36. Індустріалізація усрр.Колективізація сільського господарства. Їх наслідки для України.

Індустріалізація - процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу - важкої, перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-ї -у 1930-ч рр. індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації населення. 1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію. 2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були: - забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; - ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості; -створення технічної бази для модернізації сільського господарства; - розвиток нових галузей промисловості; - зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу; -стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. 3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації: - головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; - джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ; - надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою; - першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки; - намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом; - величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам; - розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання; - у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки; - здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання». 4. Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєн-но-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%. У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил. Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал. Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу. 5. Особливості індустріалізації в Україні. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил. Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400. На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо. У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції. Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом. 6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості. 6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію. За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція. 6.2. Негативні наслідки індустріалізації. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями. У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем. У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання». У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни. Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. Термін «колективізація сільського господарства» набув офіційного вжитку після його оприлюднення влітку 1919 в листі наркома земельних справ УСРР В.Мещерякова до губернських земельних відділів, а от сама ідея масового створення колгоспів вперше була зафіксована в Декреті про землю 1917, ухваленому Другим Всеросійським з’їздом рад 1917 р. Планове здійснення колективізації окремих галузей сільського господарства накреслив 5-й Всеукраїнський з’їзд рад (25 лютого–4 березня 1921). До осені 1926 основними формами колективізації були артілі сільськогосподарські та комуни сільськогосподарські, а в наступні роки – товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Перехід же до форсованої колективізації розгорнувся в період першої пятирічки (1928/29-1932/33 господарські роки). Завдання колективіації:

• забезпечення матеріальної та сировинної бази для проведення форсованої індустріалізації (саме за валюту від експорту хлібу купувалося сучасне промислове обладнання)

• “Керівництво мало надію, що за індустріалізацію заплатять селяни; колективізація сільського господарства, яка проводилась у роки першої п’ятирічки і була покликана досягнути такого результату, примушуючи селян змиритися з низькими державними цінами на їхню продукцію… ” Ш.Фицпатрик Повседневный сталинизм.

• ліквідація суперечності між усуспільненою промисловістю і одноосібним сільськім господарством (ідеологічне підгрунтя);

• забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством;

• повне одержавлення сільського господарства, з метою посилення контролю над ним (очевидно, що державі простіше контролювати не 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а 200-300 тис. колгоспів).

Сутність політики колективізації полягала в переході від дрібних селянських господарств до великих колективних господарств (колгоспів). Перехід здійснювався шляхом наступних заходів:

• примусового усуспільнення земельних ділянок, реманенту, робочої та продуктової худоби;

• адміністративного усунення приватно-кооперативного сектору силовими методами;

• запровадження соціалістичних форм господарювання та утвердження державної власності на засоби виробництва в господарстві.

Особливості колективізації в УСРР, були сформульовані у доповіді генерального секретаря КП(б)У С.Косіора на пленумі ЦК ВКП(б) “Про сільське господарство України і про роботу на селі”. У резолюції пленуму про стан сільського господарства в республіці було відзачено складність обстановки “у звязку з особливою активністю куркульства” і “самостійницькими настроями”, що зумовило більш жорсткий підхід до проведення колективізації в республіці. Україна була основним постачальником зерна на ринок, тому займала у планах влади особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити до осені 1930 р., тоді як на решті територій – щонайпізніше навесні 1932 р. Опір селян колективізації Насильницька колективізація природно викликала серйозний опір серед селян. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, він був винятково сильний. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Селянські бунти нерідко переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чоловік (такі дані наводить Я.Грицак). За підрахунками Роберта Конквеста, в 1930 р. кількість учасників селянських повстань в Україні перевищувала 40 тис. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!” “Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав провину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи. Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. Наслідки колективізації:

• встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством

• державне закріпачення селян;

• підпорядкування сільського господарства командно адміністративній системі управління;

• Голодомор 1932-1933 рр.;

• порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

• постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

• фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих селян-господарів;

• дезорганізація та деградація аграрного сектору: за період 1929-1932 рр. в Україні поголівя великої рогатої худоби скоротилося на 41,8 %, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%.