11. Галицько-Волинське князівство-як провадження державницької традиції на укр.Теренах.Данило Галицький.

Татари смерчем пройшли через Рязанське та Володимирське князівства, а у березні 1238 р. у битві на р. Сіті розгромили великого князя Юрія Всеволодовича. Після п'ятиденної облоги була захоплена і спалена Москва, а потім Ростов, Углич, Ярославль, Твер, Торжок, Кострома. Мешканці невеликого міста Козельська сім тижнів захищалися від завойовників і усі загинули у нерівній боротьбі. Літо 1238 р. виснажені монголо-татарські орди провели у придонських степах. Але вже восени військо Батия вдруге спустошило Рязанську землю, міста, не взяті у першому поході, — Муром, Гороховець, Нижній Новгород. Навесні 1239 р. монголи почали наступ на південно-західну Русь, зруйнувавши на лівому березі Дніпра Переяславське князівство, яке прикривало Русь від степних кочовиків. Восени цього ж року була спустошена Чернігово-Сіверська земля, а на початку 1240 р. ординці вперше з'явились під Києвом. Тим часом брати Данило і Василько продовжували вести боротьбу за об'єднання галицьких і волинських земель. Після тривалих воєнних дій вони у 1238 р. оволоділи Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинського князівства. Незважаючи на те що Південно-Західна Русь наприкінці XII — на початку XIII ст. переживала процес феодальної роздробленості, міжусобних воєн, зазнавала нападів з боку Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, монголо-татар, Галицько-Волинське князівство стало центром об'єднання, збирання всіх українських земель в єдину державу. Навала монголо-татар доповнювалася агресивними діями німецького Тевтонського ордену, війська якого захопили м. Дорогочин (тепер місто у Польщі), загрожуючи Галицько-Волинським землям. У 1238 р. Данило Романович завдав поразки хрестоносцям і повернув місто. Саме м. Дорогочин Данило обрав місцем своєї коронації у 1253 р. У 1239 р. Данило поширив свою владу на Київ, доручивши оборону міста воєводі Дмитру, а сам вирушив до Угорщини домовлятися про спільні дії проти татар. Південноруські князі не зробили висновків після розгрому Південно-Східної Русі, Переяславського та Чернігівського князівств. Ніяких об'єднавчих кроків перед небезпекою князі, зайняті усобицями, не зробили. Тож весь тягар оборони ліг на плечі простого київського люду. Під Києвом зібралися всі воєводи Батия, вся монголо-татарська орда. Вісім днів і ночей кияни героїчно відбивалися від ворога, вісім днів і ночей ординці таранили мури Києва. І тільки на дев'ятий день татари увірвалися у місто через проломи. Попри героїзм народу, Батий у грудні 1240 р. захопив Київ. Останні захисники рідного міста знайшли притулок у Десятинній церкві і загинули під її уламками. Пограбований і спалений, Київ надовго втратив значення великого політичного центру. У 1299 р. він втратив і значення релігійного центру: митрополія «всієї Русі» була переведена до Володимира-на-Клязьмі у Володимиро-Суздальському князівстві. З падінням Києва у 1240 р. була перегорнута остання сторінка Київського періоду історії України — однієї з наймогутніших східнослов'янських держав Європи. Утворення та існування Давньоруської держави укріпило обороноздатність східнослов'янського населення, перешкодило його фізичному знищенню кочовиками. Також Київська Русь захистила та врятувала від орд кочовиків країни Східної та Центральної Європи, виступала як форпост європейського християнського світу. Значним був авторитет Києва — столиці Руської землі — культурного центру всієї Східної Європи. Його вплив поширювався на Новгород, Полоцьк, Суздаль, Володимир, Ростов. Київська Русь мала велике історичне значення не тільки для східнослов'янських народів. її досягнення в галузі економічного, соціального і культурного розвитку стали надбанням естів, литви, весі, мері, мордви, тюркських та інших народів. Київська держава підняла авторитет східних слов'ян у Європі, про що свідчать її широкі міжнародні зв'язки з багатьма країнами, шлюбні зв'язки київського княжого двору з королівськими династіями Західної Європи. Одночасно з навалою монголо-татар південній Русі, Галицько-Волинському князівству, литовським та польським землям почали загрожувати агресивні німецькі ордени (католицькі духовно-лицарські об'єднання). Взявши Київ у 1240 p., татари вогнем і мечем пройшли Київською, Волинською і Галицькою землями. Навесні 1241 p., полишивши за собою зруйновану Русь, ординці досягай кордонів Польщі і Угорщини. З часів пам'ятної Європі навали гунів над нею не було загрози завоювання степовими кочовиками. Феодально роздроблена Європа, як і Русь, не змогла об'єднати свої сили проти