ДЖАМІ, Нуріддін Абдуррахман ібн-Ахмад (07.11.1414, м. Джам, що поблизу м. Нішапур, тепер остан Хорасан, Іран — 09.11.1492, м. Герат, тепер на території Афганістану) — персько-таджицький поет, філолог, філософ і музикознавець.Джамі у дитинстві перебрався разом із батьками в Герат, де й прожив усе життя. Навчався спочатку в гератському, а потім у самаркандському Мадрасе, завжди дивуючи навколишніх своєю чудовою пам'яттю та здібностями. Проте він не захотів продовжувати діяльність діда і батька, відомих знавців релігійної юриспруденції шаріату, а приєднався до суфійського братства «Накшбандія». Джамі став послідовником (мюридом) проводиря братства Ходжа Ахрара, а потім і суфійським шейхом. Д. мав надзвичайно великий авторитет поміж усіх верств населення, в мусульманських богословів і проповідників суфізму, у вчених і поетів. Джамі часто запрошували до себе різні впливові можновладці, але він уникав придворного оточення, ведучи спосіб життя дервіша — обробляв ділянку землі і винятково плідно писав у всіх жанрах.Джамі належать близько ста праць. Його основні твори: трактат «Дихання широкої приязні» (1476—1478) — присвячений життєпису п'ятисот чотирьох суфійських діячів, зокрема і багатьох значних поетів; збірка «Весняний квітник» («Бахаристан», 1487), написана ним як підручник для свого сина Зіяйіддіна Юсуфа, складається із семи розділів («квітників»), куди входять повчальні новели, написані ілюмінованою (тобто римованою і риторично прикрашеною) прозою, перемежованою віршованими вставками; цикл із семи великих поем, які розвивають жанрову форму «П'ятериці»: 1) «Золотий ланцюг»(«Сібхатуль-абрар»); 2) «Саламан і Абсаль»; 3) «Дарунок шляхетним»(«Тухфатуль-ахрар»); 4) «Чотки праведників»; 5) «Юсуф і Зулейха»; 6) «Лейлі та Меджнун»; 7) «Книга мудрості Іскандера». Усі поеми тією чи іншою мірою мають філософське, містичне чи дидактичне забарвлення. Перша, третя і четверта поеми є збіркою повчальних новел і притч; друга, п'ята і шоста — любовні поеми, зі значною часткою символічності та філософського містицизму. Нарешті, остання поема — «Книга мудрості Іскандера» («Хераднамаї Іскандарі») — це три дивани віршів, розташованих за трьома періодами життя: 1) «Передмова юності» («Фатіхат у шшабаб»);2) «Середина намиста» («Васітат уль-акд»);3) «Кінець життя»(«Хатіматуль-хаяд»).

Окрім того, Д. написав значну кількість трактатів з усіх галузей тогочасних наук та богослов'я, зокрема, поетики та риторики. Іноді задля симетричності їхню кількість зводять до п'ятдесяти чотирьох, оскільки ім'я Джамі при перекладі його арабських букв на цифрове числення складає саме «54».У час своєї творчої зрілості Джамі здійснив паломництво до мусульманських святинь і впродовж 1472—1473 років пройшов із Герата через Хамадан, Курдистан, Багдад, Кербаллу, Наджаф, Хіджаз до Мекки та Медини і звідти назад через Дамаск і Табріз у Герат. Це був тріумфальний хід через увесь Схід. Не менш знаменитим і шанованим Джамі був і у себе вдома.Джамі помер 9 листопада 1492 року і був із великою пошаною при всенародній жалобі похований у Гераті. Після його смерті мусульманська церква визнала Джамі святим. Його могила і по сьогодні залишається місцем паломництва.Творчість Джамі називають «золотою осінню» класичної персько-таджицької поезії, і він був її чудовим хоронителем. Його перу належать неперевершені касиди, мелодійні газелі, повчальні маснаві; ми зустрічаємо в нього римовану прозу, поеми, філософські вірші. Водночас Д. — тонкий лірик, як це спостерігаємо, приміром, у вірші:

Ти — болість. Утекти од тебе —

Найкращий буде лік.

Хіба ж здоров'я не бажає

Для себе чоловік?

Та де знайти на світі місце,

Щоб образ твій не мрів?..

Я раз заслаб, з тобою бувши, —

Без тебе — сто разів!

