Мякушко С.А. Систематика ссавців. 2019

гризунів, ящірок, жаб. Розмноження починається весною. Тривалість вагітності близько 40 діб. Приносять 1 виводок з 3–9 дитинчатами.

Рід Хохулі (Desmana Guldenstaedt, 1777) демонструє пристосування до напівводного способу життя. Задні кінцівки більші, ніж передні. Між пальцями є плавальна перетинка. Зовнішнім краєм стоп і на кистях розташовані гребені з жорстких щетинистих волос, що збільшують плавальну поверхню лап. В основі хвоста, розташовується специфічна шкірна залоза. Голова велика, конічна, із сильно розвиненим хоботком. Основними локомоторними органами у воді служать задні кінцівки та хвіст. Кермом глибини є передні кінцівки та, ймовірно, рухливий хоботок. Вушні отвори можуть замикатися у разі пірнання тварини. Носові отвори також замикаються за допомогою особливого відростка, що вдається з верхньої частини носової порожнини. Представники мешкають у різних прибережних біотопах, на берегах повільних водойм з наявністю відкритої та прибережної і водної рослинності. Нору копає в берегах: створює підводний вхід, а сама гніздова камера розташована вище рівня води.

Слід зазначити, що хохуль іноді виділяють в окрему родину Desmanidae Guldenstaedt, 1778. Представник: хохуля звичайна, або руська (D. moschata Linnaeus, 1758).

Рід Зіркорили (Condylura Illiger, 1811) включає єдиний вид — C. cristata Linnaeus, 1758, який мешкає у Північній Америці. Має вкорочену морду, що закінчується голим овальним диском, краї якого обрамлені 22 м’ясистим, тонкими, добре іннервованими відростками, променями, що розходяться від цього диска. Хвіст досить довгий, вкритий короткими волосками та лускою. У хвості відкладаються запаси жиру, тому товщина його значно збільшується до зими.

Віддає перевагу сильно зволоженим заболоченим ґрунтам. Активність цілодобова. Споживає різних водних комах, ракоподібних, дрібну рибу, черв’яків. Часто розшукує їжу на дні водойм; при цьому відростки морди знаходяться у безперервному русі. Самка приносить 2–7 дитинчат.

230

Родина Щілинозубові (Solenodontidae Gill, 1872)

Реліктова родина, яка включає 1 рід Щілинозуб (Solenodon Brandt, 1833) з 2 видами: щілинозуб гаїтянський (S. paradoxus Brandt, 1833) і щілинозуб кубинський (S. cubanus Peters, 1861). Відповідно до інших систематичних уявлень нараховують 4 види. Довжина тіла 28–39 см, маса до 1 кг. Зовні нагадують дуже велику землерийку. Морда витягнута та сильно звужується до носа, витягнутому в хоботок. Очі маленькі, вушні раковини невеликі, але добре помітні. П’ятипалі лапи з сильними кігтями. Пальці досить великі, як і хвіст, позбавлені волосся. Передні лапи довші, ніж задні. Череп видовжений, лицьовий відділ і нижня щелепа досить масивні. Рило підтримує спеціальна кісточка. Виличні дуги і слухові капсули відсутні. Верхні передні різці та друга пара нижніх різців збільшені (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Щілинозуб гаїтянський (Solenodon paradoxus) та його череп (за Россолимо и др., 2004)

Щілинозуб разом з качконосом і деякими землерийки є одними з небагатьох отруйних ссавців. Отруйний апарат у них дещо

231

нагадує зміїний: токсична слина виробляється підщелепною слинною залозою; протока залози відкривається в основі глибокої борозни (щілини) другого нижнього різця. Парадоксально, що щілинозуби не мають імунітету до власної отрути та гинуть навіть від легких укусів, отриманих під час бійок між собою.

Живуть сімейними угрупованнями в лісистих чи зарослих кущами місцемешканнях. Активно риють ґрунт як у пошуках їжі, так і для створення сховищ. Ведуть нічний спосіб життя. Вдень ховаються у норах. Щілинозуби є всеїдними, але віддають перевагу тваринній їжі. За іншими даними, живляться виключно безхребетними. За рік самка приносить 2 виводка, 1–2 дитинчати в кожному. В наш час поширені на Гаїті та Кубі (Россолимо и др., 2004).

