Доктрина Монро(англ.Monroe Doctrine) —декларацияпринципов внешней политикиСША(«Америка дляамериканцев»), провозглашённая2 декабря1823г. в ежегодном послании президента СШАДжеймса Монрок Конгрессу США.

Идея провозглашения американского континента зоной, закрытой для вмешательства европейских держав, принадлежала Джону Куинси Адамсу, государственному секретарю в администрации президента Монро. Непосредственным поводом для этого послужили обсуждавшиеся наВеронском конгрессе(конец 1822 г.) планыСвященного союзавосстановить испанское господство над латиноамериканскими колониями, объявившими о своей независимости. Участники конгресса —Россия,ПруссияиАвстрия— уполномочилиФранциювыступить от имени Священного союза против испанской революции и распространить интервенцию и на бывшиеиспанскиевладения. Это решение вызвало возражение Великобритании, опасавшейся усиления конкуренции со стороны Франции на латиноамериканских рынках. Министр иностранных дел ВеликобританииДжордж Каннингобратился к США с предложением о координации совместного противостояния намерениям Священного союза. Хотя бывшие американские президентыТомас ДжефферсониДжеймс Мэдисонподдержали необходимость такого коллективного демарша, Джон Куинси Адамс счёл целесообразным сделать заявление от имени США, дабы его страна не выглядела «шлюпкой, плетущейся в кильватере британского крейсера».

В президентском послании был выдвинут принцип разделения мира на европейскую и американскую системы государственного устройства, провозглашена концепция невмешательства США во внутренние дела европейских стран и, соответственно, невмешательства европейских держав во внутренние дела стран Западного полушария. Заявляя о своём нейтралитете по отношению к борьбе испанских колоний за независимость, США одновременно предупредили европейские метрополии, что любая попытка их вмешательства в дела своих бывших колоний в Америке будет расцениваться как нарушение жизненных интересов США.

Из послания президента США Конгрессу:

«По предложению Русского императорского правительства… посланнику Соединённых Штатов в Санкт-Петербурге даны все полномочия и инструкции касательно вступления в дружественные переговоры о взаимных правах и интересах двух держав на северо-западном побережье нашего континента… В ходе переговоров… и в договоренностях, которые могут быть достигнуты, было сочтено целесообразным воспользоваться случаем для утверждения в качестве принципа, касающегося прав и интересов Соединенных Штатов, того положения, что американские континенты, добившиеся свободы и независимости и оберегающие их, отныне не должны рассматриваться как объект будущей колонизации со стороны любых европейских держав.

…Мы всегда с беспокойством и интересом наблюдали за событиями в этой части земного шара, с которой у нас не только существуют тесные взаимоотношения, но с которой связано наше происхождение. Граждане Соединённых Штатов питают самые дружеские чувства к своим собратьям по ту сторону Атлантического океана, к их свободе и счастью. Мы никогда не принимали участия в войнах европейских держав, касающихся их самих, и это соответствует нашей политике. Мы негодуем по поводу нанесённых нам обид или готовимся к обороне лишь в случае нарушения наших прав либо возникновения угрозы им.

По необходимости мы в гораздо большей степени оказываемся вовлечёнными в события, происходящие в нашем полушарии, и выступаем по поводам, которые должны быть очевидны всем хорошо осведомлённым и непредубеждённым наблюдателям. Политическая система союзных держав существенно отличается в этом смысле от политической системы Америки… Поэтому в интересах сохранения искренних и дружеских отношений, существующих между Соединёнными Штатами и этими державами, мы обязаны объявить, что должны будем рассматривать попытку с их стороны распространить свою систему на любую часть этого полушария как представляющую опасность нашему миру и безопасности. Мы не вмешивались и не будем вмешиваться в дела уже существующих колоний или зависимых территорий какой-либо европейской державы. Но что касается правительств стран, провозгласивших и сохраняющих свою независимость, и тех, чью независимость, после тщательного изучения и на основе принципов справедливости, мы признали, мы не можем рассматривать любое вмешательство европейской державы с целью угнетения этих стран или установления какого-либо контроля над ними иначе, как недружественное проявление по отношению к Соединённым Штатам».

В 1840-е годы Доктрина Монро и призывы к континентальной солидарности послужили прикрытием для присоединения к США более половины тогдашней территорииМексики(нынешние штатыТехас,Калифорния,Аризона,Невада,Юта,Нью-Мексико,Колорадо, частьВайоминга) в результате войны 1846—48 гг.^[1]

Доктрина монро

Идея провозглашения обеих частей американского континента зоной, закрытой для европейской колонизации, принадлежала Дж. К. Адамсу, государственному секретарю в администрации президента Джеймса Монро (1758—1831). Как политическая доктрина она была впервые изложена в июле 1823 г. в форме предупреждения правительству России. Обсуждение действий Испании на юге континента, направленных на восстановление утерянных там ею колоний, было связано с инициативой, проявленной министром иностранных дел Великобритании Дж. Каннин-гом. Он предложил Правительству США выступить с совместным заявлением о «неодобрении» таких шагов со стороны Испании. Хотя американские экс-президенты Т. Джефферсон и Дж. Мэдисон поддержали необходимость такого коллективного демарша, Адаме счел целесообразным сделать заявление от имени лишь Соединенных Штатов, дабы его страна не выглядела «шлюпкой, плетущейся в кильватере британского крейсера». Президент Монро согласился с мнением своего государственного секретаря, но счел более разумным не распространять такое заявление по дипломатическим каналам, а включить его в очередное ежегодное послание президента к Конгрессу Соединенных Штатов, которое было зачитано 2 декабря 1823 г.

Сограждане — члены сената и палаты представителей! По предложению Российского императорского правительства, переданного через имеющего постоянную резиденцию в Вашингтоне посланника императора, посланнику Соединенных Штатов в Санкт-Петербурге даны все полномочия и инструкции касательно вступления в дружественные переговоры о взаимных правах и интересах двух держав на северо-западном побережье нашего континента... Этим дружеским шагом Правительство Соединенных Штатов желало продемонстрировать огромное значение, которое оно неизменно придавало дружбе императора, и свое стремление развивать наилучшее взаимопонимание с его правительством. В ходе переговоров, вызванных этим желанием, и в договоренностях, которые могут быть достигнуты, было сочтено целесообразным воспользоваться случаем для утверждения в качестве принципа, касающегося прав и интересов Соединенных Штатов, того положения, что американские континенты, добившиеся свободы и независимости и оберегающие их, отныне не должны рассматриваться как объект будущей колонизации со стороны любых европейских держав. В самом начале последней стадии переговоров было сделано заявление о том, что в Испании и Португалии предпринимаются серьезные усилия для улучшения условий жизни народа в этих странах и что эти усилия отличаются чрезвычайной осторожностью. Вряд ли стоит упоминать, что достигнутый на сей день результат сильно отличается от ожидавшегося. Мы всегда с беспокойством и интересом наблюдали за событиями в этой части земного шара, с которой у нас не только существуют тесные взаимоотношения, но с которой связано наше происхождение. Граждане Соединенных Штатов питают самые дружеские чувства к своим собратьям по ту сторону Атлантического океана, к их свободе и счастью. Мы никогда не принимали участия в войнах европейских держав, касающихся иХ самих, и это соответствует нашей политике. Мы негодуем по поводу нанесенных нам обид или готовимся к обороне лишь в случае нарушения наших прав либо возникновения угрозы им. По необходимости мы в гораздо большей степени оказываемся вовлеченными в события, происходящие в нашем полушарии, и выступаем по поводам, которые должны быть очевидны всем хорошо осведомленным и непредубежденным наблюдателям. Политическая система союзных держав существенно отличается в этом смысле от политической системы Америки... Поэтому в интересах сохранения искренних и дружеских отношений, существующих между Соединенными Штатами и этими державами, мы обязаны объявить, что должны будем рассматривать попытку с их стороны распространить свою систему на любую часть этого полушария как представляющую опасность нашему миру и безопасности. Мы не вмешивались и не будем вмешиваться в дела уже существующих колоний или зависимых территорий какой-либо европейской державы. Но что касается правительств стран, провозгласивших и сохраняющих свою независимость, и тех, чью независимость, после тщательного изучения и на основе принципов справедливости, мы признали, мы не можем рассматривать любое вмешательство европейской державы с целью угнетения этих стран или установления какого-либо контроля над ними иначе, как недружественное проявление по отношению к Соединенным Штатам.