(Пер. А. Кримського)

Поезія Джамі у більшості випадків переосмислюється як оспівування Людини. Його ідеал — досконала людина, а його естетика — не естетика врівноваженого синтезу. Слід пам'ятати, що Джамі синтезував усі ідейно-художні досягнення літератури попередніх століть мовою дарі. З його школи вийшов А. Навої, котрий вважав себе учнем і послідовником Джамі. У вітчизняному сходознавстві найповніше творчість Джамі проаналізував його перший дослідник А. Кримський («Исторія Персіи, ея литературы и дервишеской теософіи». — Москва, 1903), опублікував в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона статті «Джамі» і «Перська література». А. Кримський першим переклав українською мовою кілька творів Джамі. Окремі вірші Джамі переклав В, Мисик.За-Й.Брагінським ДЖАМИ, АБДУРРАХМАН НУРАДДИН ИБН АХМАД (1414–1492) – иранский поэт, представитель литературы Ирана 15 в., последнего из «шести веков славы» персидской поэзии.Джами родился в Хорасане в семье верховного духовного судьи. Получив хорошее образование сначала в Герате, а затем в Самарканде, стал авторитетным знатоком мусульманской теологии. Вернувшись в Герат, ко двору султанов тимуридской династии, посвятил себя мистическим исканиям, науке и поэзии.

Всю свою жизнь Джами прожил скромно, однако безбедно, окруженный многочисленными учениками. Он пользовался на мусульманском Востоке славой величайшего ученого и поэта своего времени. Паломничество в Мекку, предпринятое им на 58 году жизни, явилось блестящей демонстрацией его славы. Властители областей, через которые шел его караван, высылали для его сопровождения почетные эскорты. Сам он считал лишь троих своих предшественников достойными титула «пророк» или «гений» в поэзии. Это – Фирдоуси в героических сказаниях, Анвари в восхвалении и Саади в любовной газели.

Джами оставил большое поэтическое наследие: «ответ» на Пятерицу Низами и Амира Хосрова Дехлеви – цикл суфийско-философских поэм под названиемСемь престолов (Семерица, Хавт авранг), состоящий из семи частей – Золотая цепь, написанная в разные периоды жизни поэта, Дар благородным (1481–1482),Четки праведников (1482–1483), Книга мудрости Искандера (1485). В них дается изложение того, каким должно быть духовное состояние идущих по пути суфийского познания божественной истины, этапы мистической любви и т.п.

В цикл Семь престолов входят также три романтические сюжетные поэмы:Юсуф и Зулейха (1485), Лейли и Меджнун (1485), Саламан и Абсаль (1480–1481). Свои романтические поэмы Джами истолковывал как аллегории, но, вопреки его позиции суфийского философа, образы его поэм, особенно женские, предстают перед читателем не как отвлеченные суфийские категории, а как символы сильных человеческих чувств. Наибольшую известность приобрела поэма Саламан и Абсаль – романтическое произведение, включающее в себя изложение общественно-политических и философских взглядов автора. Первое любовное свидание Эбсаль и Саламана, трагическая гибель юной Эбсаль на костре, куда кидаются оба влюбленных, чтобы избежать преследований царственного отца Саламана и чудесное избавление Саламана до сих пор поражают читателя своей яркостью. Как гимн земной любви звучат стихотворные строки о счастье Зулейхи и Юсуфа, о зарождающихся чувствах Меджнуна.

Джами принадлежат также три дивана – сборников газелей и рубаи – Первая глава юности, Средняя жемчужина в ожерелье, Заключение жизни.Джами интересовался вопросами теории культуры; он – автор Трактата о рифме, Трактата о музыке, Трактата об арабской грамматике.Сам Джами считал себя не столько поэтом, сколько наставником суфийской паствы. Однако последующие поколения предпочли в его колоссальном наследии не многочисленные теологические трактаты и комментарии к работам по суфийской философии, а поэмы и газели, а также касыды, воспевающие труженика – ремесленника и земледельца.Из прозаических художественных произведений этико-дидактического литературного жанра, так распространенного в то время на Востоке, особое место занимает книга Джами Весенний сад (Бахаристан) с многочисленными стихотворными вставками.

Один из немногих европейцев, постигших суть персидской поэзии, Иоганн Вольфганг Гете, говорил: «Персы из всех своих поэтов за пять столетий признали достойными только семерых (Фирдоуси, Низами, Анвари, Руми, Хафиза и Джами), а ведь и среди тех, кого они забраковали, многие будут почище меня».

