праці "Друга стать" Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, "шлюб є чимось непристойним, оскільки впроваджує поняття прав і обов'язків у стосунках, в основі яких має лежати вільне поривання" [5, 38]. Керуючись подібними міркуваннями, героїня В.Домонтовича усвідомлює, що, по-перше, почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а, по-друге, узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв'язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки – спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Згідно з філософією С. де Бовуар, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності [5, 216]. Можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки підноситься до рідкісної свободи духу. Проте найбільша трагедія героїні полягає в тому, що її облудна незалежність як своєрідна спроба порвати з патріархальною жіночою несвободою є зворотною стороною тисячі залежностей, на що звертає увагу В.Агеєва, аналізуючи феміністичний дискурс українського модернізму [1, 233]. Шлях до звільнення, на думку дослідниці, слід було шукати десь інде. Мабуть, свідома цього була й сама героїня В.Домонтовича, оскільки закінчує своє життя самогубством. Як пише М.Бердяєв, "самогубство – це перш за все втрата свободи, яка веде до перемоги над світом" [3, 135]. А коли "нічого не досягнено, нічого не переможено" [8, 126] і омріяна свобода несе лише негативний заряд, то для такої типово екзистенціалістської героїні, як Зина, її треба зректися, навіть коли це суперечить прагненню до кінця зберегти свою незалежність.

Як бачимо, мотив абсурду в романі В.Домонтовича "Дівчина з ведмедиком" реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів ("відчуженість", "самотність", "свобода", "самогубство"). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованого твору дозволяє заглибитись у його складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського письменника.

Доктор Серафікус  Роман  Доктор Комаха, як завжди, напрацювавшись у бібліотеці, зупиняється відпочити у сквері. До нього підбігає п'ятилітня Ірця. Дівчинка розглядає малюнки в його книжках, розпитує про них, а Комаха серйозно відповідає, уживаючи всі наукові терміни. Коли вони познайомилися з Ірцею, дівчинка вирішила, що раз він Комаха, значить, комаха, а раз великий, то комашиний тато. Сама вона захотіла стати комашиною мамою. Доктор уже не уявляв собі й дня без розмов з Ірцею, котра трималася з ним протекціонально, як старша, досвідченіша й розумніша. Вона все цікавилася, чи він людина, сподівалася побачити сховані крильця чи лапки. "Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією і фікцією. Швидше, справді, не людина, а похмурий гном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних підземних переходах, відлюдькуватих самотніх печерах, що не звик бувати серед людей і радіти, побачивши сонце. У нього було щось від гомункулюса, колби, лябороторії, од легенди про Фавста, од плянківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м'яса, обличчя не переконували в реальній правдоподобності його існування. У Комахи була непропорційно велика голова з опуклинами на чолі, а на м'язистому широкому носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на геометричні блиски..."  Коли Комаха став намагатися відокремити "умовність свого імені й себе як людину" у свідомості Ірці, та розсердилася й сказала, що він тоді просто Пупс. Хоч і бажала помститися за розчарування, але не була злою, тому сказала, що вона його, дядю Пупса, дуже любить.  Уночі Комасі приснилося, що він купає власну дитину, потім розповідає їй казку, щоб заснула. І в ньому прокинулося непереможне бажання мати власну доньку, таку, як Ірця. Але так, щоб не одружуватися, не кохати жінки, не обтяжувати її й не ображати, бо фізичне кохання він вважав брутальністю й цинізмом. Кохати жінку, навіть поцілувати її — це зовсім для нього неможлива річ. "Комаха хотів мати дитину найраціональнішим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатися у цій справі до жінки". Своїми ідеями про раціоналізацію кохання й шлюбу Комаха поділився із другом, художником Корвиним. Той, хоч і зацікавився, але сказав, що кохання гарненької дівчини завжди гідне культурної людини, навіть якщо вона є двічі академіком.  Комаха почав вести щоденник. Там він записав: "Ніби — улюблена схема слів, думок, вчинків Ірчиних. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби і тим, що є, вона чесно відчуває різницю, о відокремлює ніби від реальності, але не надає особливого значення цій різниці".  Комаха не ходив до театру, не знав, що таке кохання, він не помічав сусідів, з якими жив поряд. У кімнаті навпроти жила гарненька весела курсистка Тася. Якось вона сама запросила Комаху поїхати з нею за місто відпочити. Той злякався, бо ніколи не був на природі з дівчатами, категорично відмовився. Але з тих пір таємно закохався в дівчину, придумав навіть собі бурхливий роман. А в дійсності уникав Тасі й ледве міг пробурмотіти привітання при випадковій зустрічі. При цьому ще й дуже ревнував, сидячи на самоті. З початком революції Тася десь виїхала. Повідомлення Корвина про те, що Тася знову в місті, справило глибоке враження на Комаху. Корвин останнім часом приятелював з Вер. Познайомилися вони На пляжі. Красива брюнетка стояла під сонцем гордо й незалежно, не Звертаючи уваги на юнаків, що поглядали на неї. Вона обирала сама. Корвин, як художник, похвалив фігуру жінки, що мала бути б або (танцівницею, або спортсменкою. Вер була акторкою, але, досягти успіху, одразу ж покинула театр. Ця жінка для Корвина була чарівною й привабливою, непередбачуваною у своїх бажаннях. Вер була і донькою поміщика, вступила після закінчення гімназії на курси. Міняла стилі в одязі, щоб мати вигляд чи гордої, незалежної дівчини, чи народоволки, чи онєгінської Тетяни.  Потім кинулася в революцію, в якій їй подобалося гасло заперечення, головувала на сходках, виступала з промовами. Потім пішла працювати на фабрику біля верстата, не полишаючи перекладати Верлена. Вона навіть вийшла заміж за лікаря, жили спокійно, а коли чоловікові запропонували посаду в Харкові, вона не захотіла їхати. Це був один із сучасних шлюбів, коли пара жила в різних місцях і інколи зустрічалися то там, то там.  Вер стримувала почуття Корвина до себе, не відштовхувала, але не подавала надії. У художника виникла думка познайомити Вер зі їм студентським другом Комахою-Серафікусом. Дружба у них була якась дивна. Здавалося, що більш жвавий та звичайний Корвин буде цій дружбі лідером, але вийшло навпаки. Якось Корвин витяг Комаху в гості, щоб познайомити зі своєю нареченою Тетяною Беренс. Комаха почував себе незручно, некомфортно, а прощаючись із господинею, сказав: "Ви знаєте, я нікуди не ходжу, бо як ото каже Сенека, побувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною".