Значення доктрини Монро в історії зовнішньої політики США.

Волкова Ксенія. ДМ - її первісна еволюція, стали предметом уваги безлічі дослідників у різних країнах. ДМ була не просто епізодичним зовнішньополітичним актом США. Значення ДМ, перш за все в тому, що вона використовувалася в практичної зовнішній політиці США впродовж багатьох наступних десятиліть. Дм стала результатом не тільки іманентних законів і тенденцій економічного і внутрішньополітичного розвитку США, але вона також була пов'язана з розвитком МО того часу і, перш за все, стала конкретним втіленням??? теорії і практики зовнішньої політики і дипломатії США до кінця 1823 Розвиток ідеології експансіонізму і буржуазного націоналізму в США. Поч. 20 рр.. 19 в. у зв'язку з тим, що відбувається. США були однією з найбільш передових і демократичних країн *, пров. * Незалежність нової держави. Але в самій природі цієї держави закладені прагнення до націоналізму і розширенню сфери свого панування. Ці тенденції набули найширшого розвиток. Економічна та політична зацікавленість самих різних верств населення США і, перш за все плантаторів-рабовласників Півдня, великої буржуазії Півночі в активній територіальної експансії була основою, на якій складалися різні націоналістичні і експансіоністські теорії і погляди. Ізоляціоністські теорії тісно перепліталися з експансіоністськими теоріями, і саме в цьому поєднанні вони втілилися в ДМ. Появі ідей експансіонізму і буржуазного націоналізму вже в ранній період історії США сприяло те, що для керівників молодої республіки було характерно уявлення про США як про обрану країні, шлях якої спрямовується провидінням. У своєму першому посланні конгресу 4 березня 1801 Т. Джеферсон писав про народ США як «* .... * народ світу». У той же час широкого поширення набувають ізоляці. теорії, що припускали, з одного боку неучасть США в що можуть для них стати обтяжливими спілках з європейськими країнами, а з іншого боку - заборона для цих останніх втручатися у справи Америки. Політика «вільних рук» надавала США певні переваги, дозволяючи в кожному конкретному випадку керуватися, перш за все, своїми інтересами. Т.Дж. писав у посланні конгресу 17 жовтня 1803 про відмінності політичних інтересів Європи і Америки і про вигоду незатрагіванія взаємних інтересів. Характерно, що вже в той час ізоляці. ідеї завжди тісно перепліталися з ідеями встановлення гегемонії США в Західній півкулі. Вже в цей ранній період історії США експ. ідеї отримують вельми певний вираз. Розглядаючи ідеологію * буржуазного нац-ма і експ-ма, слід враховувати, що в той час керівникам молодий і відносно слабкою республіки реально важко було здійснити ці грандіозні задуми. Тому ці ідеї не отримали оформлення у вигляді реальної і практично здійснюваному програми. Але це не означає, що вони не мали взагалі ніякого сенсу, (практичне застосування в приєднанні Луїзіани в 1803). Прагнення США до встановлення своєї гегемонії в Західній півкулі вже в той час не становило таємниці ні в Європі, ні в Америці. Побоювання щодо наявності * в уряду США намірів щодо наявності в уряду США намірів встановити своє переважний вплив неодноразово висловлювалося згодом на конгресах і конференціях Священного союзу. Не маючи достатніх сил для швидкого здійснення своїх планів, США прагнули тимчасово зберегти «статус-кво», не допустити переходу сусідніх іспанських володінь в руки який-небудь сильної європейської держави і тим самим у перспективі полегшити можливість територіального розширення за рахунок цих володінь. На цьому грунті складалася має велике значення для генезису ДМ «No-Transfer Theory», тобто теорія, забороняла перехід колоніальних володінь європейських держав в Америці з одних рук в