Родина Землерийкові (Soricidae Fischer, 1814)

Основним напрямком спеціалізації представників родини є пристосування до переміщення в лісовій підстилці, пухкому ґрунті, у вузьких норах, а також до живлення дрібними тваринами. Довжина тіла 3–15 см, маса 2–100 г. Розміри переважно дрібні; до родини належить найдрібніший ссавець у світі — Suncus etruscus Savi, 1822 (його маса тіла 1,3–2 г). Голова велика, з видовженим лицьовим відділом і витягнутою у хоботок лицьовою частиною. Очі дуже маленькі, вушні раковини приховані під шерстю або слабо помітні. Кінцівки п’ятипалі. Хвіст укритий короткими волосками. Волосяний покрив короткий і м’який. Череп сплощений, лицьовий відділ сильно звужений. Вилична дуга та слухові капсули відсутні. Передні різці двоверхівкові, великі, серпоподібно вигнуті, видаються вперед. Другий та третій верхні різці, ікла та передні передкутні зуби за формою схожі між собою, вони називаються проміжними зубами. Їх кількість є діагностичною ознакою родів, а співвідношення їх розмірів дозволяє розрізняти близькі види. Самки мають від 6 до 10 сосків. Сильно розвинені сальні залози. З боків тіла або біля кореня хвоста зазвичай є шкірні залози, які продукують секрет зі специфічним запахом.

Мешкають у найрізноманітніших ландшафтах, від зони тундри до тропічних лісів, пустель і високогір’я. В основному наземні або напівпідземні тварини. Деякі форми ведуть напіввод-

232

ний спосіб життя. Активні цілодобово, найбільша активність

усутінкові та нічні години. Живляться в основному різними безхребетними: комахами, їх личинками, дощовими черв’яками тощо. Можуть нападати на дрібних хребетних тварин. Багато видів їдять падло. За добу землерийка з’їдає їжі, яка важить

укілька разів більше, ніж сама особина. За сезон розмноження самка приносить 2–3 виводки, у кожному від 4 до 14 дитинчат.

Поширені майже всесвітньо, відсутні в Південній Америці, Австралії, Антарктиді, на островах Океанії і Північного Льодовитого океану. 26 родів, 385 видів.

Рід Бурозубки (Sorex Linnaeus, 1758) охоплює 77 сучасних видів. Довжина тіла 5–9 см, маса 3–16 г. Вушні раковини дуже малі. Волосяний покрив густий та короткий, вібриси малопомітні. Хвіст укритий коротким однорідним волоссям. У верхній щелепі 4–5 проміжних зубів, їх форма є діагностичною ознакою для видів (рис. 4.2). Верхівки коронок зубів пігментовані, мають бурий колір, що обумовило відповідну назву.

233

підземні ходи. Найчастіше для пересування під землею використовують нори мишоподібних гризунів або «мінують» лісову підстилку. Дрібні розміри та гнучке тіло дозволяють їм проникати в такі місця, які недоступні для більш крупних хижаків. Бурозубки є територіальними тваринами. Кожна особина захищає свою ділянку площею до 500 м2, межі якої мітять секретом бічних залоз. Гнізда будують із рослинного матеріалу в різних порожнинах як під землею, так і на її поверхні серед трави.

Активність поліфазна. На зиму в сплячку не впадають, збирають їжу під снігом. Живляться комахами, їх личинками, ґрунтовими безхребетними, іноді нападають на дрібних хребетних; можуть поїдати насіння хвойних дерев. Мають здатність переходити з одного виду корму на інший, залежно від доступності кормових об’єктів. За добу з’їдають кількість їжі, маса якої в 2–4 рази перевищує їх власну. Без їжі представники цього роду здатні прожити всього кілька годин. Така специфіка живлення пов’язана з високою швидкістю обміну речовин. Характеризуються досить високою плодючістю. Тривалість вагітності від 18 до 28 діб. У виводку від 2 до 10 дитинчат, в середньому 4–7. Народжуються дитинчата у шароподібному гнізді, яке самка будує з рослинності. Молоді швидко виростають до розмірів дорослих тварин, проте статеве дозрівання відбувається тільки на наступний рік. Велика частка популяції розмножується тільки упродовж одного року, майже всі дорослі особини до кінця літа гинуть, залишаються зимувати лише молоді. Поширені у лісах помірного поясу, тайзі Євразії та Північної Америки. Багато видів мають великі ареали, наприклад, такі, що охоплюють тайгову частину Євразії. Проте є види з локальним розповсюдженням — в основному це гірські або острівні форми (Соколов, 1977).

Представники в Україні: бурозубка звичайна (S. araneus Linnaeus, 1758), бурозубка мала (S. minutus Linnaeus, 1758), бурозубка альпійська (S. alpines Schinz, 1837), бурозубка рівнозуба (S. isodon Turov, 1924), бурозубка середня (S. caecutiens Laxmann, 1788).