  Ця потрійна дружба розбилась. Посварився Корвин із нареченої", бо одружуватися все якось не пропонував, Тетяні це набридло, і вона вийшла заміж за іншого.  Корвин знову почав говорити Вер про доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одне місце, тим часом поїхати в інше і в до розі забути, куди він їде, а приїхавши, не знати, куди приїхав, — що все своє життя забував про найголовніше в житті — кохати жінок  Вер сказала художникові, щоб той обов'язково познайомив її з Комахою.  У доктора Серафікуса була одна вада, яка пригнічувала його і від якої він не міг звільнитися. Він був упертою й працьовитою людиною. Якщо писав наукову роботу, статтю, то опрацьовував безліч літератури, вводив силу цитат із примітками. "Комаха як учений існував у примітках. Щодо цього, то Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки". Список його друкованих праць і довідка про те, що він виконував відповідні громадські навантаження, двома додатковими примітками стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-го розряду в Київському ІНО (інституті народної освіти).  Він був більший і цікавіший од своїх приміткових студій і свого приміткового існування, але традиційні сумлінність та працьовитість були більші за нього.  "Як і більшість його сучасників, він не розумів свого часу". Був упевнений, що кожен наступний день є автоматичним відтворенням попереднього. Колишнє товарне виробництво виходило з предмет невидимого: робітник виробляв конкретну річ — чоботи, пальто, стілець, віз, склянку, годинник — і милувався нею.  Сучасна людина не знає любові до речей, бо виробляє їх. "Система конвеєра розкладає роботу на низку часткових примітивних вправ". Доктор Серафікус теж був таким: "безпредметний", людина запереченого біологізму, "приміткового", замкненого, схематичного існування.  У кафе, куди Корвин усе ж таки витяг Комаху, доктор почував себе незручно, був незграбним, дратувався від уваги Вер, її питань, чому він неодружений. Наступного дня, зустрівши жінку на вулиці, ганебно втік. Тоді Вер сама постукала до квартири Василя Хрисанфовича, бо не звикла відступати.  Серафікус грав на піаніно й не помічав нічого навколо себе. Вер слухала. Потім вони говорили про кохання. Доктор усе хвилювався, чи не здаватиметься тепер його ставлення до жінки нечемним або безсоромним.  Вер була незадоволена його поведінкою, вважаючи себе такою, перед чарами якої не встоїть жоден чоловік. Навіть поцілувала його перша, прощаючись на сходах, що пахли кішками.  Комаха мучився, що про нього подумає Вер? "Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання — нечистими". Хіба ж є не лицемірство з його боку? Наступного дня він вибачився перед ер за свої думки, а ту розбирав сміх.  Комаха почав приходити до Вер, а та — до нього. Доктор "був незграбний, важкий і марудний", не знав, як себе поводити. Дозволяв лише гладити кінчики її пальців. Кожного разу хвилювався, чи при-де. Потім чекав, що скаже на питання "Коли побачимося знов?" —Ніколи".  Врешті Вер якось сказала Серафікусові, що йому добре було б од-житися зі скромною та хорошою дівчиною, яка 6 не була такою вередливою й примхливою, як вона.  Корвин був ображений. Він підозрював, що Вер зустрічається Комахою, що вона віддала перевагу не йому, а тому "серафічному циклопові".  Одного разу Вер пішла на концерт із Комахою. Там був і Корвин. Жінка сказала доктору, щоб він їхав додому сам, а її проведе художник. Комаха іноді говорив: "Коли б ви знали, Вер, як тяжко вас кохати". Вона відповідала: "Коли вам тяжко, то йдіть". Але він знав, що не піде, що його життя без Вер — пустеля.  Серафікус писав листи до Вер, але не одсилав їх. Він писав про те, що з жінок для нього існує одна вона, що в коханні йому багато треба, що він звик до самоти, і в цю самоту включив і її, як частину себе. "Він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер".  Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)  Роман В. Домонтовича "Доктор Серафікус" відзначається новизною і динамізмом сюжету, віртуозністю й простотою оповіді. В образі доктора Комахи (Серафікуса) втілюється новітня "людина у футлярі", раціональна, зі своєю філософією любові. Твір розкриває проблеми особистості й суспільства, раціонального і чуттєвого, чоловічого і жіночого начал. У романі відчутний і сатирично-іронічний струмінь. 