Литература

Бертельс Е.Э. Навои и Джами. М., 1965

Абдурахман Джами. Сб. статей. Душанбе, 1965

СААДІ (автонім: Мусліхаддін Абу Мухаммед Абдаллах ібн Мушріфаддін — між 1203-1210, Шираз — 1292, там само) — перський поет.

Сааді, чиї твори цілком заслужено ввійшли у скарбницю світової літератури, народився у Ширазі на початку XII ст. Батько Сааді помер, коли майбутньому поету виповнилося лише десять років. У своєму сирітському житті Сааді, очевидно, довелося зазнати чимало горя та принижень. Проте якимось чином йому все ж таки поталанило влаштуватися стипендіатом у знаменитому багдадському Мадрасе «Нізамійе». Тут він слухав лекції відомих істориків, філологів, знаменитих богословів і суфійських шейхів. Напучування вчителів обрати «шлях усамітнення та схимництва» не змогли, проте, знищити в Сааді любові до життя. Не закінчивши освіти, він покинув Багдад, але на батьківщину вже не скоро зміг повернутися.Монгольське завоювання, негаразди у Фарсі, бажання побачити світ змусили Сааді понад двадцять п'ять років мандрувати далеко від рідних місць. Він об'їздив і обійшов майже весь мусульманський Схід і лише на початку 50-х pp. повернувся у рідне місто. Його прихильно зустрів правитель і запросив посісти місце поміж придворних поетів. Проте Сааді віддав перевагу незалежності.Розпочався останній період його життя, прожитий у самоті та напруженій творчій роботі. У ці роки він закінчив свої найкращі твори — «Плодовий сад» і «Квітник»(«Гулістан»), які зробили його дуже відомим в Ірані та за його межами. Помер поет у 1292 р.

В об'ємній і розмаїтій літературній спадщині Сааді, представленій як поетичними, так і прозовими творами, значне місце займає лірика. Цікаві касиди поета. Поміж них є цілий ряд панегіриків, адресованих правителям, візирам, вельможам. Проте за змістом вони часто значно відрізняються від звичайних од. Головна мета поета — дати розумну пораду, мудру настанову. Поміж них є і дуже сміливі для того часу, наповнені закликами до справедливості:

О беку! В справедливість одягнись!

Вона для владаря — найкращі шати.

( «Лист до правителя Шираза», тут і далі пер. В. Мисика)

Частина касид поета має філософський характер. У них містяться роздуми про життя, про його швидкоплинність, про добро та зло і, навіть якщо вони пронизані суфійськими мотивами, ніколи не закликають до відходу із життя. Є в Сааді і пейзажні касиди, де він виступає як ліричний поет, котрий глибоко відчуває красу природи, або касиди, у яких звучить заклик до далеких мандрів. Найяскравіше майстерність Сааді як лірика розкривається у його «суфійських» газелях. У них частково відображені суфійські ідеї, проте багато з них за своїм настроєм, образами, безпосередністю почуття змальовують земні радощі та страждання людини. Причиною всезагального визнання Сааді як видатного ліричного поета є саме глибокий загальнолюдський зміст його віршів.

Кохання та переживання, пов'язані з цим почуттям, — біль розлуки, захоплення та вдячність за щасливі хвилини, страждання через невірність жорстокої коханої, відданість їй, захоплення її красою — основні мотиви газелей Сааді. У деяких із них поет розвинув мотиви самотності, туги за справжньою дружбою та людяністю.

Глибокий зміст газелей Сааді поєднується із простотою і витонченістю образів, із мелодійністю вірша та виразністю прийомів і художніх засобів. У цьому плані він дотримувався найкращих традицій школи бухарських поетів. Натомість вплив літературного стилю його часу позначився у максимальній філігранній обробці форми, у ретельному художньому оздобленні вірша, у більшій, аніж раніше, рельєфності композиції газелі, у підборі співзвучності рими та радифу, їхній відповідності всьому поетичному ладу. Навіть при використанні традиційних тем поет у першу чергу прагне привнести щось нове у змістове звучання лейтмотиву, а весь формальний бік його вірша лише підпорядковується цій меті. Прикладом оригінальної та блискучої обробки Сааді теми своїх попередників може слугувати його славнозвісна газель «Караван»:

Ей, проводир, не поспішай,

з тобою йде мій сон, мій рай!

