5 Стаття

За допомогою багаторазових досліджень було підтверджено, що у жодній мові не має таких слів які б мали рівнозначний еквівалент у іншій мові. У даному відношенні, усі мови є синонімічними. Також є важливим те, що слово має власну індивідуальну природу з власним характером та особливою формою.

Але така концепція є неможливою, оскільки вимовити слово вже передбачає впевненість у його розумінні. Мова сама по собі може розумітися як продукт одночасної взаємодії, в якій кожна людина повинна переносити не лише свою долю роботи, алей долю інших, а не просто бути помічником у процесі.

То як може слово, значення якого передається не через свідомість, може бути ідеальним еквівалентом слова в іншій мові? Воно повинно представляти відмінності, і навіть при порівнянні ідеально точних перекладів слова можна знайти відмінності, хоча перекладачі і намагаються зберегти тотожність та однаковість з оригіналом. Можна зробити висновок, що чим більше перекладач намагається створити відповідність при перекладі, тим більше переклад в кінцевому результаті відрізнятиметься від оригіналу.

Всі форми мови – символи, не об’єкти, не заздалегідь підготовлені знаки, але звуки. Вони, разом з об’єктами та ідеями, які вони представляють, обробляються розумом, у якому вони були створені та продовжують створюватися у реальному часі та просторі. Ці об’єкти реальності зберігаються у частково розформованому стані у вигляді ідей, які можуть визначати, розрізняти та взаємодіяти одна з одною з метою подолання уявних меж.

В якій мірі збагачується мова, в такій же мірі збагачується і нація. Уявіть лише скільки користі отримала німецька мова після того, як вона почала імітувати грецьку манеру обчислення. І подумайте тільки наскільки прогресувало німецьке суспільство з тих пір, коли твори грецьких авторів стали доступними для широкого загалу.

Якщо метою перекладу є передача мові та нації того, що вони досі не мають, головною вимогою до нього є точність та вірність відтворення, які мають бути спрямовані на характер оригінального тексту.

Необхідний висновок: у перекладі повинен бути іноземний відтінок, але лише до певної міри, не переходячи у перекладацьку помилку. Як тільки ми не відчуваємо чужорідність, але відчуваємо іноземність, то можна з впевненістю сказати, що переклад досяг своєї найвищої мети. Але якщо чужорідність відчувається сильніше за іноземність, то перекладач не досяг достатнього рівня адекватності.

Переклад не може та не повинен бути коментарем. Він не повинен містити двозначностей через недостатнє розуміння мови та незграбні формулювання.

6. Johann Wolfgang von Goethe Translations. Translated by Sharon Sloan

Існує три види перекладу. Перший вид знайомить нас з іншою країною на наших власних умовах; переклад простої прози є найкращим для досягнення цієї мети. Проза нейтралізує формальні характеристики піднесеного мовлення та зменшує поетичний ентузіазм. Прикладами є переклад Біблії Мартіном Лютером та переклад «Пісні про Нібелунгів».

В наступних епохах перекладачі намагалися самостійно перемітитися у невідоме середовище, але насправді вони лише привласнювали іноземні ідеї та видавали їх за свої власні. Такі переклади можна назвати пародійними. Прикладами є французькі переклади Деліла та Віланда.

На третьому (сучасному або фінальному) етапі розвитку перекладу його метою є досягнення ідеальної тотожності з оригінальним текстом таким чином, щоб переклад існував не замість оригіналу, а зайняв його місце.

Такий переклад зустрів сильний опір на перших етапах свого існування, оскільки перекладач настільки сильно ототожнював свою роботу з оригіналом, що він відкидав унікальність своєї нації і створював третій текст, який народ повинен був навчитися сприймати. До перекладачів цього періоду належать Йоханн Генріх Восс та Джозеф фон Хаммер-Пургстал.

Роботи Восса спочатку не були сприйняті публікою, але згодом суспільство звикло до такого нового виду перекладу.

Фон Хаммер говорив, що переклад повинен наближатися наскільки це можливо до зовнішньої форми оригінального тексту.

Але у літературі кожного народу ці три епохи перекладу повторюються та навіть змінюються на протилежні, також вони можуть існувати одночасно. До прикладів перекладів, створених у результаті поєднання та взаємодії всіх трьох епох, є німецькі переклади Шахнами («Книги Царів», поеми перського поета Фердусі) та Сакунтали («Мегхадута» Калідаси), створений Горацієм Вілсоном.

Причину, чому третя епоха називається фінальною, можна виразити декількома словами. Переклад, який намагається ототожнити себе з оригінальним текстом, в кінцевому результаті наближається до його підрядкової версії, що допомагає краще зрозуміти зміст оригіналу. Таким чином ми повертаємося до оригінального тексту: це коло, в межах якого досягається приблизна відповідність іноземного та оригінального, відомого та невідомого.