37. Доведіть,що політика урядів Другої Річі Посполитої та Румунського королівства щодо українського населення своїх країн у міжвоєнний період мала колонізаторський характер.

Упродовж 1920-30-х років Польща всупереч рішенням Ради уповноважених Антанти здійснила анексію західноукраїнських земель. Цього вона досягла шляхом фальсифікації перепису населення і виборів у сейм та сенат, змін в адміністративно-територіальному устрої, відмови від вживання термінів «Україна», «українці» тощо. Одночасно прискореними темпами здійснювалась асиміляція українського населення західноукраїнських земель, в основі якої була ідея будівництва великої унітарної польської держави. Найбільше це проявлялося в утисках і заборонах щодо використання української мови в школах і державних установах, нищенні національної освіти західних українців.

Економічне і соціальне становище українського населення у ІІ Речі Посполитій У міжвоєнний період Польща була однією з найвідсталіших країн Європи, перетворювалась у напівколонію високорозвинених держав. Свої численні економічні труднощі польська влада намагалася подолати за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель, перетворивши їх у внутрішню колонію, джерело сільськогосподарської сировини і ринок збуту своєї промисловості. Польські керівні кола відкрито ділили територію своєї країни на дві частини, які різко відрізнялись між собою за рівнем промислового розвитку: на так звану Польщу «А» (до неї входи корінні польські землі) і Польщу «Б», що складалась переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Промисловість Західної України складалася переважно з підприємств кустарного типу (середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб), зайнятих переробкою сільськогосподарської сировини і місцевих матеріалів. За 10 передвоєнних років промислова продукція цього регіону зменшилася більш як на 40 %, що призвело до збільшення безробіття. У 1931 р. в сільському та лісовому господарстві було зайнято 73,4 % місцевого населення, у гірництві і промисловості – 10,7 %, у торгівлі – 5,3 %, на транспорті – 2,5 %, в інших галузях – 8,1 %. За даними польського міністерства праці і відділу громадської опіки, у Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах у 1929 р. було 5077 промислових підприємств, з них 1699 мали по 4 робітники кожне, 2294 – від 5 до 19 робітників і лише 138 – більше 100 робітників. З року в рік кількість підприємств тут зменшувалася, зокрема, з понад 100 працюючими у 1933 р. залишалося 84. У 1939 р. в Тарнопільському воєводстві діяли 6 підприємств, кількість працівників на кожному з яких не перевищувала 100 робітників. Разом з тим рівень безробітних тут перевищував 30 % всієї кількості працездатних. За офіційними польськими даними, етнічні українські землі становили 25 % усієї території, а населення – 28 % населення держави. Однак тут було зосереджено не більше 16,6 % загальної кількості промислових підприємств і 9,8 % усіх робітників Польщі. В етнічній Польщі концентрувалось понад 80 % металообробної, електричної, паперової, текстильної промисловості, понад 80 % виробництва цегли, вапна, солі і цукру, понад 80 % газових заводів, водопроводів, механічних хлібозаводів, друкарень, діяла найбільша сітка залізничних і трамвайних колій. Отже, промисловість Західної України перебувала у стані безперервної деградації і мала колоніальний характер. Чимало фабрик і заводів у регіоні правлячі кола Польщі віддали іноземному, передусім американському і французькому капіталу як плату за підтримку, що надавали уряди країн Заходу в період відродження ІІ Речі Посполитої після Першої світової війни. Підпорядкування західноукраїнської економіки іноземному капіталу найбільшим було в нафтовій промисловості. У 1918 р. питома вага цього капіталу в зазначеній галузі в Галичині становила 69 %, а в 1937 р. – 87,3 %; американський капітал, зокрема, зріс від 5,4 до 27 %. За рахунок економічного пограбування Західної України іноземні монополії одержували високі прибутки. У 1919– 1938 рр. порівняно з початком ХХ ст. норма доданої вартості зросла в нафтовидобутках з 221 до 444 %, а норма прибутку – з 90 до 145 %. Заради високих прибутків монополії плюндрували продуктивні сили краю, вели екстенсивне грабункове господарство. Навіть нафтовидобувна промисловість виявила тенденцію до занепаду: в 1913 р. було видобуто 1004 тис., у 1923 р. – 649 тис., у 1936 р. – 350 тис., у 1938 р. – 325 тис. тонн нафти. Ці дані переконливо свідчать, що за 20 років польської окупації нафтовидобуток впав на 35,4 %. Нафту видобували майже 270 різних фірм, які по-хижацьки експлуатували родовища, не врахували перспектив розвитку галузі загалом. Навіть польські економісти визнавали, що «якщо так йтиме далі, залишаться на місці тільки великі іноземні фірми і примітивні, дрібні, слабі підприємства крайові» У результаті колоніальної політики польського уряду видобуток бурого вугілля зменшився більше ніж у 10 разів, виробництво озокериту – в 4 рази. Незважаючи на наявність численних запасів енергетичних ресурсів (нафта, газ, вугілля, гідроресурси), на базі яких можна було споруджувати великі електростанції, сумарна потужність їх на західноукраїнських землях становила всього-на-всього 3 % потужності електростанцій всієї Польщі. Заробітна плата західноукраїнського робітника була значно меншою, ніж польського. Якщо у Варшавському воєводстві тільки 4,7 % робітників одержували менше 10 злотих у тиждень, то у Львівському воєводстві цей показник становив 23,6 %, у Станіславському – 28,3 %, у Тарнопільському – 36,4 %, у Волинському – 41,5. Водночас у Варшавському воєводстві 15,8 % робітників мали зарплату понад 70 злотих у тиждень, а у Волинському і Тарнопільському воєводствах таку зарплату одержували лише 0,6 % робітників. Якщо взяти до уваги, що не тільки 10, а й 20 злотих у тиждень не покривали потреб робітничої сім’ї, то це означало, що велика частина зайнятого населення не була забезпечена найнеобхіднішим. Галузева структура економіки Західної України також свідчила про її відсталість. Із загального обсягу валової продукції на частку промисловості припадало менше 36 %, а на частку сільськогосподарської – більше 64 %, тоді як в масштабі всієї Польщі це співвідношення становило 47,4 і 52,6 %. Про стагнацію економічного розвитку переконливо свідчать дані польської статистики: в Центральній Польщі не тільки вироблялася, а й споживалася більшість продукції, зокрема 70 % цукру і спирту, 67 % тютюну, 64 % сірників, більше 95 % кави і чаю. Важким було становище безробітних, кількість яких у зв’язку з занепадом промисловості і розоренням селянства зростало. У Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах у 1928 р. їх було 10900, у 1933 – 21100, у 1936 р. – 38100, у 1937 р. – 41200 осіб. У 1931 р. в Львові працювало 17,1 тис. робітників, що становило 5,8 % тодішнього населення міста. На 12 березня 1936 р. у місті було зареєстровано 7970 безробітних. Офіційна статистика не фіксувала безробітних у сільському господарстві, які були позбавлені будь-якої допомоги з боку держави. У Західній Україні в 1930-і роки кожен дев’ятий робітник, а серед промислових робітників – кожен четвертий – не мали роботи. У центрі нафтової промисловості Прикарпаття – Бориславі – внаслідок зменшення видобутку нафти нараховувалося 2612 безробітних Великим резервом збільшення безробіття в регіоні було аграрне перенаселення, яке ще більше посилювало зубожіння не тільки робітників, а й усіх трудових верств. Слабкий економічний розвиток Західної України при відносно надлишковому населенні в місті та селі перетворив цей край у джерело постачання на світовий капіталістичний ринок дешевої робочої сили. У деяких галузях промисловості робочий день тривав 14-15 год. Умови праці на підприємствах були важкими. Це підтверджується численними скаргами в профспілки. В одній з таких скарг робітник Городоцького цегельного заводу Ф. Голен писав у Львів державному інспектору: «Цегельне підприємство працює з 5 годин ранку до 7 годин вечора, з перервою на «обід» з 12 до 1 години дня (всього виходить 13 годин)». Робітник за цей час роботи одержує 1,8 злотих… Інші робітники одержують роботу під «акорд»…, а платять їм належну дньовку, в суботу працюють 11 годин». У скарзі робітників іншого підприємства повідомлялося: «Робота на кахельній фабриці м. Львова, Снопівка 61, триває 14–18 годин. Стільки годин працюють і жінки. Кімнати відпочинку немає. Робітники з сіл змушені спати в майстерні, незважаючи на вологу, що нагромадилась у глині, і без належної постелі» .