Середньовіччя й сучасність

Але чи варто туманіти над реконструкцією історії середньовічної Європи? Чи дає вона бодай щось для ро­зуміння сучасної історії? Дає, і чимало. Вже перше знайом­ство з Середньовіччям переконує, що хоча воно й відда-

18

19

ЛЕКЦІЯ 9

Державно-правовий устрій

зуміло, формував своє оточення з одноплемінників, тому й воно було, так би мовити, наднаціональним.

Приблизно до XIII ст. (особливо в XI ст.) у Західній Європі створювалися імперії — обширні держави, «прире­чені на розпад уже у другому чи у третьому поколінні» (Г. Кенігсбергер). Цей процес зумовлювався передусім не­помірною амбіційністю можновладців. Хоча влада імпера­тора загалом майже нічим не відрізнялася від королівсь­кої, усе ж вона вважалася престижнішою, імператор ніби піднімався над звичайними монархами («корольками», як їх називали у XII ст.). Це пояснює, чому непоодинокі во­лодарі прагнули будь-що підгребти під себе сусідні ко­ролівства й домагалися від папи імператорської корони.

Проте життя брало своє — і мода на політичний уні­версалізм зрештою минула. У XIII—XV ст. на зміну уні­версальним державам приходили держави національні. З'явилися і їхні офіційні назви. Так, король Філіпп Август на початку XIII ст. уперше титулувався як «король Фран­ції», тоді ж з'явилася і назва «королівство Франція». З кінця XIII ст. ця новація поширилася на всі держави Західної Європи. На зміну королівським резиденціям прийшли столиці, уточнювалися державні кордони, дер­жавний прапор замінив особисті хоругви і стяги вельмож. Визрів і зміцнів національний патріотизм. Все це призве­ло зрештою до згасання політичного універсалізму. Се­редньовіччя втрачало свою політичну феноменальність. На схилку Середньовіччя було закладено основи сучасної європейської, і не лише європейської, державності.

Однак чим були викликані ці важливі політичні зміни? По-перше, за умов загального економічного зростання прийшло переконання, що держава має бути державою, а не вотчиною монарха. Цьому сприяли представницькі ор­гани, які перетворилися на органи державні, спроможні самостійно вирішувати складні правничі, фінансові та інші питання. По-друге, зростало коло осіб, залучених до сис­теми державного правління, причому з числа не лише ду­ховних осіб, а й мирян. Серед королівських канцеляристів, скарбників і суддів побільшало професіоналів. По-третє, агресивним можновладцям ставало дедалі важче завойову­вати нові території й прилучати їх до своїх володінь.

Правові норми

Складовою частиною державотворчого процесу було також формування судово-правової системи.

У ранньому Середньовіччі Західна Європа користува­лася окремими нормами римського права, а також зви­чаєвим правом германських народів та едиктами (указа­ми) монархів варварських королівств, які поступово були оформлені як писані закони. Поєднанням римського і вар­варського права став, зокрема, на початку VI ст. Римський закон вестготів (чи Звід Аларіха). Завдяки цьому кодексу європейські правники упродовж кількох століть мали мож­ливість знайомитися із римськими правовими нормами.

Оскільки жодна юридична пам'ятка не могла все пе­редбачити, то поряд із писаним правом широко викорис­товувалася також усна традиція, яка «не знала інших га­рантій, окрім пам'яті» (М. Блок). Багато важили свідчення очевидців. У договірній практиці вдавалися до мови жестів. Скажімо, передачу права на землю,могла символізувати пе­редача з рук у руки грудки землі чи соломинки.

Економічне піднесення у Західній Європі стимулюва­ло розвиток правової думки, оскільки воно потребувало відповідного правового забезпечення. «Навряд чи знай­деться в європейській історії період, у якому так виразно простежувався зв'язок між економічними та юридичними успіхами, як у період Середньовіччя» (Е. Аннерс).

Життя не стояло на місці — закони доводилось постій­но удосконалювати. Виникали нові правові звичаї, які до­повнювали усталені правові норми чи замінювали їх.

Осередком правових знань у Західній Європі стала Італія, яка входила до складу Візантійської імперії. Вчені знаменитої Болонської школи — першого середньовічно­го європейського університету — не лише готували знав­ців права, а й розробляли саме право, писали юридичні трактати.

В Італії склалася школа глосаторів, яку заснував видат­ний італійський юрист Ірнерій (XI—XII ст.). Удаючись до схоластичних методів, глосатори коментували знамениті Дігести імператора Юстиніана, залишаючи на полях руко­пису свої помітки — глоси. Схоласти-глосатори схилялися

180

181

ЛЕКЦІЯ 9

Державно-правовий устрій

перед державно-правовим устроєм Римської імперії, вва­жали Дігести (діяли в Італії) та Звід римського цивільного права (був чинним на території Європи) вершиною прав­ничої думки. Для тлумачення цих юридичних пам'яток вони застосовували суто лінгвістичний аналіз. Глосатори доклали титанічних зусиль, аби ліквідувати термінологічні розбіжності й узагальнити римські правові норми. Верши­ною діяльності глосаторів стала знаменита праця Аккурсія Глоса Омарія (середина XIII ст.), досконаліша навіть за Дігести. У нинішній юриспруденції ця праця вважається класичною. Серед глосаторів не було одностайності в підході до права. Деякі з них ратували за удосконалення правових норм, щоб надати їм більшої справедливості Я законності, інші вважали, що закони не обговорюються, а беззастережно виконуються (дура лекс, сед лекс).