У романі Домонтовича, виданому в 1947 році, йдеться про пана Комаху, який отримав прізвисько доктор Серафікус через, як кажуть його друзі, надмір серафічності. Серафічний – отже янгольський. Серафим не має статі, має до шістнадцяти ликів, сам є безтілесним вогняним створінням. І справді, комаха серафічний, адже він не має стійкої ідентичності. Він, подібно до вогню, постійно міняється, але дуже часто домінує над іншими персонажами роману. На рівні назовництва, опозиція Комаха – Серафікус має як розбіжності, так і спільні ознаки. Комасі теж не властива стать(про це свідчить відсутність морфологічного розрізнення статі для позначення цієї істоти), вона теж має крила. Проте комаха попри свій химерний вигляд є приземистою, земною істотою, а янгол є божественним і вищим створінням.

Прізвище персонажа неодмінно апелює до тексту Кафки. Персонаж Кафки стикається із абсурдністю власного існування, коли його родичі не помічають його драматичного перетворення на якусь комаху. Комаха, отже маловажливий, безликий, безтілесний, аморфний. І доктор Серафікус: «Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним». Доктор Серафікус не має стійкої ідентичності, він постійно міняється й зовнішні обставини мало на нього впливають.

Віра Агеєва писала про «заперечений біологізм»: «Цей заперечений (чи звихнений) біологізм конкретизується через ряд деталей. Ідеться насамперед про заперечення тілесного кохання, материнства, про жінко боязнь і гомосексуалізм, врешті, про інверсію узвичаєних ґендерних ролей». Постає питання: «А відтак чи є достатні підстави визнавати його людиною?»

Розглянемо ці «звихнення» детальніше. Комаха зустрічає в парку маленьку дівчинку Ірцю, яка спочатку приймає його за комашиного тата, а потім за лялькового пупса. Василь Комаха бачить у ній доньку, має до неї батьківські почуття, які тим не менш не позбавлені певного еротизму. Уві сні він бачить оголене тіло дівчинки після купелі, загортає її в рушник і несе в ліжко. Їхні стосунки так і не визначаться, а будуть перебувати в якійсь хиткій рівновазі, між батьківськими і еротичними. «Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму!» – казала Ірця.

Бажання мати власну дитину стає нав’язливим і у розмові з Корвиним, його другом, Комаха стверджує бажання мати дітей без участі жінки. Це бажання і постає фактором «звихненого» біологізму. Але в чому справжня причина відторгнення жінки? У тексті не описано ані причин виникнення такого відторгнення, ані бодай Комашиних стосунків з матір’ю, щоб можна було робити якісь висновки. Комаха передусім говорить про шлюб, а не про сам статевий акт, отже він критикує сам конвенційний ланцюжок: шлюб – народження дитини. «Щоб мати дитину, треба одружитися!.. Отже, іншими словами, зробити низку вчинків, «часто безглуздих, смішних і, кінець-кінцем, недоречних». Він виступає проти неодмінного співжиття із жінкою у шлюбі, вразі народження дитини, оскільки суспільство не визнавало інших варіантів. Тут критикуються нав’язані ззовні договірні зв’язки, а не тільки проявляється відраза до статевого акту як такого. Комаха не визнає наявність абсолютної істини, його роздуми про дітонародження доводять це, хоч і видаються надзвичайно химерними. Світогляд його в даному випадку є феноменологічним, доведеним до крайнощів. Він підриває усталені традиції, стверджує, що не може бути однієї універсальної думки. Так само числа, які вимовляє Ірця, прирівнюються до декламації поезії. А це парадоксально, бо сам Серафікус – науковець.

Комаха не стільки заперечує біологізм, як заперечує культурну надбудову, яка виникла над цим біологізмом і згодом стала ним називатися. Як ми бачимо, Комасі властиві сексуальні потяги, але його сексуальна роль не є статичною. Інакше кажучи, ґендер його зазнає постійних змін. Його ґендер конструюється постійно, він не піддається на зовнішні впливи. Крім того, його світогляд не можна охарактеризувати, навісити ярлика, як от: «Корвин був конструктивіст». Він науковець, але не вірить в універсальні знання, він заперечує соціальні норми, але тим не менш зважає на них, перебільшує їх до абсурдності.

Упродовж роману виникають опозиції: Комаха – Ірця, Комаха – Корвин, Комаха – Тася, Комаха – Вер. Опозиція із Корвином носить суперницький характер між коханцями. Корвин бажав підкорити собі Комаху, але врешті він сам підкорився. Згодом він програв гонку за увагу Вер. Корвин програє незграбному Серафікусові, можливо тому, що Комаха щирий, попри всі свої суперечності, він не грає і не підлаштовується під людей. Він, як це парадоксально не виглядало, сильна особистість, хоч і не здатен уживатися у соціумі і сповнений необґрунтованими страхами.

Розглянувши ці опозиції, можна сказати, що Комаха парадоксальна людина, яка має складну особистість. Він не є втіленням «запереченого біологізму», адже його небажання вступати в шлюб задля народження дитини є не менш неприроднім, ніж стосунки Вер з Корвиним, які не призводить до біологічної мети статевого акту – народження дитини. Комаха нагадує водночас і сартрового Рокантена і Мерсо Камю, тим, що він гостро відчуває абсурдність буття. Комаха все таки ближчий до пана Мерсо, адже такий стан речей здається йому цілком нормальним. Тим не менш,деякі дрібниці стають для Серафікуса вирішальними: він бажає новий тип шлюбу, але боїться з’явитися на людях без краватки. Його сповнюють внутрішні суперечності.

Ми бачимо тут ще одну важливу рису, яка проявляється у сартрового персонажа – любов до музики. Для Комахи і Рокантена музика стає справжнім, ідеальним, яке протиставляється марноті реального світу. Комаха занурюється у світ музики, забуває про навколишню дійсність, зливається із музикою, опиняється поза часом. Музика стає для нього чимось на зразок перепустки до розуміння людини. Отже не можна казати, що Комаха є поверхневою людиною.

Комаха – людина нового часу, в якому речі замінюються симулякрами. Людина зараз займається примітковою діяльністю, живе у світі ілюзій, де подорож заміняється рафінованою симуляцією подорожі, втрачається зв’язок праці із її результатом. Він не є плодом і виявом якої-небудь ідеології, він змінюється, триває постійне його становлення, яке в принципі не може закінчитися. Можливо, комаха є постмодерною людиною, що живе в оточенні, яке ще не здатне сприймати це як норму.

Тут стає очевидно, що роман Домонтовича заслуговує на неабияку увагу та вивчення, адже він зачіпає дуже актуальні теми і може по праву посісти місце у світовій літературі.