Рід Білозубки (Crocidura Wagler, 1832) налічує близько 180 видів. Довжина тіла 4–15 см, маса 4–66 г. Вушні раковини добре розвинені, виступають з шерсті. Хвіст відносно довгий,

234

не менше третини довжини тіла, вкритий короткими волосами, серед яких рівномірно розкидані довгі жорсткі волоски, що стирчать у різні боки (рис. 4.3). У верхній щелепі 3 проміжних зуба. Зуби позбавлені пігменту, чисто-білі, що визначає назву роду.

Поширені в Євразії та Африці. В Африці і Південно-Захід- ній Азії частіше зустрічаються в пустельних і напівпустельних районах, у Південно-Східній Азії є мешканцями тропічних лісів. У Європі живуть у лісостепу, населяють заплави річок, культурні ландшафти. Живляться безхребетними, активно полюючи за ними як на поверхні землі під захистом бурелому або травостою, так і переслідуючи їх у підземних нішах. Розмноження триває з березня по жовтень. Самка розмножується кілька разів на рік. Період вагітності близько місяця, приносять 3–10 дитинчат. Білочерева білозубка (C. leucodon Hermann, 1780) занесена до Червоної книги України. Вид білозубка мала (С. suaveolens Pallas, 1811) у Червоному списку МСОП віднесений до категорії «найменш вразливий».

а

б

в

Рис. 4.3. Хвости кутори (а), бурозубки (б), білозубки (в)

(за Межжерін, Лашкова, 2013).

Рід Кутори (Neomys Kaup, 1829). 3 види, що ведуть напівводний спосіб життя і мають ряд характерних пристосувань. Зовнішнім виглядом нагадують великих бурозубок роду Sorex.

235

Довжина тіла 70–100 мм, маса до 23 г. Вушні раковини дуже маленькі. Кисті та стопи несуть облямівку з жорстких щетинистих волос. Під час плавання вона функціонально замінює відсутню плавальну перетинку. На нижньому боці хвоста гребенеподібний кіль, утворений видовженими жорсткими волосками. У верхній щелепі наявні 4 проміжних зуба. Верхівки більшості зубів бурочервоні. Волосяний покрив дуже густий, водонепроникний. Під час плавання відштовхуються задніми лапами на зразок жаб, хвіст при цьому виконує функцію керма або додаткового рушія. Населяють навколоводні біотопи Палеарктичної частини Євразії. В Україні поширені два види — кутора велика (N. fodiens Pennant, 1771) і кутора мала (N. anomalus Cabrera, 1907).

Ряд Рукокрилi, або Кажани (Chiroptera Blumenbach, 1779)

За видовим різноманіттям рукокрилі поступаються лише гризунам: у ряді налічують більше 1200 видів, що становить біля 1/5 видового складу ссавців.

Ключова адаптація рукокрилих — здатність до активного польоту, для чого використовуються передні кінцівки, перетворені на крила. Несучою поверхнею є шкірна перетинка, натягнута між подовженими II–V пальцями передньої кінцівки, та задньою кінцівкою. Часто наявна також хвостова перетинка, натягнута між задніми кінцівками, яка частково або повністю включає хвіст.

Тіло вкрите густим волоссям, зазвичай однотонного забарвлення; деякі представники мають яскраве, іноді строкате забарвлення. Морда у певних представників несе особливі шкірні вирости, які функціонально є частиною ехолокаційного апарату. Очі невеликі, розмір вушної раковини варіює від дуже малої, майже прихованої у волосяному покриві, до великої (рис. 4.4). У криланів на груднині розвивається потужний кістковий гребінь — кіль, до якого кріпляться грудні м’язи; у інших він малий або відсутній, опора для м’язів забезпечується іммобілізацією (а іноді і повним зрощенням) частин грудної клітки.

Положення задніх кінцівок своєрідне: стегна розгорнуті під прямим кутом до тіла, у зв’язку з чим гомілка спрямована назад і у бік. Така будова є пристосуванням до специфічного способу

236

розміщення на відпочинок: рукокрилі підвішуються збоку на вертикальні або знизу на горизонтальні поверхні, чіпляючись кігтями задніх лап за нерівності. Для черепа характерно раннє заростання швів між кістками (також виявляється схожість із птахами). Ікла великі, щічні зуби у комахоїдних форм з гострими верхівками і гребенями, у плодоїдних — з рівною поверхнею.

