ЛЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні Віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії'

чинникові. Найчастіше вони виводили феодалізм з потре­би створити за умов натуральної економіки надійну війсь­кову організацію. Мовляв, держава в Середні віки мусила будувати військово-ленну систему вотчинним методом, тобто розплачуватися за військову службу маєтками з при­мусовою працею селян. При цьому феодальна вотчина трактувалася як гармонійне поєднання політико-еко-номічних інтересів феодалів і селян. Феодали захищали мирну працю селян (наскільки успішно, то вже інше пи­тання), селяни ж за це їх годували, зодягали й екіпірува­ли для воєнних потреб. Прихильники "класичної вотчин­ної теорії" не вважали, таким чином, феодальну вотчину знаряддям визиску селянської праці.

У 80-х роках XIX ст. французький історик Ж. Флакк запропонував інше бачення феодалізму. У його розумінні феодалізм виник не з поземельних відносин, а з особли­востей людської психіки. Люди, мовляв, мають природну потребу в "особистих зв'язках", їм притаманні почуття "відданості" й "опікунства", вони пройняті любов'ю до ближніх (до сім'ї, товаришів, свого сеньйора) і неприязню до чужинців. До таких "особистих зв'язків" Ж. Флакк відніс і васальні зв'язки між феодалами та стосунки між феодалами і селянами. На його думку, ці "особисті зв'яз­ки" було скріплено зв'язками поземельними, але не на світанку Середньовіччя, а пізніше, у XII—XIII ст. Отож, Ж. Флакк виступив проти марксистського економічного детермінізму в підході до історії, наголосив на провідній ролі у ній суто людського чинника.

На зламі XIX—XX ст. почався перегляд "класичної вотчинної теорії". Представники так званого "критичного методу", що склався у європейських країнах, звинувачува­ли істориків-позитивістів у підтримці запропонованих марксизмом голих соціологічних схем і применшували роль економічного та соціального чинників в історії. Так, засновник "критичного методу" в Німеччині Г. фон Бєлов та австрійський медієвіст А. Допш вважали феодалізм "системою управління", специфікою якої була не пов'яза­на з економікою політична роздробленість. Крім того, А. Допш уважав феодальну вотчину "капіталістичним під­приємством" і розглядав феодалізм як поєднання полі­тичної системи з "вотчинним капіталізмом".

У 30—50-х роках XX ст. у медієвістиці домінувала кон­цепція феодалізму, розроблена Марком Блоком, одним із фундаторів вельми авторитетної "школи Анналів". Марк Блок уважав основою феодалізму поєднання бенефіцій і васалітету (васально-ленні зв'язки), тобто відносини не між феодалом і селянами, а між самими феодалами, від­носини всередині панівного класу. На його думку, ці від­носини склалися в Європі поступово, шляхом півтися-чолітньої еволюції, починаючи з доби Каролінгів (VIII—

IX ст.). Еволюція феодалізму полягала у його пристосу­ ванні до нових історичних умов, передусім до появи міст та розвитку торгівлі. Васально-ленні зв'язки вплинули не лише на структуру відносин між представниками панівно­ го класу, а й на всю суспільну організацію, тому в IX—

X ст. усе суспільство в Західній Європі наповнилося фео­ дальним змістом. Разом з тим, упродовж XI—XIII ст. — "другого феодального періоду", за визначенням Марка Блока, — все ще зберігалися окремі нефеодальні риси суспільної організації, скажімо, сеньйоріальний лад. Марк Блок наголошував, що сеньйорія (панський маєток) скла­ лася "набагато давніше, аніж васальна залежність", і їй судилося "надовго пережити її занепад". До того ж вона базувалася, на відміну від васально-ленних відносин, не на системі взаємодопомоги, а на визиску селянської праці земельним власником, отож феодальним інститутом не була.

Таким чином, трактування Марком Блоком феодаліз­му відрізнялося від марксистського двома основними вис­новками: 1) феодалізм — це, передусім, певні стосунки всередині панівного класу і 2) сеньйорія не є феодальним інститутом.

У 60-х роках XX ст. концепцію Марка Блока про пос­тупове, еволюційне становлення феодалізму піддали нищівній критиці засновник нового напряму у "школі Анналів" Жорж Дюбі та його учні. Сутність феодалізму Жорж Дюбі та його послідовники (П. Тубер, Р. Фосье та ін.) убачають, як і марксисти, в певній економічній сис­темі, що базується на відносинах панування-підлеглості між феодалами і селянами й реалізується за допомогою сеньйорії — феодального маєтку. Жорж Дюбі стверджує,

10

11

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Мікродемографічні процеси. Етнічний склад населення

Найбільше смерть косила в Середні віки найуразливі-ші маси населення — соціальні низи міста й села. Хроніч­не недоїдання згубно відбивалося також на їхніх нащад­ках. Історики-демографи вважають, що в середньовічній Європі помирала упродовж перших 10 років життя кожна друга дитина.

Середня тривалість життя в Західній Європі ледь сяга­ла 40—45 років для чоловіків і 35 років для жінок (як уже зазначалося, вони надто часто помирали під час пологів). До 50-літнього віку доживало менше чверті людей, зде­більшого матеріально забезпечених. Навіть не всі королі були довгожителями. Скажімо, німецький імператор От-тон III помер у 22-річному віці (його життя забрала малярія), а його батько, Оттон II, помер, коли йому випов­нилося 28 років (звела в могилу хвороба кишечника). Ма­ло кому щастило дожити до появи онуків. Найдовше жи­ли представники духовенства та королівських родин. Так, третина тих предків французького короля Людовіка IX, вік яких відомий, досягла 60-річного віку чи навіть перес­тупила цей рубіж. Середній вік королів із династії Капе-тингів сягав 56 років. Чимало теологів і богословів також помирало в 60—70-річному віці, іноді навіть старшими*.