На підприємствах широко практикувалися праця жінок і підлітків. Вони працювали нарівні з чоловіками на найбільш трудомістких ділянках виробництва, а заробітна плата їх була у 2 рази нижчою, ніж у чоловіків. Проти надмірної експлуатації робітники проводили страйки. У 1930 р. відбулися 312 промислових страйків, у 1931 р. – 357, у 1934 р. – 946, у 1936 р. – 2056. Разом з робітниками боротьбу вели західноукраїнські селяни; тільки в травні 1930 р. у Львівському, Станіславському і Тарнопільському воєводствах відбулось 170 їхніх виступів. Не в кращому становищі перебувало і сільське господарство західноукраїнських земель. У регіоні неподільно панували польські земельні магнати Радзівілли, Любомирські, Чорторийські, графи Замойські, Потоцькі та ін. Вони володіли земельними угіддями площею від 1000 і більше гектарів. У 1921 р. таких маєтків налічувалося у Львівському воєводстві 176, у Тарнопільському – 137, Станіславському – 66, Волинському – 51. Зосередження великих земельних масивів у незначної кількості власників і «земельний голод» переважної частини незаможного селянства зумовлювало гостроту аграрних відносин у тодішній Польщі, особливо в Західній Україні, було ілюстрацією недосконалості аграрної системи в країні. 17 грудня 1920 р. польський сейм прийняв «історичний» закон про військову колонізацію «східних кресів», згідно з яким тут безплатно отримували землю польські військовики. Основним регіоном поселення військових осадників було Волинське воєводство. «Кресовим законом» встановлювалось, що інваліди і солдати польської армії, які проявили себе у польсько-українській війні 1918- 1919 рр., і польсько-радянській війні 1920 р., а також добровольці, котрі служили у фронтових частинах, могли одержати безкоштовно до 45 га землі. Для створення міцних господарств військових колоністів держава безкоштовно надавала також будівельний матеріал і сільськогосподарський інвентар. Усі інші учасники війни, відповідно до закону, могли купити землю на пільгових умовах. Розмір плати за неї визначався вартістю 30-100 кг жита на 1 га в рік із внесенням її протягом 30 років. На початку 1923 р. міністерство військових справ Польщі із 100 тис. претендентів на безкоштовне отримання земельних наділів відібрало 29597 офіцерів і солдатів. Осади організовувались на зразок козацьких станиць на засадах безплатного надання землі уланам, молодшим і старшим офіцерам. Взамін вони зобов’язувалися нести військову повинність із власними амуніцією та конем. Землі, які надавалися військовим осадникам, були громадськими, про що свідчать численні скарги українських селян. Так, лише у селах Запілля і Городне Любомльського повіту на Волині для осадників влада відібрала у місцевих селян 169 га землі. У 1920-30-і роки на західноукраїнських землях тривав процес дроблення селянських господарств. За даними польської статистики, у Львівському воєводстві упродовж 1921-1931 рр. кількість господарств з площею до 2 га збільшилася від 45,8 до 64,6 %, зате чисельність господарств площею 5-10 га впала від 10,4 до 6,0 %, площею 10-50 га – від 1,4 до 1,3 % і тільки господарства площею понад 50 га стабільно становили 0,2 % усіх сільських господарств. Навіть на Волині, де аграрні відносини дещо відрізнялися від галицьких, за часів польської влади поляризація проходила надзвичайно швидкими темпами. Польська влада розробила план колонізації Галичини, за яким передбачалося колонізувати насамперед землі вздовж р. Сян, щоб протистояти проникненню українського населення на Захід. Далі мала відбуватися колонізація територій навколо великих міст і вздовж залізничних шляхів, зокрема, територія вздовж залізниці Перемишль – Львів – Тарнопіль – Підволочиськ довжиною 325 і шириною 30-60 км. У цій смузі містилися найбільші західноукраїнські міста. Особлива увага зверталася на землі Тарнопільського воєводства з огляду на їх родючість. Для