Лі Бо або Лі Бай

Лі Бо або Лі Бай (кит.: 李白; піньїнь: Lǐ Bó, Lǐ Bái, * 701 — † 762) — китайський поет періоду династії Тан. Разом із Ду Фу вважається одним з найвидатніших поетів в історії китайської літератури[1]. Від нащадків отримав прізвисько «безсмертний поет» (кит. 詩仙) (варіанти перекладу — «поет-святий», «геніальний поет»)[2].

Лі Бо відомий своєю багатою уявою, епатажною манерою поведінки, а також, за поширеними переказами, своєю любов'ю до спиртного. Він багато часу проводив у подорожах, мав вільні погляди, ставився з презирством до добробуту й високих посад, відмовився стати придворним письменником і, ставши відлюдником, проживав у горах. Був другом іншого великого поета цієї епохи — Ду Фу.

Легенди та версії[ред. • ред. код]

У датах земного народження Лі Бо існують різні версії (від 699 року до 705 року), але основний загал дослідників погоджується щодо 701 року. Цілком можливо, що сталося це восени: наприкінці осені 701 року, з 10 місячного місяця.

Щодо місця народження і проживання поета і раніше, і сьогодні тривають дискусії, що, очевидно, викликано зокрема його великою популярністю.

«Бій на південь від міста», який написано в 740-х роках.[18]

Освіта Лі Бо

ази початкового навчання Лі Бо здобув удома під керівництвом батька. Лі Ке, подорожуючи, знайомив сина з визначними місцями Шу, які були пов'язані зі старовиною. Згодом ці спогади втілилися в знаменитому вірші «Важкі дороги в Шу».[19]

Лицарем він залишився в своєму життєвому кредо — безкомпромісній боротьбі за справедливість, а також у своїх віршах. Збірний образ лицаря в творах Лі Бо — ідеал, перед яким він схилявся: безстрашний захисник вітчизни і знедолених.

У чистоті незайманої природи Лі Бо пізнавав приховане в собі, зливався з природою. Він був завзятий і працьовитий. Про це ходять легенди. В одній з них розповідається про урок, викладений майбутньому поетові жінкою, яку він якось навесні зустрів у лісі біля струмка.

Однією з причин, яка повела Лі Бо в мандри було те, що імператор Сюань—цзун любив відлюдницькі схили гір поблизу Східної та Західної столиць і проводив там певний час. Ці схили прозвали горами «просування відлюдників» через те, що інколи після зустрічі з імператором молоді таланти могли обійти складну екзаменаційну систему, яка відкривала шлях до чиновництва. Ця система мала назву — чжіцзюй («сходження методом відбору»). Імпульсивного Лі Бо цей варіант приваблював своєю стрімкістю і можливістю обійти складні екзамени, «вскочити» відразу в столицю, стати не просто радником, а мудрим наставником імператора — саме про це він мріяв з юності

Про це йде мова у його віршах «Велике полювання» та «Зал просвітлення».[29] Куди б не потрапляв у своїх мандрах Лі Бо, він перш за все шукав зв'язків для просування наверх, у рекомендаційних листах і в ритмічних зверненнях до високопосадовців підлещувався до них.

Подорожі Лі Бо і Ду Фу

Майже два роки (724–725) Лі Бо блукав отчим краєм, важко розлучаючись з дитинством, із родиною, з горами і даоським та буддійськими монастирями, але внутрішньо він не поривав з ними ніколи.

У 725 році навесні Лі Бо залишає Шу і більше вже ніколи не повертається в отчий край. Цього ж року починає великий поетичний цикл із 59 віршів, що створювався протягом усього життя поета, — історично-філософський та естетичний маніфест «Дух старовини». Спостереження за життям різних станів, простого народу лягли в основу творів про військові походи, які розоряють селян і забирають тисячі життів, про мужність воїнів на кордонах, про горе жінок і дітей. Побував у багатьох місцях і оспівав величаві картини гір, річок, водоспадів, бамбукових гаїв. Образи його пейзажної лірики відображали прагнення піднятися над марнотою життя, дізнатися про своє вище призначення.[38]

Дружина народила йому доньку Пін'яо у 728 році і незабаром сина Боціня. Це були кохані діти, мова про яких йде в 14 віршах, де він називає доньку «граціозна Пін'яо», що зустрічає його з квітами, «стоячи біля персика», а малюк Боцінь, тим часом, «притулиться до плеча сестри».[42] Крім того, у поета було ще двоє дітей: Полі і Тяньжань. Полі, як вважають дослідники, — це син від безіменної «жінки з Лу», з нею Лі Бо зійшовся після смерті першої дружини. Тяньжань, позашлюбний син, жив у будинку дядька поета, де після хвороби зупинився Лі Бо.[43]

Поет мешкає з родиною в горах Байчжан, відвідує відомого поета Мен Хао-жаня у місті Сяньян, подорожує країною. 730–732 роки минули в подорожі до Осіннього плеса (сучасна провінція Аньхой), дорогою заїжджає в місто Сюаньчен, пов'язане з ім'ям його улюбленого поета Се Тяо (V століття). У цей час створює в ренесансному дусі любовний цикл із 12 віршів «Моїй далекій», присвячений дружині. У 731 році вперше приїжджає до столиці Танської імперії Чан'ань в надії отримати аудієнцію в імператора і стати одним із найближчих його радників. Чекаючи аудієнції, живе на святій горі даосів Чжуннань у резиденції принцеси Юйчжень. Але непідготовлена зустріч не відбулася і в розпочатому в цьому році короткому циклі «Важкі шляхи мандрівника», поет висловлює рішучість подолати всі перешкоди на шляху до Сонця (імператора). В цьому ж році створює великоформатний вірш «Важкі дороги в Шу», який вразив столичних інтелектуалів. У 736 році створює один із найекспресивніших віршів «Вип'ємо

Лі Бо в палаці імператора

Восени цього ж року отримує довгоочікуваний виклик до імператора, залишивши дітей в своєму будинку в Наньлін у районі міста Яньчжоу під наглядом дружини свого слуги Даньша, їде до столиці. У столиці він був введений до Академії Ханьлінь («Ліс пензлів», тобто літературних талантів), отримавши один із найвищих для «академіків» рангів дайчжао, не проходячи екзаменів. Проте, поет не прижився у світі палацових інтриг. До того ж статут академії категорично забороняв її членам пити вино, але Лі Бо демонстративно заявив

Таким чином, поет вступив у конфлікт із вищими сановниками, які залучились підтримкою дружини імператора Ян Гуйфей. Та й сам імператор починає холоднішати у стосунках із великим поетом. Усе частіше звертаючись до вина, поет філософствує у циклі з 4 віршів «На самоті п'ю під місяцем». Цього року він створив особливо багато поезій зі світоглядними акцентами, що увійшли в історично-філософський цикл «Дух старовини».[49]

У 744 році Лі Бо подає імператору прохання про відставку, який навіть забезпечив поета грамотою, за якою поет міг у будь-якому шинку тішити себе улюбленим зіллям за рахунок державної скарбниці, і навесні покидає двір, який його не прийняв.

У 752 році Лі Бо пише «Пісню про північний вітер»,

У політичній сфері передбачення поета здійснились: 756 року Ань Лушань піднімає повстання проти государя й проголошує нову імперію Велика Янь.

Лі Бо з клеймом «державний зрадник» кинули у в'язницю, де він очікував на страту.[55]

Форми віршів[ред. • ред. код]

Лі Бо і Ду Фу ввійшли в літературу як «пращури вірша». Вони створили нову віршовану форму — вірш у 5 і 7 слів, що прийшла на зміну старій 4-слівній формі. Нова форма залишалася основною в китайській поезії протягом більше тисячі років, аж до «літературної революції» 1918 року. Спадщина Лі Бо включає класичні вірші, вірші в жанрі народних пісень «юефу», чотиривірші, ритмічну прозу «фу» і прозу класичну.[38]

Своєрідність лірики[ред. • ред. код]

Більшість поетичних творінь Лі Бо відрізняються надзвичайною простотою стилю і неповторною задушевністю. Характерними ознаками лірики Лі Бо є також споглядальність і самозаглибленість. Він уважно спостерігає за природою та стежить за змінами й у своєму внутрішньому світі. «Він сам собі цікавий» — писав про нього Гао Ші.

Фактично кожен вірш поета має прихований зміст, завуальований натяк, що передається художніми засобами. Лі Бо використовує майже в кожному рядку порівняння, яскраві епітети, колоритні художні образи, метафори, алегорії.[67]

Для глибшого розкриття теми використовував романтичні гіперболи, умовності, а в низці віршів, навіть фантастичність, що своєрідно передає світовідчуття поета, який прагнув художніми засобами виразити сутність зображуваного. Лі Бо пише, що хоче «змішати з землею небо» та «злити всю неосяжну природу з первозданним хаосом».[3]

Поезії Лі Бо властиве явище архетипу.

Лі Бо приваблювали різні теми й мотиви, і серед них особливе місце посідає тема природи. Його твори не випадково називають «поезією гір та рік». Природа — привід для філософських роздумів митця, він ніколи не стомлюється стежити за нею, бо кожна її зміна неповторна і несе красу.

Досить популярною у творчості поета була тема любові до батьківщини. Як казав Лі Бо сам, коли він підіймає погляд вгору, він бачить небо батьківщини, коли опустить очі вниз — бачить землю її, тобто думає про неї постійно.[55] Про це йде мова у вірші «Думки в нічній тиші» кит. (靜夜思)

У численних віршах Лі Бо висловлюється також відкрите невдоволення сучасними суспільними явищами і порядками, що встановили сильні і заможні правителі та їх поплічники. Наприклад, у вірші «Пісні при сході і заході сонця» поет звинувачує правлячі класи в тому, що вони «йдуть проти неба».[3] Крім того, у 50-80 роках VIII століття поет пише сміливі вірші проти війни. Серед цих поезій — вірш «Місяць над прикордонними горами».[70]

Незважаючи на постійну заглибленість у природне і духовне життя, творчість Лі Бо пройнята бажанням охопити увесь світ, пізнати його в різних виявах, відчути радість від процесу існування, що триває лише мить порівняно з вічністю. Тому пафос поезії митця не обмежується сумним настроєм. У віршах Лі Бо висловлюється і радість від життя, і натхнення, яке дає поетові дотик до вічних начал.[70]