Попало серце в злий полон —

і йде від мене в дальній край.

Дарма прошу, дарма молю

зорю мою, любов мою —

І стогін мій, як дим з огню,

з душі встає: не покидай!

За те, що знадила мене,

за те, що зрадила мене,

Тепер ім'я твоє одне мені підказує одчай.

Вернися, світ моїх очей,

щоб чула й ти, як стогін цей

З моїх поранених грудей встає під самий

небокрай.

Мені розказував мулла, як душі кидають тіла.

Я ж бачив сам, як відійшла

моя від мене в дальній край.

Хоч Сааді не до лиця і сльози ці, і туга ця,

Та, їм не бачачи кінця, кажу я розуму: прощай!

На відміну від своїх попередників, у розкритті цієї теми Сааді зосереджує увагу на гіркоті розлуки, що переростає у почуття нездоланної пристрасті, народженої у стражданнях і випробуваннях. Кожна строфа при цьому відтворює новий аспект у ставленні закоханого до коханої.Відповідно до змістового наповнення газелі та до руху самого почуття ліричного героя тут дібрані віршовий розмір, звукові повтори, внутрішні рими. Проте за всієї складності художньої обробки вірш звучить надзвичайно природно, а його образи та прийоми дохідливо та переконливо передають думку поета.

Особливої слави зажили дидактичні твори Сааді «Плодовий сад» («Бустан», початк. назва «Сааді-наме»; 1258) є поемою, поділеною на десять глав етичного змісту. «Квітник» (1257) написаний ритмізованою прозою, подекуди римованою та насиченою віршованими вставками. Він складається із невеликих оповідань, пов'язаних спільною тематикою і не об'єднаних сюжетною рамкою. Спостерігаючи дійсність, поет намагався вказати дорогу до досягнення всезагального добра. Такий задум визначив загалом і життєву, практичну спрямованість даних творів. Поет і сам розглядав їх як підручники життя: «Слова Сааді — це притчі та настанови, вони знадобляться тобі, ти використаєш їх до справи». Проте основне у «Плодовому саді» та «Квітнику» те, що поет говорить про високе покликання людини, котра «все перевершує своїми величчю та мудрістю», і прагне до того, щоби люди усвідомили це. Смисл людського життя, на думку Сааді, у корисній діяльності, що веде до особистого щастя і всезагального добра.

Сааді визнає розум єдиним мудрим керівником людини у її вчинках. Розум у поєднанні зі знаннями дає людині можливість правильно оцінювати свої дії, керувати іншими людьми. Тому Сааді радить державцям залучати до себе вчених: «Державці більше потребують порад мудреців, аніж останні товариства державців». У розповідях про мудреців Сааді наводить приклади їхньої моральної вищості над вельможами. До вчених Сааді висуває водночас великі вимоги: вони повинні слугувати ідеалам моральної, доброчинної людини, втілювати свої знання практично. Для нього «вчений без добрих справ — бджола, що не дає меду».

«Плодовий сад» і «Квітник» принесли багато нового у літературу, збагативши її традиції. У цих творах, зокрема, Сааді вперше у практиці дидактичного жанру часто використовував факти власного життя. Із вервиці цих оповідей створюється його біографія, біографія головного героя. Він постає у найрізноманітніших ситуаціях і подіях, у повсякденному житті й у виняткових обставинах. Читач бачить його то втомленим мандрівцем, котрий бреде пекучими пісками до святих місць, то муллою-проповідником, то учасником ученого диспуту з дамаськими богословами, то полоненим хрестоносців, котрий копає рови у Тріполі. Він страждав від злигоднів, спізнав гіркоту розчарувань у людях, зазнав зневаги, але й відчув смак шаноби, радів друзям, помилявся, відступав від своїх ідеалів і знову віднаходив усвідомлення людської гідності. У такій мозаїці становищ і станів, у яких герой поданий зі своїми слабкостями та вартостями, важко не побачити прояв характерної риси ренесансної літератури — змалювання людини, за висловом С. Микульського, «в усій її життєвій рухливості та мінливості».

