79. Герменевтика:основні поняття та їх зміст.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Герменевтика-це філософська течія в якій висвітлюється мистецтво розповіді пояснення. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням сягає сивої давнини. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Ханс-Георг Гадамер, Франц Апель, П'єр Рікьор та ін. Герменевтика основну увагу зосереджує на вивченні особливостей гуманітарного знання, засобах його досягнення і відмінностей від натурознавства, на виявленні подібності і відмінності пізнання (пояснення) і розуміння (Еміліо Бетті, Мартін Хайдеггер, Юрген Хабермас, Поль Рікьор, Ханс-Георг Гадамер та ін.). Гадамер став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

-інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

-розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

(Інтерпретація— дослідницька діяльність, пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку.

78. Структуралізм:основні поняття та їх зміст.

Структуралізм - загальна назва ряду напрямків переважно в соціогуманітарної пізнанні XX в., повязаних з виявленням структури досліджуваних систем і розробкою структурних методів дослідження. Структура - це те, що визначає позицію кожного елемента в цілому, по-друге, кожна система на думку структуралістів має структуру.Виникає структуралізм як метод дослідження в лінгвістиці, літературознавстві, психології, теорії етнографії при переході цих наук від переважно описово-емпіричних до абстрактно-теоретичних досліджень.

Найбільше розповсюдження він отримав в 60-і роки XX в. у Франції, претендуючи на обєктивність і наукову строгість на противагу екзистенціалізму, відкрито протиставляє себе науці і науковому методу. Основні представники структуралізму Клод Леві-Строс (етнолог), Жак Деріда, Мішель Фуко (історія мистецтв), Жан Лакан (психоаналіз), Ролан Барт та ін У своїх дослідженнях вони прагнули обгрунтувати гуманітарне знання як теоретичну науку. При цьому, наприклад, Леві-Строс орієнтує гуманітарні науки на ідеал природничо-наукової строгості, на використання методів пізнання, що розробляються в природничих науках. Основний акцент структуралісти роблять на виявлення структури як сукупності прихованих відносин, інваріантних при деяких перетвореннях та залежних від неї сістемопріобретенних властивостей. Така структура розглядається ними не просто пристрій якогось обєкта, поєднання його частин та елементів, доступне безпосередньому спостереженню, вона виявляється силою абстракції. При цьому відбувається абстрагування від субстратної специфіки елементів тієї чи іншої системи.

Характерну рису структуралізму становить прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, символами виявити неусвідомлювані глибинні структури, приховані механізми знакових систем ( «ментальні структури» Леві-Строс, «дискурсивні формації» Фуко і т.д.), які опосередковує ставлення людської свідомості та світу .