2

1

Рис. 4.4. Характерні ознаки родин ряду Рукокрилі:

а — Підковоносі; б — Гладконосі; в — Бульдогові; 1 — підкова; 2 — козелок (за Межжерін, Лашкова, 2013)

Поширені всесвітньо, найбільша різноманітність приурочена до вологих тропіків, лише деякі групи проникають в аридні зони. З органів чуття особливого розвитку досягають слух і дотик. Характерна здатність до ехолокації; вона відбувається у діапазоні від 10 до 200 кГц. У помірних широтах здійснюють сезонні міграції. Активність зазвичай нічна, на день влаштовуються у печерах (утворюючи деколи гігантські скупчення), різних порожнинах у будівлях, деревах. Більшість живляться комахами, існують спеціалізовані фруктоїди і нектароїди. Розмножуються у тропіках упродовж року, у помірних широтах — у теплу пору. У іншому

237

випадку деякі види паруються восени, сперма зберігається у статевих шляхах самок, запліднення відбувається навесні. У виводку найчастіше 1, зрідка 2 дитинчати (Соколов, 1977).

Рукокрилих зазвичай поділяють на два підряди: Кажани, інколи називають «малими рукокрилими» (Microchiroptera Dobson, 1875), переважно комахоїдні тварини, здатні до ехолокації; Крилани, або «великі рукокрилі» (Macrochiroptera Dobson, 1875) є фруктоїдними рукокрилими. Слід зазначити, що систематика ряду далека від остаточного встановлення.

Родина Криланові (Pteropodidae Gray, 1821)

Є єдиною родиною підряду Macrochiroptera, налічує 186 видів.

Літальний апарат дещо відрізняється від такого кажанів Microchiroptera. Ребра зберігають рухливе зчленування як

зхребтом, так і з грудниною; остання несе відносно розвинений кіль. Другий палець передніх кінцівок завжди містить три фаланги та зберігає значну автономність; у більшості видів він

зкігтем. Череп має певну схожість з черепом нижчих приматів. Щічні зуби низькі, з невираженими горбами та поздовжнім жолобком, пристосовані до перетирання плодів. Більшість представників під час польоту не користується ехолокацією, орієнтуючись головним чином за допомогою зору та нюху.

Розміри від дрібних до найбільших серед рукокрилих: маса найдрібніших нектароїдних форм близько 15 г, фруктоїдних летючих лисиць — до 1,5 кг, при розмаху крил 1,7 м. Хвіст короткий, рудиментарний (крім роду Notopteris Gray, 1859), міжстегнова перетинка розвинена слабо (зазвичай має вигляд шкірної облямівки внутрішньої частини ніг). Голова зазвичай з витягнутою («собачою») мордою, великими очима: звідси назви деяких родів — летючі собаки, летючі лисиці. Вушна раковина невелика, овальна. Козелок відсутній. Специфічна будова язика та верхнього піднебіння пристосовані для перетирання м’якоті плодів. Череп з видовженим лицьовим відділом. Різці невеликі. Добре розвинені ікла наявні навіть у тих видів, у яких щічні зуби зменшені.

Поширені в східній півкулі від Африки до Австралії та островів західної частини Океанії. Населяють тропічні та субтро-

238

пічні райони, зазвичай у лісових місцемешканнях. Активність сутінкова або нічна, іноді — денна. День проводять на гілках дерев, у печерах та інших сховищах. Деякі види здійснюють періодичні міграції, пов’язані з дозріванням плодів. Живляться в основному плодами (поїдають м’якоть або п’ють тільки сік), нектаром і пилком квіток. Комахи є додатковою їжею лише для окремих видів. Розмноження має сезонний характер і приурочене до початку вологого сезону. Для більшості видів виділяють два піки розмноження.

Рід Летючі лисиці, або Крилани (Pteropus Erxleben, 1777) об’єднує 65 видів. Довжина тіла 14–70 см, маса — від 45 г до 1,6 кг. Крила широкі та довгі, хвіст відсутній. Лицьовий відділ черепа витягнутий. Слухові барабани слабо розвинені (рис. 4.5). Передкутні зуби не редуковані.

Рис. 4.5. Череп летючої лисиці (Pteropus sp.)

(за Россолимо и др., 2004)

Поширені у тропіках і субтропіках Південно-Східної Азії, Австралії, островів Індійського та західної частини Тихого океанів. Населяють ліси, найчастіше у заболоченій місцевості, обов’язковою умовою є наявність в околицях водойми. Утворюють великі колонії, особливо в сезон розмноження. Ведуть, як правило, нічний спосіб життя, хоча деякі острівні види можуть бути активні вдень. Світлу частину доби проводять на деревах, під карнизами дахів, у печерах, висячи вниз головою, зачепившись гострими кігтями задніх кінцівок. Політ важкий, повільний. Їжу розшукують за допомогою зору та нюху, ультразвуковою локацією не користуються. Фруктоїдні види живляться соком плодів, при цьому відкушують шматок м’якоті, стискують її зубами, рідину ковтають, а залишки, вичавлені до майже сухого стану, випльовують. Іноді пережовують листя евкаліптів та інших рослин, поїдають нектар і пилок. Деякі ніжні плоди

239