На демографічну ситуацію впливала й та обставина, що майже половина чоловіків відмовлялися їсти пуд солі сімейного щастя. Нежонатими залишалися, як правило, воїни, монахи, робітники, науковці, а з XI ст. — і като­лицькі священики.

Оптимальним шлюбним віком у середньовічній Захід­ній Європі для юнака вважалися 14 років, для дівчини — 12. Дітей народжували часто, матері, яким виповнилося 22—23 роки, іноді мали їх п'ятеро і більше, тому дітород­ний період у них закінчувався рано, до 25—30 років. Про­те існували й регіональні варіанти шлюбної практики. Так, в Англії XIV—XV ст. шлюби укладалися здебільшого

* Так, "антипапа" Григорій VIII помер у 87-річному віці (1137), па­па Целестін НІ (1191 — 1198) — у 92-річному, а св. Гільберт (засновник ордену гільбертинців) народився в 1083 р., а помер аж у 1189 р.

І 24—26-річному віці у містах і в 21—23-річному віці в се-ііч, причому наречена нерідко була на кілька років стар­цюю за жениха. Кожна шоста доросла англійка взагалі Ніколи не була в шлюбі.

Хоча християнська релігія та давні традиції сприяли іншиі багатодітних сімей*, більшість шлюбних пар мали — черг з жахливо високу дитячу смертність і часте безпліддя м мок — не більше трьох дітей. По всій Західній Європі в < ергдні віки переважала мала індивідуальна сім'я у складі іі.ш.ків та кількох неодружених дітей (в середньому до п'яти осіб), хоча траплялися й великі патріархальні сім'ї [батьки, одружені діти, брати з сімейними дітьми та

і — до 40 й більше осіб). Сім'я у складі родичів і сво-

икіи була пов'язана узами солідарності. Честь сім'ї стави­мся понад усе. За образу когось із членів сім'ї чужакові шолошували вендету (кровну помсту). Проте стосунки між членами сім'ї не завжди були найтеплішими. Нерідко ліги повставали проти батьків, ворогували між собою на ґрунті суперництва (особливо брати). Негаразди в сімей­них відносинах виникали також через прагнення синів ішокремитися (поспішали, адже середня тривалість життя була короткою) та наявність чималої кількості позашлюб­них дітей.

Населення середньовічної Західної Європи через висо­ку смертність зростало дуже поволі. У V ст. воно різко скоротилося, а з VII ст. знову почало відновлюватися. За дуже приблизними підрахунками, до XI ст. на Британсь­ких островах мешкало близько 2 млн чол., в Італії та Франції — по 6 млн, на Піренейському півострові — по­над 4 млн, у країнах Скандинавії — 1 млн, у Німеччині — 3,5 млн. На зламі І—II тисячоліть (очевидно, внаслідок появи вотчинної системи та посилення держави, що спри­яло поліпшенню матеріального становища людей і зміц­ненню їхньої упевненості в завтрашньому дні) в Західній Європі відбувся справжній демографічний вибух (деякі медієвісти назвали його "демографічною революцією"). Вважається, що упродовж XI—XIII ст. населення Західної Європи потроїлось і близько 1200 р. досягло 60 млн чол.

* Щонайменше кожна десята дитина помирала вже на першому місяці життя, близько третини дітей не доживало до 5-річного віку.

100

101

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Т ак, населення Франції тоді сягало близько 7 млн чол., Британських островів — майже 3 млн, Піренейського пів­острова — 8 млн, Італії — близько 7,5 млн, Австрії й Швейцарії — 7 млн, Угорщини — 2 млн, Візантійської імперії — 10—12 млн. Тоді всі працювали не за страх, а за совість на демографічний приріст, включаючи королівські подружжя. Так, Людовік VI і Алікс Савойська, Генріх II і Алієнора Аквітанська, Людовік VII і Бланка Кастильська народили по восьмеро дітей.

У середині XIV ст. природа ніби схаменулася й насла­ла на західних європейців Чорну смерть, яка разом зі Столітньою війною (1337—1453), іншими кровопролитни­ми війнами та соціальними вибухами їх переполовинила. Населення Західної Європи відновилося лише на початку XVI ст.

Отже, західноєвропейське Середньовіччя було "чим завгодно, тільки не добою довгожителів і богатирів" (А. Л. Ястребицька). Надто часто й масово тодішній люд ставав жертвою воєн, смертельних недугів і голодоморів.

Етнічний склад населення Західної Європи був у Се­редні віки неоднорідним. її населяли греки, романські народності, кельти, фракійці, германці, балти, слов'яни, угро-фіни, а також азіатські та африканські етнічні мен­шини (араби, євреї, бербери, тюрки, левантійці та ін.). У V—XI ст. унаслідок міграції великих мас людей відбулося активне змішання тамтешніх племен і народностей, через що утворилися народи з поліетнічною основою — май­бутні нації.

Историческая демография докапиталистических обществ Западной Европьі. Проблеми и исследования. Москва, 1988.

Линн Уайт-мл. Исторические корни нашего зкологического кризиса // Глобальньїе проблеми и общечеловеческие ценности / Пер. с англ. и фр. Москва, 1990.

Мюссе Л. Варварские нашествия на Европу: Вторая волна / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2001. Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения: В 5-ти ч. Москва, 1995. Ч. 2.

Шевеленко А. Я. Природний фактор и европейское общество V—X вв. // Вопр. истории. 1969. № 10.