Автобіографічний матеріал повів за собою у літературу і нових персонажів — живих людей, з котрими зустрічався Сааді під час мандрів: купців, дервішів, учених, шкільного вчителя, караванників й ін. Сааді змінив співвідношення між дидактичним матеріалом й оповідями — ілюстраціями до нього. Якщо у «Плодовому саді» оповіді та притчі ще інколи відіграють колишню роль, то у «Квітнику « вони самостійні, повчання випливають із самої оповіді. При цьому Сааді уникає сухого моралізування. Деякі місця у «Плодовому саді», наприклад, схожі на граційні, за означенням І. Брагінського, мініатюри — «шедеври живопису людських почуттів і пристрастей». В оповідях Сааді багато гумору, народної мудрості, елементів сатиричного зображення. Часто оповіді побудовані у формі дотепного діалогу. Тут наявні і розмовні звороти, і книжні «виступи» вчених шейхів і суддів, царів і вельмож.

Широта тематики, багатство змісту і високі художні цінності забезпечили дидактиці Сааді нечувану популярність на Близькому та Середньому Сході; з'явилося багато наслідувань. Утвердження Сааді краси та величі людських почуттів, виступи на захист гноблених, схиляння перед розумом і знаннями — все це уможливило віднести його творчість до вершин іранського Відродження.Українською мовою твори Сааді перекладали А. Кримський і В. Мисик.В.Нікітіна Нізамі Ґанджеві Абу Мухамед Ільяс ібн-Юсуф (перс. نظامی گنجوی‎ – Nezâmi Ganjevi, курд.

Nîzamî Gencewî, نیزامی گه‌نجه‌وی азерб. Nizami Gəncəvi; 1141, м. Ґанджа, Азербайджан — 1203, там само) — азербайджанський поет і мислитель.Біографія