загарбників. Безрезультатними виявилися спроби Данила Романовича укласти союз проти монголо-татар із Польщею та Угорщиною. Протягом року татари спустошили Польщу, Угорщину, Чехію, країни Балканського півострова і влітку 1242 р. вийшли до кордонів північної Італії. Однак наприкінці цього ж року монголо-татарські орди повернули назад, на схід. Вони знову пройшли через Україну і зупинилися лише у степовому пониззі Волги, утворивши величезну державу — Золоту Орду. Вирішальну роль у зриві планів завоювання монголо-татарами Європи, спасінні європейської цивілізації зіграла боротьба Русі. Попри роздробленість князівств, навала татар зустріла героїчний опір народу, який послабив міць завойовників і врятував Європу від руйнування. Століттями закривала Київська Русь Європу від орд кочовиків, приймала на себе та відбивала їх удари. Страшною для себе ціною Русь захистила Європу і від монголо-татар. Роздерта Русь позбавила Європу тієї участі, яка випала на її власну долю. Спустошені ордами Батия, але захищені Руссю від Золотої Орди, країни Центральної та Східної Європи були позбавлені багатолітнього гніту та отримали можливість подальшого економічного та культурного розвитку. Данило Романович (Галицький), повернувшись у рідні землі, зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. За їхньої допомоги у серпні 1245 р. польські та угорські феодали захопили Перемишль та взяли в облогу місто Ярослав на р. Сян. Але Західна Русь, яка тільки пережила навалу монголо-татар, знайшла сили дати відсіч загарбникам. Галицько-волинські полки наголову розбили об'єднане військо польських, угорських та галицьких бояр. Перемога в Ярославській битві зміцнила владу Данила Галицького і поклала край тривалій міжусобній боротьбі в Галицько-Волинському князівстві. Напруженими були відносини Данила Романовича з татарами. Наприкінці 1245 р. він змушений був поїхати в Золоту Орду, де зустрівся з Батиєм. Принизливо прийнявши залежність від хана, головним він все ж таки вважав боротьбу проти ординців. Про це свідчить укріплення старих і будівництво нових міст (Львів, Холм та інші), налагодження відносин з країнами Європи для спільної антитатарської боротьби. До того ж Папа Інокентій IV на Ліонському соборі у 1245 р. оголосив хрестовий похід проти Золотої Орди. Данило Романович навіть погодився на укладення церковної унії між православною та католицькою Церквами під покровительством Папи. Останній надав у 1253 р. Данилу Галицькому королівський титул та надіслав королівську корону. У цьому ж році у м. Дорогочин папський легат (посол) коронував Данила Романовича. Проте через низку обставин антитатарську коаліцію так і не було створено.

У пошуках союзників Данило Галицький пішов на укладення династичних шлюбів: дочку він віддав за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, а синів Лева і Шварна оженив, відповідно, на угорській принцесі Констанції та дочці литовського князя Міндовга. У цей же час князь почав відкриту боротьбу з татарським воєводою Куремсою, який привів орди на Галичину і Волинь. Та у 1259 р. інший татарський воєвода — Бурундай — наказав зруйнувати укріплення міст Кременця, Львова, Луцька та інших і визнати зверхність Золотої Орди. Залишаючись сам на сам з татарами, Данило змушений був виконати ці вимоги. Данило Романович, ведучи боротьбу з татарами, переніс столицю Галицько-Волинського князівства зі зруйнованого татарами Галича до Холма, де і помер у 1264 р. Данило Галицький увійшов в історію як видатний полководець, дипломат та державний діяч. Після смерті Данила Галицького владу на Галичині та Холмщині одержав його син Лев (1264—1301). На Волині князював син Василька Володимир. Син Лева Юрій І об'єднав Галич і Волинь (1301—1308), а сини Юрія Андрій і Лев II князювали разом (1308—1323), намагаючись послабити залежність від Золотої Орди. Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав (1323—1340). Його було отруєно внаслідок боярської змови у 1340 р. Зі смертю Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської держави знову почали втручатися іноземці. У 1340 р. Волинь підпала під владу Литви, а у 1349 р. Галичина — під владу Польщі. Але боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню тривала довгих 40 років. Існування Галицько-Волинського князівства мало велике історичне значення. Воно стало спадкоємцем Київської Русі, боролося за об'єднання земель, сприяло розвитку господарства, міст, торгівлі і культури. Галицько-Волинське князівство виступило на захист населення південно-західних земель від навали монголо-татар, підняло авторитет українських земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздробленості.