9. Феодальна розробленість Русі,її причини.Монголо-татарська навала.

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи. Перші її ознаки з'явиляються відразу після смерті Ярослава Мудрого. Надалі роздробленість була закріплена Любецьким з'їздом князів (1097 р.) на якому було вирішено: "Хай кожен тримає вотчину свою". Верховенство належало великому київському князю, а удільні князі правили в інших містах і землях, спираючись на підтримку бояр. Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі: 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, подальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства почали самі себе забезпечувати необхідними товарами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів. 2. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги, на півночі та північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємництва князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави. 4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІІІ ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура. Отже, до основних причин феодальної роздробленості Київської Русі можна віднести такі:

• перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства - на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об'єднанні земель;

• воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;

• поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

• зміна торгових шляхів у зв'язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

• різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

В результаті роздробленості у XII ст. утворюються 12 князівств, на початку ХІІІ ст. їх кількість досягла 50, а у ХIV ст. – 250. Найбільшими князівствами стали:

• Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, які стали основою формування Української держави;

• Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Рязанське – основа Московської держави;

• Полоцьке, Мінське, Турівське – основа Білоруської держави.

З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку. Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України. Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства. Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь. З розпадом Київської Русі над Бугом виникло Волинське князівство (середина XII ст.), а над Дністром — Галицьке князівство (1097). До 1199 р. відбувався самостійний розвиток цих земель. Територія князівств простягалася від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході. Розташування обох князівств було вигідним: тут проходили важливі торговельні шляхи через Віслу, Західний Буг та Дністер та сухопутний шлях із Русі у країни Європи. Крім того, вони були віддалені від територій, що потерпали від нападів орд кочовиків. У Галицькій землі правили Ростиславичі, нащадки Ярослава Мудрого. Найвищого розвитку князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153—1187), який розширив кордони своїх володінь до гирла Дністра. Головними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. У Галицькому князівстві велику владу мали бояри. Це пояснювалося тим, що свої землеволодіння вони дістали не від князя, а шляхом захоплення общинних земель. Тому Рюриковичі, прийшовши сюди, зустріли протидію бояр, які почали відстоювати власні інтереси. Після смерті Осмомисла у князівстві почалися міжусобні війни між галицькими боярами, більшість з яких шукали підтримки у сусідніх, угорських і польських, феодалів. У 1199 р. галичани закликали до себе володимирського князя Романа Мстиславича, який об'єднав Галицьке і Володимирське князівства. Володимирське князівство відокремилося у середині XII ст., з послабленням Київської держави. На Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Головними центрами Волині були Володимир, Белз, Любомль, Дорогобуж, Луцьк. Володимирська земля менше потерпала від міжусобних воєн, оскільки з початком феодальної роздробленості влада в ній дісталася першому нащадку великого київського князя — Роману Мстиславичу. Крім того, волинські бояри, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшли у ці землі у складі дружин своїх князів і отримали земельні володіння від них. Внутрішня стабільність Волинського князівства дозволила йому наприкінці XII ст. почати боротьбу за розширення своїх володінь. У 1199 р. Роману Мстиславичу (1199—1205) вдалося об'єднати Волинську і Галицьку землі у єдине Галицько-Волинське князівство. Намагаючись зміцнити князівську владу, князь Роман повів боротьбу з боярством, вигнавши з Галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У 1202 p., оволодівши Києвом, Роман Мстиславич прийняв титул великого князя Київського. Створення міцного Галицько-Волинського князівства в умовах феодальної роздробленості, яку переживали Київська Русь та Європа, дозволило з успіхом вести боротьбу з половцями, польськими, литовськими та угорськими феодалами, з непокірним боярством, сприяти розвиткові західноукраїнських міст, ремесел і торгівлі. Роман Мстиславич загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, що призвело до тимчасового (1205—1238) розпаду Галицько-Волинського князівства. Роман залишив після себе двох малих синів — Данила і Василька. Бояри, спираючись на допомогу угорців та поляків, захопили владу у Галицькій землі, прогнавши Данила і Василька. У 1214 р. Угорщина захопила Галич, а Перемишль було віддано польському князеві Лешку. У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили на галицький стіл Мстислава Удатного, який правив у Галичі до 1228 р. Борючись проти безладдя у краї, Данило Романович у 1229 р. утвердився у Володимирському князівстві, потім приєднав Галицьке, а у 1239 р. — Київське князівство і відновив територіальну цілісність Галицько-Волинської держави. Однак у період, коли Данило відбудовував свою державу, на українські землі напали монголо-татари. На кінець XII — початок XIII ст. монголи займали велику територію від озера Байкал і р. Амур на сході до верхів'їв р. Іртиш та р. Єнісей на заході, від Великої Китайської стіни на півдні до меж південного Сибіру на півночі. Основним заняттям монголів було кочове скотарство. Вони розводили коней, велику і малу рогату худобу. Жили кочовики в юртах, харчувалися м'ясом і молочними продуктами. Кожен рід, плем'я мали певну територію кочовищ та пасовищ. У соціальному розвитку монголів були дуже помітні риси родового ладу. Однак у другій половині XII — на початку XIII ст. почався занепад родових відносин, який супроводжувався виділенням багатих, знатних сімей — нойонів та багатурів. Ця знать очолювала орди (союзи родів). Орди, у свою чергу, об'єднувалися у крупніші племінні союзи, на чолі яких стояли хани. Хани та військова племінна знать отримували данину з підкорених племен. У монголів, отже, зароджувалася варварська форма держави з рисами «військової демократії», яка поступово вироджувалася та втрачала своє значення в міру розвитку своєрідного монгольського феодалізму — «кочового феодалізму». Чисельні племена вели між собою боротьбу, під час якої утворилися значні об'єднання племен — улуси. У 1206 р. відбувся курултай (з'їзд) монгольської знаті, на якому вождем монголо-татарських племен було обрано Темучина, який одержав ім'я Чингізхан — великий хан (1206—1227). Так утворилася величезна ранньофеодальна військова Монгольська держава. Створення могутнього військового союзу монголів викликало безперервні завоювання. Для цього існувало багато передумов. Чингізхан очолив сильну військово-племенну знать, яка уже мала досвідчену військову силу — дружини нукерів (воїнів), які бажали воєнної здобичі. Кочовий спосіб життя монголів обумовлював наявність і застосування під час завоювань численної кінноти, проти якої були безсилі землеробські осілі народи. Характерними рисами монгольської військової організації були сувора дисципліна та беззаперечне виконання наказів начальників. За втечу одного нукера засуджували на смерть десятьох, за відступ десятка страчували всю сотню. Підкоривши Китай, монголи взяли на озброєння китайську воєнну техніку (стінобитні, каменеметні та вогнепальні знаряддя) та засоби пересування. У 1206—1209 pp. Чингізхан підкорив багато народів, які жили у південному Сибіру: бурятів, якутів, уйгурів, киргизів тощо. У1211 р. почалося завоювання Китаю, яке закінчилося лише в останні роки життя хана. У 1219 р. 200-тисячне монголо-татарське військо вирушило у Середню Азію та підкорило Хорезм, Східний Іран, Бухару, Афганістан. З особливою жорстокістю розправлялися татари з підкореними містами, які давали відсіч завойовникам. Усе майно переможених ставало здобиччю монгольських орд. Багаті у минулому землеробські райони перетворювалися на пасовиська. У 1220 р. монголи захопили Закавказзя та через Дербент досягай степів Північного Кавказу, де розгромили половецькі орди, що кочували там, аланів, ясів, черкесів.

Монголо-татари вперше з'явилися біля кордонів українських земель у 1223 р. Половецькі хани звернулися за допомогою до руських князів, які на з'їзді у Києві вирішили надати половцям допомогу і, об'єднавшись із ними, виступити назустріч монголам. 31 травня 1223 р. об'єднане русько-половецьке військо та монголо-татарські полки зустрілися у вирішальній битві. Результатом відсутності єдиного командування, неузгодженості дій та розбрату між князями стала трагічна поразка руських та половців. У той час, як галицько-волинські дружини Мстислава Удалого і молодого Данила Романовича мужньо билися з татарами, Мстислав Київський спостерігав за перебігом битви у своєму стані. Такої поразки Русь іще не знала. Монголи переслідували рештки руських військ до Дніпра, але вторгнутися у межі Русі цього разу не наважилися і повернули назад. У 1235 р. на курултаї у Каракорумі (столиці монголів) було ухвалено рішення про загальномонгольський похід з метою завоювання країн Європи. Очолив похід онук Чингізхана Батий (Бату). Наприкінці 1236 р. монголи потужним ударом розгромили Волзьку Болгарію, навесні та влітку 1237 р. підкорили половецькі орди у межиріччі Волги та Дону. Наприкінці цього ж року основні сили Батия (140 тис.) почали завоювання Південно-Східної Русі. Зайняті міжусобицями, князі нічого не зробили, щоб об'єднати сили у боротьбі проти спільного ворога. Розвиток Київської Русі у XII—XIII ст. відбувався шляхом зміцнення вотчинного господарства. У цей період завершилося формування головних рис феодалізму (феодальних повинностей селян, прав феодалів, феодального апарату тощо), але не у всій державі, а в окремих вотчинах та князівствах. Результатом завоювань монголо-татар стало створення величезної держави — Золотої Орди зі столицею Сарай на Волзі. У 70-х pp. XIV ст., внаслідок феодальної роздробленості, Золота Орда розпалася. Розгром Тимуром (Тамерланом) — середньоазійським полководцем — військ монголо-татар у 1391 та 1395 pp., пограбування Сараю остаточно покінчили з політичною єдністю Золотої Орди. У другій половині XV ст. вона розпалася на Казанське, Астраханське ханства, власне Велику Орду та Кримське ханство. Наслідками навали монголо-татар на князівства Київської Русі були руйнація багатьох міст, занепад ремесел і торгівлі, демографічні втрати. На довгий час були розірвані етнічні зв'язки східних слов'ян колишньої Київської Русі. Це посилило у подальшому процес формування українського, білоруського та російського народів. Північно-східні князівства — майбутня Московська держава — на 250 років (до 1480 р.) підпали під владу монголо-татар, що призвело до їх відставання у розвитку від країн Західної Європи. Проте деякі історики вважають, що монголо-татарського іга у Північно-Східній Русі не було, а був союз із Ордою. Князі використовували Золоту Орду у боротьбі за владу, мали власні дружини, хани віддавали своїх дочок за синів бояр. У південних (українських) князівствах монголо-татарський гніт був значно коротшим, але на довгий час загальмував консолідацію українських земель. Врятовані Руссю від золотоординського гніту Литва, Польща та Угорщина розділили українські землі між собою. Починалася нова сторінка нашої історії.