Нізамі Ґанджеві, найвидатніший азербайджанський поет-роман-тик, народився, жив і помер у місті Ґанджі, звідки й походить його прізвисько Ґанджеві. Він жив усамітнено, здобув непогану освіту, писав перською мовою. Із біографічних даних, узятих із творів поета, відомо, що дербентський правитель, захоплений талантом Нізамі Ґанджеві, подарував йому кипчацьку рабиню Афак (Аппак), котра й стала його дружиною (бл. 1173). У них був єдиний син Мухаммед. Будучи тісно пов'язаний із Азербайджаном, Нізамі Ґанджеві переносить дію окремих епізодів своїх поем на його територію (епізоди Міхін-бану, вступ на престол Ширін, епізод Іскандер і Нушабе). У своїх поемах Нізамі Ґанджеві часто скаржиться на матеріальні негаразди, навіть бідність. Придворним поетом він ніколи не був, вдовольняючись незначними допомогами, які йому призначали феодальні правителі за присвячені їм поеми. Нізамі Ґанджеві, можливо, викладав у медресе. Основні твори Нізамі Ґанджеві — знамениті п'ять поем, тобто «П'ятериця» («Хамсе»): «Скарбниця таємниць» («Махзан аль-асрар»), написана між 1173 і 1180 рр.; «Хосров і Ширін», закінчена у 1181 p.; «Лейла і Меджнун», закінчена у 1188 p.; «Сім красунь»(«Хафт пейкер»), закінчена у 1197 р., й «Іскандер-наме», — закінчена бл. 1203 р. Збереглася також частина ліричного дивану: 6 касид, 116 газелей, 2 к'ита і 30 рубаї. «П'ятериця» справила надзвичайно великий вплив на розвиток багатьох східних літератур. Відомими є десятки назіре (поетичних відповідей) і наслідувань поемам Н.Г., які створювали, починаючи з XIII ст. і аж до нашого часу: 42 назіре на «Скарбницю таємниць « перською мовою, 2 — давньоузбецькою і 2 турецькою мовами; 42 назіре на «Хосров і Ширін» перською, давньоузбецькою, азербайджанською і турецькою (Назим Хікмет, 1948) мовами; 40 назіре на «Лейлу і Меджнуна» перською, давньоузбецькою, туркменською, азербайджанською, турецькою, курдською та ін. мовами. Поміж «відповідей» на «Хамсе» Н.Ґ. — «П'ятериці» індо-перського поета Аміра Хосрова Дехлеві, узбецького класика Алішера Навої, семериця А. Джамі та ін. Своєрідна композиція поем Нізамі Ґанджеві, побудова сюжету, змалювання характерів, образна мова й, особливо, шляхетні гуманістичні ідеї «П'ятериці» вже багато століть спонукають поетів чи не всіх народів Близького та Середнього Сходу — від Туреччини до Індії — до поетичних змагань. Перша поема «Скарбниця таємниць» належить до жанру дидактично-філософської поезії і має суфійське забарвлення. Сам Нізамі Ґанджеві вважав цю поему «відповіддю» на «Хадікат аль-хакаїк» Санаї, проте «Скарбниця таємниць» вийшла далеко за межі звичайного назіре і надовго визначила розвиток дидактичного жанру у східній поезії. Н.Ґ. у вступі різко протиставляє свою першу поему пустій і пишномовній придворній поезії та посилено підкреслює її новизну. Справді, вперше в історії перськомовної поезії Нізамі Ґанджеві домігся у жанрі месневі поєднання витонченої поетичної техніки, що не поступається техніці касид, і глибокого змісту, причому ускладненість стилю не є в нього самоціллю, а підпорядковане завданню: через складний процес сприйняття впливати на думку читача і сформувати в нього певні норми поведінки. Гнучка композиція поеми, пов'язаної в одне ціле асоціативними переходами думки, також є новою, і її Нізамі Ґанджеві розвинув на основі східної проповіді, пересипаної повчальними притчами. Нізамі Ґанджеві закликає можновладців до справедливості і піклування про благо підданців, погрожує їм карами за пригноблення і насилля, осуджує любов до золота, оспівує справжню дружбу. Всі напучування та повчання Нізамі Ґанджеві забарвлені у релігійні тони, але надзвичайно сміливі. Друга поема, романтична за змістом і з чітким сюжетом, присвячена коханню шаха Хосрова до красуні Ширін. Принципово новаторським у цій поемі є те, що Нізамі Ґанджеві відводить головну роль не шахові, а Ширін, жінці, і наділяє її високими чеснотами: розумом, доброчесністю, твердою волею. Безхарактерний, аморальний, егоїстичний Хосров лише перед смертю, облагороджений коханням до Ширін, доростає до самовідданого подвигу. Незвичний у поемі й образ шляхетного богатиря-ремісника Ферхада. котрий уособлює працю та чесноти трудівника. Третя поема — «Лежа і Меджнун» — це розробка одного із найпопулярніших на Близькому Сході сюжетів — давньої арабської легенди про нещасливе кохання юнака Кайса на прізвисько «Меджнун» («Божевільний») до красуні Лейли. За композицією це поема про поета: оповідь розгортається навколо обставин виникнення пристрасних ліричних віршів змученого коханням Кайса. Автори назіре, наприклад, Фізулі, згодом виокремили вірші Кайса і надали їм форми газелей, вкраплених у тканину месневі. У Нізамі Ґанджеві ці вірші виділяються лише сюжетно Він надав арабській легенді викінченості та чіткості, подав характери героїв у розвитку, психологічно вмотивував їхні вчинки. Загальна трагічна концепція поеми — безмежне кохання, що спалює і Кайса, і Лейлу, кохання, що знаходить вихід лише у високій поезії та призводить до духовного злиття закоханих, також належить Нізамі Ґанджеві. Для прикладу можна навести уривок із листа Лейли до Меджнуна: Цей ніжний лист невільнику журби

Від полонянки темної судьби.

Від бранки, що в ув'язненні сидить,

До тебе, що зумів розбити кліть.

О, друже старовинний мій, де ти?

О, світочу єдиний мій, де ти?

О, скарбу дружби вірний вартовий,

Ти, що віддав коханню відблиск свій!

О ти, що скрасив кров'ю грудь землі,

Мов сердолік, що пророста в скалі!

О, джерело надії в царстві тьми,

Метелик вранішній поміж людьми!

О ти, з-за кого сколихнувся світ,

Кому приносять звірі свій привіт!

О, ціль моїх докорів і надій,

У воскресінні душ супутник мій!

О ти, що тіло до страждань прирік,

Вогонь на власний свій пустивши тік!

Ти — вірний страж думок і снів моїх —

Став притчею на язиці у всіх!