створення головного «колонізаційного коридору» і його бокових розгалужень рекомендувалось на площі 27,3 тис. кв. км з населенням понад 3 млн. осіб утворити 151610 нових осад з 1066320 осадниками. Всі дальші акти польського уряду на західноукраїнських землях були так чи інакше підпорядковані реалізації цього колоніального плану. Провідний ідеолог польської націонал-демократичної партії (ендек) С. Грабський пропонував польським переселенцям (осадникам – військовим і цивільним) змінити етно-демографічну ситуацію на західноукраїнських землях на користь польської національної меншості і був переконаний, що «польська міграція об’єднає східні воєводства з національною польською територією». Протягом всього міжвоєнного періоду польським урядом в Львівському, Станіславському, Тарнопільському та Волинському воєводствах здійснювалось поселення цивільних і військових осадників. Вся державна машина від сейму й уряду до повітових властей включилася в активну колонізацію Західної України. Майже половина польських осадників, яка прибула в Східну Галичину в 1920-і – на початку 1930-х років, придбала землю в Тарнопільському воєводстві, де ціна на неї була значно нижчою, ніж у Краківському воєводстві чи західних повітах Львівського, звідки і прийшла значна частина колоністів. Найбільше скупчення цивільних осадників спостерігалось у Підгаєцькому, Бережанському, Бучацькому та деяких інших повітах. Так, у Підгаєцькому повіті було розпарцельовано майже 18 тис. моргів (1 морг – 0,56 га), а кількість осадників, які купили землю з парцеляції, досягла 4 тис. осіб. У Бережанському повіті було розпарцельовано 13311 моргів, осіло 2856 колоністів. Численні польські колонії виникли у Тарнопільському, Бродівському, Скалатському, Зборівському, Золочівському, Збаразькому, Перемишлянському повітах. Осади групувалися на 8-30 господарств кожна. Не всі польські селяни, які перебралися з Польщі і поселились у Західній Україні, налагодили тут високопродуктивне господарство, тому деякі поверталися на попередні місця проживання. Так, із 2000 осадників, які прибули в Бродівський повіт у 1920-1923 рр., 250 продали свої земельні угіддя і виїхали на захід. Подібні випадки були і в інших повітах. До кінця 1934 р. на території Тарнопільського, Львівського, Станіславського та Волинського воєводств створено 77 тис. осадницьких господарств, з них 3569 господарств військових колоністів у Волинському воєводстві. Площа землі, що була парцельована для створення державних, приватних, цивільних і військових осадницьких господарств, у чотирьох воєводствах становила понад 600 тис. га. Польський уряд за допомогою осадників зміцнював свою владу в українському селі, поглиблював соціальний антагонізм, ускладнював національні суперечності. Вони зростали у зв’язку з проведенням парцеляції, тобто розподілу поміщицької та державної землі, і комасації (з’єднання дрібних ділянок) селянських господарств, а також через ліквідацію сервітутів (право громад користуватися лісами, пасовищами, водопоями). Тільки у Волинському воєводстві 41,8 тис. селянських господарств втратили сервітути. Парцеляція призвела до того, що разом із поміщицьким фільварком з’явилися заможні осадники. Велика кількість селян-поденників втратила джерело заробітку, бо тепер фільварок зменшився і не потребував всієї робочої сили, яка з кожним роком збільшувалася внаслідок зростання чисельності населення. Фінансова політика польської влади в західноукраїнських землях мала визискувальний характер. Селяни, які за низькі ціни продавали зерно, м’ясо та інші продукти, сплачували майже 100 різних податків, зборів і штрафів. Ціни на промислові товари були високими і постійно зростали. Земля була дуже дорогою. «За Польщі в Західній Україні за гектар землі треба було заплатити як мінімум 1500 доларів. Це були великі гроші», – згадував С. Байрак з Тернопільщини. У 1939 р. в Тарнопільському воєводстві нараховувалось майже 50 тис. безземельних і малоземельних селянських господарств. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях у більшості селянських господарств збереглась трипільна система вирощування сільськогосподарських культур. Крім того, наділи окремих селян ніколи не були зосереджені в одному масиві. Сільськогосподарські знаряддя залишались на рівні початку ХХ ст., основною тягловою силою були коні. У 1927 р. безкінними у Львівському воєводстві були 45 % селянських господарств, у Тарнопільському – 46 %, у Станіславському – 57 %, у Волинському – 32,8 %. Внаслідок низького рівня культури землеробства середня врожайність зернових (жита, пшениці і ячменю) в селянських господарств у Східній Галичині становила в 1933-1937 рр. лише 10,5 ц з га, а врожайність картоплі не перевищувала 40 ц з гектара. Тернополянин С. Вівсюк, згадуючи про життя мешканців краю за польської окупації, писав пізніше: «Селяни не мали поняття, що таке електрика, половина села була малоземельною, більшість з яких ледве доживала до нового врожаю». Розорення і злидні змусили у той час десятки тисяч людей покинути рідні місця й емігрувати в інші країни. За період 1925-1938 рр. із Західної України емігрували у США, Канаду, Францію та інші західні країни понад 344 тис. осіб. На сезонні роботи в Західну Європу щороку виїжджало до 1 млн. осіб. Польська влада не турбувалась про здоров’я населення анексованих земель. У Західній Україні людей нищили хвороби, особливо туберкульоз. Середня тривалість життя становила 36 років. На Тернопільщині за часів Польщі було 23 лікарні і 61 середній медичний заклад, один лікар обслуговував 20 тис. осіб. За нескладну операцію треба було платити 300-400 злотих (стільки коштувало 30-40 ц. зерна), за відвідування породіллі лікарем – 50 злотих. Депутат-лейборист британського парламенту лорд Беккет так сказав про те, що побачив на Тарнопільщині у 1938 р.: «Я знаю Індію, бачив жахливу бідність в індійських селах, але я ніколи не мав змоги бачити таку безпросвітну і гнітючу убогість, як тут». Жорстокий економічний тиск з боку польської влади щодо українців зумовив розвиток їхнього кооперативного руху. Кооперативи об’єднували переважно селян-виробників і торговельні організації. Якщо у 1921 р. в Галичині було 580 українських кооперативів, то у 1926 р. – 2500, а в 1939 р. – майже 4000. Вони були об’єднані у великі галузеві організації «Маслосоюз», «Центросоюз», «Крайовий ревізійний союз», «Крайовий кредитний союз», «Народна торгівля», «Союз для збуту худоби» й ін. Таким чином, у міжвоєнний період економічне становище населення в окупованих поляками західноукраїнських землях неухильно погіршувалося. Польська окупаційна влада штучно гальмувала розвиток промисловості, в занедбаному становищі перебувало сільське господарство, весь край перетворився в сировинний придаток Польщі. Безробіття, перенаселення в селах, еміграція в пошуках роботи в країни Західної Європи й Америки стали звичним явищем. Цивільне і військове осадництво на території Західної України серйозно ущемлювали економічні інтереси українців. Становище українських земель у складі Румунії Прийняття в 1925 р. румунської конституції і нового адміністративного закону призвело до поширення на українські землі порядків «старого королівства». Територіально-адміністративний устрій мав свідчити «возз’єднання Великої Румунії». Румунське королівство було поділене на провінції (директорати) на чолі з повноважними намісниками, що безпосередньо підпорядковувалися королю. Етнічні українські землі між Прутом і Дністром були об’єднані з корінними українськими землями в одну провінцію – Буковину. Відповідальні адміністративні посади, навіть на нижчому рівні, займали представники винятково румунської національності, що посилювало національний і соціальний гніт українського населення. Окупувавши Північну Буковину, уряд Румунії встановив військово-жандармський режим жорстокого соціального і національного гноблення, що супроводжувався запровадженням грабіжницьких податків, збільшенням на виробництві робочого дня до 12-14 годин. Уряд Румунії ніяким чином не сприяв промисловому розвитку українських земель. Промисловість Буковини залишалась напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто розорялися. У 1930 р. тільки 4,25 % підприємств краю мали від 6 до 20 робітників. Робітники часто втрачали роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували мізерну зарплату. У Буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія тощо. Румунська влада у 1920 р. в Бессарабії, а у 1921 р. на Буковині провела аграрну реформу, однак від неї українці фактично не одержали нічого. У списки для наділення землею було внесено 47866 румунів і лише 21238 українців. Останні отримали в 2,7рази менше землі, ніж румуни, хоча на території, де здійснювалась реформа, проживало 305101 українців і 273854 румунів. Значна частина земель була виділена для румунської колонізації. Великі групи румунських колоністів отримали ділянки площею 10 га в українських селах, де українські селяни страждали від безземелля. В краї було понад 100 тис. малоземельних українських господарств. Протести проти асиміляційної політики бухарестських властей, за відновлення радянської влади та возз’єднання з Україною найбільше проявилися під час Татарбунарського повстання в Південній Бессарабії у 1924 р. Його причиною був жорстокий режим соціально-економічного поневолення, політичного безправ’я та національного гноблення, встановлений у цьому краї румунською владою. Безпосереднім приводом до повстання стало невдоволення селян аграрною реформою 1921 р., що за рахунок українських селянських господарств зміцнила румунське поміщицьке землеволодіння. Це невдоволення посилилось у зв’язку з посухою. Для підготовки та керівництва повстанням у с. Татарбунари був створений «південревком» на чолі з В. Клужниковим, У. Батіщевим та ін. В організації повстання допомагали представники ЦК КП (б) У. Повстання почалося вночі на 16 жовтня в Татарбунарах. Невдовзі до повсталих приєдналися селяни сусідніх сіл. Продовжувалося воно до 18 жовтня. В ньому брало участь близько 6 тис. осіб – українців, росіян, молдаван, болгар. Для придушення повстання румунський уряд направив 10 полків регулярної армії, жандармські загони. Після остаточного придушення повстання 22 жовтня почалися масові арешти і вбивства без суду і слідства. 500 повстанців віддано до суду, він тривав 103 дні. Під тиском масового руху протесту в СРСР і більшості європейських держав румунський уряд був змушений виправдати близько 200 учасників повстання. Боротьба українців проти румунських властей не припинялася. В Буковині й Бессарабії двічі – з січня 1919 р. до 1928 р., а потім у кінці 1930-х років – румунська влада запроваджувала військовий стан. Найчисельнішою нацією на території Північної Буковини були українці. Румунських окупаційних властей цей стан не задовольняв, тому відразу після окупації краю вони у 1919 р. провели свій «перепис», згідно з яким румуни кількісно «переважали» українців. Це була безсоромна фальсифікація. У 1927 р. румунські префекти окупованих повітів Північної Буковини розіслали таємні інструкції владним органам щодо порядку проведення чергового перепису населення. Він мав тенденційну мету – ще раз довести, начебто на теренах Північної Буковини переважають румуни, а тому ця земля є споконвічно румунською. Однак проти цієї підступної акції виступили українські депутати в румунському парламенті А. Лукашевич та Ю. Лисан. Відповідно до даних «перепису» населення 1930 р. в Буковині проживало 280 тис. українців із 853 тис. населення. Однак вірити цьому перепису не варто. Румунський уряд розглядав українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову», тому в усіх випадках, коли переписуваний не наполягав на тому, що він українець, його записували румуном. У Бессарабії, згідно з тим же «переписом», більше третини населення було українцями. Всього ж в Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах на 29 грудня 1930 р. проживали 1212 тис. осіб, у т. ч. 763 тис. (майже 65 %) українців і 150 тис. молдаван і румунів. Для того, щоб прискорити румунізацію Північної Буковини і Бессарабії, румунська влада здійснювала тиск на українську школу. На початку 1919 р. 38 українських шкіл із 5556 учнями перетворила на румунські. Через рік така ж доля спіткала ще 84 українські навчальні заклади. Були закриті українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці. За ними повністю румунізували місцеві ремісничі