інші. Виняток допускалося, якщо вони переходили до США. Поряд з національними * антіанглійскіх традиціями істотний вплив на оформлення світогляду американських експ-ов вплив справила теорія «природних кордонів». Залежно від зміни умов експ-ти США претендували на ту чи іншу територію і вважали, що ця територія входить до «природні кордони». Треба сказати, що «природні кордони» ніколи не розглядалися американськими державними діячами як щось застигле. Безперервне розширення території, «рухома західна межа» сприяли формуванню розширювального тлумачення теорії «природних кордонів» у міру зростання апетиту правлячих кіл США. В найбільш широкому розумінні ця теорія виявляє безсумнівну зв'язок з принципами ДМ і, особливо з ідеями, які згодом стали відомі як «Mаnifest Destiny» (приречення долі). Сутність гасла полягає в припущенні, що доля визначила США панування на всьому континенті. Прихильники цього гасла вважали, що приєднання прилеглих до США територій неминуче і є всього лише виконанням місії, покладеної на американський народ. Велике значення для генезису ДМ має концепція «американської системи» (Т. Дж. - один з прихильників). Слід зазначити, що для свого часу ця концепція містила низку позитивних, прогресивних моментів. Молода північноамериканська буржуазія швидко розвивалася і дуже ревниво ставилася до збереження незалежності від Європи і її системи політики. Т. Дж. Писав: «Америка має для себе півкуля. Вона повинна мати свою окрему систему інтересів, яка не повинні бути підпорядкована інтересам Європи ». Разом з тим в ідеї «а з» вже з самого початку приховувалося наступальне початок. Поява в 1812 так званого панамериканського проекту Шейлер, який передбачав розширення США по всій території континенту Сівши Ам. було не випадковим. У міру того, як розпад іспано-португальської континентальної системи в Західній півкулі ставав дедалі очевиднішим, це наступальна початок підсилювався. Пропагуючи теорію «а з», державні діячі США керувалися, передусім власними інтересами. У цьому зв'язку ця теорія, * ... * І ряд інших принципів, які увійшли в ДМ, не могла не відображати поширеного серед експ-в США зневажливого ставлення до народів Лат Ам. У найбільш повному вигляді концепція «а з» в 20-і рр. була розвинена Генрі Клеєм. «У наших силах створити систему, центром якої ми станемо і в якій з нами буде вся Юж. Ам. Наша країна була б центром зосередження світової торгівлі ». ДМ з'явилася лише логічним завершенням розвитку цих тенденцій. В цілому ДМ є офіційним програмним оформленням вже в сформованій теорії та практиці зовнішньої політики США, і зокрема, закономірним відображенням і розвитком ідеології експ-ма і бурж. нац-ма. Ця ідеологія пройшла тривалий і складний шлях розвитку, логічним завершенням якого стало послання президента Монро конгресу 2 грудня 1823. Загальні ідеї, оспівані політичними діячами старшого покоління на початку 20 рр., були розвинені Адамсом, Клеєм та ін Багато чого з того, що було лише першим нарисом, в нових умовах стало висуватися в якості чергових практичних завдань зовнішньої політики США і знайшло конкретне вираження в практиці американської дипломатії. ^ Підготовка ДМ як «комбінованої системи політики». У МО того часу відбувалися досить серйозні зміни. В результаті відділення іспано-португальських колоній на американському континенті від метрополій, традиційне співвідношення сил у світовій системі держав було порушено. Питання про те, хто опанує впливом в нових державах, хто зуміє залучити на свій бік цю величезну нову силу в МО набував в перспективі суттєве значення для всього подальшого ходу світової історії. Слід виділити 3 осн. шляху «об'єднання» всіх країн * зап * колоній * або їх частини:

1. під керівництвом Колумбії (іспанська Америка)

2. Великобританії

3. США

Зі свого боку нові держави Латинської Америки не були розташовані перетворюватися на пасивний об'єкт дипломатичної боротьби США і Вел. Серед найбільш войовничих * колоній уже з початку їх боротьби за незалежність була вельми популярна ідея об'єднання в самостійну конфедерацію. Головним ініціатором і пропагандистом виступав Симон Болівар = »перспектива об'єднання держав в єдину конфедерацію навколо Колумбії без США і за підтримки Великобританії. Але хоча Б. Розраховував на підтримку Великобританії у здійсненні своїх планів, він різко негативно ставився до проектів можливого об'єднання під егідою Великобританії. Величезне значення мали конфидициальность пропозиції закордонних справ Великобританії Дж. Каннінга американському послу в Лондоні Р. Рашу в серпні 1823 про спільні дії в питанні про колишніх іспанських колоніях в Америці. Він побоювався протиставлення Америки і Європи, він розумів очевидні вигоди такого розвитку * для США (одна з причин). Умови договору. Ми не прагнемо до придбання будь-якої частини колоній, ми не можемо ставитися з байдужістю до переходу небудь частини колоній в руки іншої держави - основні принципи. Поступово Каннінг розумів, що його пропозиції не знаходять підтримки у Вашингтоні. Певна роль у подіях осені 1823 припала * на дії російської дипломатії, яка бал використана США в якості одного з приводів для висунення ДМ. Прийняття пропозицій Каннінга означало докорінну зміну англо-американських відносин і участь США в системі європейської політики. Адамс (держсекретар) чудово розібрався в сенсі пропозиції Каннінга. Його мета полягала в тому, щоб отримати якісь публічні зобов'язання від американського уряду, що здаються спрямованими проти насильницьких інтервенцій Священного союзу в боротьбу Іспанії і Південної Америки, а в дійсності особливо проти приєднання самими США іспано-американських володінь. Уряд США не бажало відмовлятися від перспективи розширення території країни за рахунок іспано-американських володінь. Адамс вважав, що Великобританія і США не можуть бути поставлені в однакове становище. З настанням 23 (?) * Року ведеться активна підготовка річного послання президента Монро конгресу. 2 грудня 23 г - промова президента. У першій частині послання, походження якого було пов'язане з розвитком конфлікту на північному заході Америки, був сформульований так званий «non-colonization principle», що забороняв колонізацію американських континентів будь європейською державою. Згодом цей принцип став знаряддям створення колоніальної сфери самих США. 1 частина. 1) американські континенти повністю перебувають у володінні незалежних цивілізованих держав, 2) США володіють виключними правами на території північного заходу Америки, які «успадковані» від Іспанії. 2 частина. Коло латиноамериканських питань. * Принцип поділу світу на європейську та американську системи. * Заклик до зміцнення системи протекціонізму в США. Деякі дослідники ДМ доводять, що для послання характерний «* ________ * республіканізм», «вигнання монархії з Нового Світу» і т.д. (Зацікавленість США в затвердженні в нових державах республіканських інститутів очевидна.) У формулюваннях послання, безсумнівно, позначився вплив ідеї верховенства нації на противагу реакційно-монархічним принципам, характерним для тогочасної європейської політичної системи. Якщо лідери Священного Союзу проповідували правомірність втручання з метою придушення революційного руху в Європі, то послання Монро виходило з ідеї невтручання Європи в справи ряду країн Західної півкулі. У цьому сенсі можна говорити про прогресивному значенні ДМ (деяких принципів) як доктрини буржуазної. Буржуазний характер ДМ не тільки не міг служити перешкодою, а сприяв використанню її в інтересах експансії самих США. Характерною рисою послання Монро було поєднання експансіоністських тенденцій з демократичною формою. Враховуючи силу демократичних традицій американського народу, правлячі кола досить вміло наділяли свої експансіоністські плани в пишну демократичну фразеологію як відображення загальнонаціональних інтересів. Взагалі зміст ДМ виявилося вельми розтяжним. Воно доповнювалося усім різноманіттям теорії і практики зовнішньої політики США. Вже в період проголошення доктрини в кожному конкретному випадку використовувалися різні частини цієї вельми зручною «комбінованої системи політики». Туманний характер формулювань і сама форма доктрини, проголошеної у вигляді послання президента конгресу, і не оформлена навіть в якості звичайного законодавчого акту, дозволили уряду США пристосовувати доктрину до швидко менявшейся історичній обстановці і впродовж дуже тривалого часу використовувати її у все нових умовах. У широкому сенсі ДМ, як «комбінована система політики» стала результатом узагальнення сформованої теорії і практики зовнішньої політики США і відображала, зокрема, розвиток націоналістської та експансіоністської ідеології. Наслідки. Проведення ДМ не завдало скільки-небудь істотного збитку дружнім відносинам Росії і США. Більше того, саме після проведення ДМ російсько-американські переговори щодо врегулювання конфлікту на північному заході Америки вступили у вирішальну фазу і досить швидко прийшли до успішного завершення. Це може здатися парадоксальним, оскільки принципи ДМ не розділялися царським урядом, крім того вони зачіпали інтереси Росії, яка мала володіння на північному заході Америки. Однак, у той час США практично не заперечували проти російських володінь на Алясці, і царський уряд досить байдуже ставилося до різного роду декларацій далекого республіканського уряду і прагнуло не загострювати без серйозних підстав своїх відносин з США. ДМ в набагато більшому ступені зачіпала інтереси Великобританії. У той час Росія була зацікавлена ​​у використанні США в якості противаги Англії, загострення англо-американських відносин у Західній півкулі було б дуже бажано для Росії. (Великобританія була головним суперником Росії на Близькому Сході.) Сепаратного проголошення ДМ, що означало відхилення серпневих пропозицій Каннінга, тягло за собою нове загострення протиріч між США та Англією та мало вирішальне значення для провалу намечавшегося англо-американської співпраці на північному заході Америки.

Политика большой дубинки(англ.Big Stick Policy,Идеология большой дубинки,англ.Big Stick ideology,Дипломатия большой дубинкиангл.Big Stick diplomacy) — расширенное толкованиеТеодором Рузвельтомдоктрины Монров отношении странЛатинской Америки. Была декларирована в1904—1905 годах. Предполагала, что если вЛатинской Америкевозникнут конфликты, то США обеспечат их урегулирование, в том числе и с использованием военной мощи. Впервые этот термин появился в речи Теодора Рузвельта (тогда ещё вице-президента, за несколько дней до убийстваМак-Кинли), произнесённой им2 сентября1901 годана ярмарке в штатеМиннесота, где президент процитировал западноафриканскую пословицу: «Говори тихо, но держи в руках большую дубинку, и ты далеко пойдёшь» (англ.Speak softly and carry a big stick; you will go far). В более широком толковании — политика с позиции силы, политика силового вмешательства. (Смотри такжеВнешняя политика США).

В начале 1930-хгодов, озабоченное усилением вмешательства Вашингтона во внутренние дела своих южных соседей, правительствоАргентиныпопыталось консолидировать страны латиноамериканского региона против экспансии США^[1].Карлосом Сааведра Ламасомбыл выработан проект антиамериканского антивоенного соглашения. В конце 1932 года правительствa нескольких южноамериканских государств подписали антивоенный пакт, получивший название в честь его автора —пакт Сааведра Ламаса. «Белый дом» усмотрел в этом угрозу своим интересам, и в 1933 году президентФранклин Рузвельтобъявил об отказе от политики «большой дубинки», провозгласив новую политическую доктрину — политику «доброго сосе­да».