Л.Первомайського Саме ця концепція об'єднує поему у струнке ціле. її не слід вважати суфійською, оскільки інакше Нізамі Ґанджеві не змалював би Лейлу недосяжною і не привів би її до згасання. Драматична колізія поеми — патріархальна влада батьків, надмірна м'якість батька Меджнуна та майже тиранічна суворість батька Лейли, — ось уже сотні років хвилює найкращі уми Сходу. В основу сюжету четвертої поеми Нізамі Ґанджеві — «Сім красунь» — покладена легенда про шаха Бехрама Гура. Ядро поеми складають сім оповідей царівен, дружин Бехрама, котрі мешкають у семи павільйонах, кожен із яких, згідно із давньою міфологією, присвячений певній планеті і дню тижня та має відповідний колір (наприклад, чорний — Сатурн-субота; жовтий — Сонце-неділя і т. д.). Сюжет кожної новели — інтимне переживання, причому, згідно з переходом від чорного кольору до білого, груба чуттєвість поступово змінюється просвітленою любов'ю. Так своєрідно Нізамі Ґанджеві використав для композиційної побудови давню астральну символіку. Друга тематична лінія поеми — еволюція Бехрама від легковажного царевича, любителя полювання та любовних походеньок, у справедливого та розумного правителя, котрий бореться зі свавіллям і насильством, піклується про благо країни. Останню, п'яту поему — «Іскандер-наме» — Нізамі Ґанджеві вважав підсумком своєї творчості. У центрі поеми — образ Іскандера — Олександра Македонського, вибраний, очевидно, із двох причин: по-перше, його образ не був тісно пов'язаний із певною традицією і міг бути використаний для зображення ідеального державця; по-друге, його поява у поемі уможливлювала широке введення ідей грецької філософії. Із самого початку поеми Іскандер виступає як справедливий політик, котрий зважився воювати лише заради захисту зневажених і визволення пригноблених, котрий піклується про відновлення зруйнованого війною і тиранією господарства країни. У першій частині поеми («Шараф-наме») збережено хронологічний порядок в описі різноманітних подвигів Іскандера. Друга частина («Ікбал-наме») композиційно ділиться на два великі розділи, які можна було б назвати «Іскандер-мудрець» і «Іскандер-пророк»; вони містять серію філософських новел і диспути з індійськими та грецькими мудрецями про походження світу. Тут показана глибина мудрості Іскандера. Потаємний голос повідомляє його, що він обраний для провіщення істини всьому світу, і наказує об'їхати всю землю. Але істина Іскандера — не божественне одкровення, а наука. Готуючись у дорогу, він бере «книги мудрості» Арістотеля, Платона і Сократа. Потім ідуть описи чотирьох мандрівок Іскандера. Під час четвертої мандрівки (на північ) він прибуває у країну, де немає ні влади, ні гнобителів, ні багатих, ні бідних, де не знають брехні та несправедливості — країну з ідеальним суспільним устроєм. Ця соціальна утопія Нізамі Ґанджеві — вершина його думки і мета його героя — ідеального державця Іскандера. Він бачив найкраще на землі, і він виконав свою місію, тому й помирає. Творчість Нізамі Ґанджеві — значний внесок у скарбницю культури Сходу та Заходу. В Україні Нізамі Ґанджеві знаний досить давно. Статтю про нього свого часу написав М. Гулак («О знаменитом персидском поэте Низами»), фундаментальне дослідження про нього здійснив А. Кримський («Низами и его современники»). Українською мовою поему «Лейла і Меджнун» переклав Л. Первомайський.

Хамсе или иначе «Пятерица» — пять поэм, объединённых общим названием «Пандж Гандж», что переводится с персидского, как «Пять драгоценностей», являются основными произведениями классика персидской литературы Низами Гянджеви (1141-1209). «Хамсе» — персидское произношение арабского слова "хамса" (араб. خمسة ‎‎). Все пять поэм написаны в стихотворной формемаснави (двустиший), мастером которой являлся Низами.

Первая из поэм — «Сокровищница тайн» («Махзан-ул-Асрар»), была написана под влиянием монументальной поэмы Санаи (умер в 1131 г.) «Сад правды»^[1]. В основе поэм «Хосров и Ширин», «Семь красавиц» («Хафт пейкэр») и «Искандер-наме», лежат средневековые рыцарские истории. Хосров и Ширин, Бахрам-и Гур и Александр Великий, которые появляются в отдельных эпизодах в поэме Шах-намэ Фирдоуси, в поэмах Низами помещены в центр сюжета и стали главными героями трёх его поэм. Поэма «Лейли и Меджнун» написана на основе арабских легенд. Во всех пяти поэмах Низами значительно переработал материал использованных источников.