Глосатори мали у правничому житті Європи незапе­речний авторитет. Вони вміли «спокійно аналізувати гострі політичні проблеми, складні й заплутані питання системи адміністративного апарату, виділити з багатьох другоряд­них питань найважливіші й спростувати будь-яку систему аргументів, скориставшись логічними огріхами й супереч-; ностями у доказах опонентів» (Е. Аннерс). Через це глоса-і торам надавали найвищі посади при королівських дворах, а західноєвропейська система юридичної освіти мала ве-І личезний вплив на світову.

У Південній Італії склалася ще одна правнича шко­ла — пізніх глосаторів (чи консиліаторів — "радників", "консультантів"), найвидатнішим представником якої був Бартоло де Сассоферрато (XIV ст.) — автор фундамен­тальної праці Опера омніа. Консиліатори надавали послу­ги державним установам та приватним особам як юри­дичні консультанти і третейські судді. Вони першими ввели в ужиток поняття "юридична особа", створили ба гатющу юридичну літературу, в якій римське право допов­нювалося місцевими юридичними нормами.

Поряд із цивільним правом, у середньовічній Європі не менш бурхливо розвивалося право канонічне (церков не), яке спиралося на римську юриспруденцію. Духовен ство керувалося ухвалами християнських зібрань і церкон них соборів, які вважалися чинними в судовій практиці,

Утворилася школа декретистів, які започаткували багатю­щу церковно-правову літературу. Так, у середині XII ст. нихованець Болонського університету Граціан склав Уз­годження суперечливих канонів (Декрети Граціана). До цієї праці увійшло майже 4000 витягів із ухвал Вселенських соборів, папських постанов та інших джерел, об'єднаних коментарем. Його колега Петро Ломбардець, паризький єпископ і доктор теології у школі при Соборі Паризької Ьогоматері, написав працю Чотири книги висловлювань, яка служила типовим підручником із теології в середньо­вічних університетах. У XIII—XIV ст. церковні юристи підготували чотири компіляції, які склали Звід церковного права (Корпус юріс каноніцис).

Хоч яким шанованим було в усій середньовічній Євро­пі римське цивільне право, воно не мало такого всеосяж­ного впливу на тогочасне правосуддя і громадський поря­док, як право канонічне, котре стало "могутнім знаряддям іміцнення й розвитку церковної влади та перебудови соціальної структури суспільства в потрібному для церкви руслі" (Е. Аннерс). За понтифікату Геласія (наприкінці V ст.) церква розробила доктрину Двох мечів (духовного і цивільного), згідно з якою Христос володів обома "меча­ми" — духовним і цивільним, тобто абсолютною судовою ішадою. Христос поділив цю владу між імператором (йому піп передав мирський меч — право бути суддею в усіх без шшятку мирських питаннях), і папою (вручив йому меч цс/жовний — абсолютну владу над церковною організа­цією). Ця політико-правова доктрина була сформульована і благим наміром захистити церкву від зазіхань світської Ідади. Проте в IX—X ст. вона стала теоретичним підгрун-пім для не менш амбіційних претензій папства на все-■нське панування, сприяла посиленню авторитету і зна­чення канонічного права в пізньому Середньовіччі.

Церква з корисливих міркувань відшліфувала до блис-і\ право заповідання майна й максимально спростила інпо реалізацію (для того, щоб відписати майно церкві, и.піже не потребувалися юридичні формальності). Ка­нонічне право контролювало норми моралі та сімейно-ИЛюбні стосунки. Церковній юрисдикції підлягали спра-ми про лихварство та ренту (церква засуджувала наживу).

182

183

Л ЕКЦІЯ 9

Втручання церковної юрисдикції у світське життя було сприйняте суспільством загалом толерантно. Купецтво! взагалі охоче зверталося до церковного суду, оскільки йоі го процедура була простішою (позивача могла представля­ти довірена особа) й дешевшою.

Існували певні відмінності між міським і сільським правом. Сільська юрисдикція зосереджувалася на захиеіі прав власності й володіння, міська ж — на інтересах тор­гівлі. Пам'яток сільського права, побудованого на фео­дальному денному праві, збереглося мало, вони вирізняли­ся невисоким фаховим рівнем. Міське право репрезенту­вали рішення міських рад (магістратів), обов'язкові для го­родян. Ці рішення спершу заносилися до протоколів (міських книг), а згодом були оформлені в офіційно видані міські закони. У пізньому Середньовіччі утворилися великі; юридичні об'єднання міст, де вищою судовою інстанцією вважалася Рада міста-метрополії. Зокрема, у Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека, юридичну прерога­тиву якої визнавали близько 100 дочірніх міст. Набуло поЩ ширення в Європі також міське право Магдебурга.

Середньовічне карне право керувалося принципом "еквівалентного покарання", спираючись на окремі прин­ципи Святого Письма ("... даси душу за душу, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опаренння за опа-рення, рану за рану, синяка за синяка" (Вихід, 21, 23—-25)). Вважалося, що Бог іншого покарання не визнає. Щоб по­карання виглядало ефективнішим, злочинців страчували мученицьким способом. Фальшивомонетників, наприк­лад, живцем варили, тобто позбавляли життя так, як вони виливали фальшиві монети.

Отже, середньовічна Європа не розробила настільки якіс­ного законодавства, щоб його можна було вважати гуманним і спроможним забезпечити суспільний мир і злагоду.