школи. Свої дії окупаційна влада мотивувала тим, що, мовляв, у тих повітах переважає автохтонне румунське населення. Відповідно румунських статистичних даних, у 1922-23 рр. в Буковині було 155 українських шкіл, але в половині з них діти навчалися румунською мовою. Водночас у краї діяли 391 румунська, 47 німецьких, 27 єврейських, 23 польських і 2 угорських школи. Румунський уряд оголосив 500 тис. українців Буковини «українізованими румунами», тому до 1924 р. тут не залишилося жодної української школи. Було румунізовано й Чернівецький університет, хоча на початку 1920-х років 80 % його студентів не були румунами. Після скасування стану облоги в листопаді 1928 р. українці через протестний рух, насамперед віча, добилися закону, відповідно до якого в школах з українською більшістю учнів у нижчих класах українська мова вивчалася в обсязі 8 год., у ВНЗ – 6 годин. Але у 1934 р. цей закон був ліквідований. Лише в окремих селах, де були українські директори і вчителі, потайки вчили українську мову. Українська мова в Буковині втрачала доступ навіть до шкіл, де вчилися здебільшого діти українців. 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнено з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу». В 1934 р. українство краю розгорнуло підготовку до відзначення 100-річчя з дня народження «буковинського соловія» – Юрія Федьковича, однак окупаційна влада заборонила відзначати цю дату. Вживання української мови заборонялося в адміністрації і судах. Чиновників і учителів української національності влада примушувала складати іспит з румунської мови. Українські назви населених пунктів і прізвища людей перейменовувались на румунські. Румунською мовою переводилося навчання релігії в школах та богослужіння і виголошення проповідей. Завдяки заступництву Ватикану, українська мова збереглася лише в греко-католицьких церквах. Румунська влада постійно чинила тиск на українські культурно-освітні установи в Буковині. Із 590 українських товариств, які діяли тут напередодні Першої світової війни, у 1924 р. залишилося лише 14. Занепало найстаріше українське культурно-освітнє товариство «Руська бесіда»: воно втратило все своє майно, а всі його читальні були закриті. Функціонували лише «Народний дім» у Чернівцях, який нараховував 210 членів й утримував бурсу ім. Ю. Федьковича, та «Українська школа», що мала 453 члени. З мізерною кількістю членів існували ще товариства «Буковинський кобзар», «Жіноча громада», «Мироносиці», «Міщанська читальня», «Міщанський хор», два студентські товариства «Запоріжжя» і «Чорноморе». Нелегально діяли пластуни. Влада чинила всілякі перешкоди в діяльності спортивного товариства «Довбуш». У селах організовувались театральні гуртки, хори, курси української мови У зв’язку з тим, що українські політичні партії були заборонені, вони не могли висувати своїх представників на виборах до румунського парламенту. Декілька українських депутатів (послів) було обрано за списками румунських партій, до яких вступила частина українців, у т. ч. К. Кракалія, А. Мукасевич, Ю. Лисан. Там вони утворили українські секції. В період з 1928-1937 рр. поліцейський режим у Північній Буковині був дещо пом’якшений. У 1927 р. заснована легальна до влади Українська національна партія (голова В. Залозецький). У деяких наукових публікаціях стверджується, що король Румунії Кароль ІІ, встановивши у країні військову диктатуру, заборонив всі політичні партії, в т. ч. лояльну до румунів Українську національну партію. Це не відповідає дійсності. Партія видавала єдину в Румунії українську щоденну газету «Час», тижневики «Рідний край», «Народна сила» і «Рада». Варто відзначити, що через лояльність до румунської влади особливого впливу на українське населення ця партія не мала. Дехто з буковинських політиків українського походження займав угодовську, а інколи й відверто колаборантську позицію стосовно окупаційного румунського режиму, йшов на співпрацю з ним. Підростаючу молодь, яка входила у вир національної визвольної боротьби, такі лідери явно не вдовольняли. І вона від них відмежовувалась, створивши під впливом галичанської ОУН своє націоналістичне підпілля