Следует отметить, что в поэмах Низами содержатся уникальные данные, которые сохранились до наших дней именно благодаря его описаниям. Так например, одним из предметов очарования «Хамсе» являются детальные описания музыкантов, что сделало поэмы Низами главным источником современных знаний о персидском музыкальном творчестве и музыкальных инструментах XII века^[2]. Несмотря на интерес Низами к обычным людям, Низами не отрицал институт монархической формы правления и считал, что он является интегральной, духовной и священной частью персидского образа жизни^[3]. Хотя Низами избегал участия в придворной жизни, каждую из своих поэм он посвятил отдельному правителю, что было распространенной традицией в его время.

«Хамсе» («Пятерица») Низами Гянджеви оказала огромное влияние на развитие не только персидской, но и восточной поэзии вообще. «Пятерица», темы которой выбрал из истории и фольклора Низами, стала именем нарицательным и основой подражания таких выдающихся поэтов, как Алишер Навои, Мухаммед Физули, Абдурахман Джами, Амир Хосров Дехлеви и других, которые писали те же пять поэм на те же самые темы. Низами выступает в своих поэмах не просто поэтом и лириком, но и обличителем невежества, деспотизма и ханжества правителей. Он воспевает человека, его любовь, трудолюбие, мир и дружбу.

«Сокровищница тайн»

Поэма Махсан аль-Асрар (перс. مخزن الاسرار ‎) «Сокровищница тайн» написана в 1163 г., но некоторые исследователи датируют её 1176 г. Эта этико-философская поэма, состоящая из 2.250 персидских двустиший, была посвящена правителю Эрзинджана Фахр ад-Дину Бахрамшаху. Поэма раскрывает эзотерические, философские и теологические темы и написана в русле суфийской традиции, в связи с чем служила образцом для всех поэтов, впоследствии писавших в этом жанре.

Поэма разделена на двадцать глав, каждая из которых является отдельным трактатом, который посвящен религиозным и этическим темам. Каждая глава завершается апострофой (обращением) к самому поэту, содержащим его литературный псевдоним^[4]. Содержание стихов указывается в заглавии каждой главы и написано в типичном гомилетическом стиле^[4]. Истории, которые обсуждают духовные и практические вопросы, проповедуют справедливость царей, исключение лицемерия, предупреждают о суетности этого мира и необходимости готовиться к жизни после смерти. Низами проповедует идеальный образ жизни, привлекая внимание к своему читателю людей высшего социального положения среди творений Божьих, а также пишет о том, что человек должен думать о своем духовном предназначении^[4]. В нескольких главах Низами обращается к обязанностям царей, но в целом он скорее обращается ко всему человечеству^[4], чем к своему царственному покровителю.

«Сокровищница тайн» начинается главой «Речь о превосходстве слова»:

Весь предел естества захватили при помощи слова. Письмена шариата скрепили при помощи слова.

В том саду, над которым предвечные звезды повисли, Что острее, чем слово толкующих тонкие мысли? И хоть светлое слово не явит благой красоты Почитателям праха, чьи праздные мысли пусты, - Мы лишь в слове живем. Нас объемлет великое слово: В нем бесследно сгореть наше сердце всечасно готово.

Для Низами слово — это не только слово поэта, но и слово пророка, что соответствует суфийской традиции, так как для суфия поэзия — это то же религиозное пророческое служение:

Стихотворные речи — возвышенной тайны завеса — тень речений пророческих. Вникни! Полны они веса.

В том великом пространстве, где веет дыханье Творца, светлый путь для пророка, а далее — он для певца.

Основную часть «Сокровищницы тайн» занимают двадцать «Речей». Речь первая — о сотворении мира и человека. Основанием для сотворения мира, по Низами, служила любовь:

До поры, как любовь не явила дыханье свое, в бездне небытия не могло засиять бытие.

Речь вторая — «Наставление шаху о справедливости». Низами призывает к правосудию и заботе о благе подданных, угрожает карами за угнетение и насилие. Третья речь — о свойстве мира; четвёртая — о благожелательном отношении шаха к подданным; пятая — о старости; шестая — о свойствах сотворенного; седьмая — о превосходстве человека над животными и т. д. Темы речей подтверждаются притчами.

Написанная в высоко риторическом стиле поэма «Сокровищница тайн» не является романтической эпической поэмой, её цель — переступить ограничения придворной светской литературы^[4]. Этим произведением Низами продолжил направление, которое открыл в персидской поэзии Санаи, и, которое было продолжено многими персидскими поэтами, ведущим среди которых является Аттар^[4].