- •Тема Муніципальне право як галузь права України
- •1. Поняття муніципального права України
- •2. Історія муніципального права України
- •3. Джерела муніципального права України
- •4. Система муніципального права України
- •5. Муніципально-правові відносини
- •Тема 3. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування
- •1. Поняття, основн! принципи та система мюцевого самоврядування
- •2. Місцеве самоврядування і система народовладдя
- •3. Місцеве самоврядування і вертикаль виконавчої влади
- •4. Місцеве самоврядування і територіальна автономія
- •5. Гарантії місцевого самоврядування
- •Тема IV
- •Територіальна громада
- •В політичній системі і системі місцевого
- •Самоврядування України
- •1. Поняття територіальної громади
- •2. Види територіальних громад
- •3. Функції і повноваження територіальних громад
- •4. Форми діяльності територіальних громад
- •Тема V Місцеві ради - представницькі органи в системі місцевого самоврядування України
- •1. Поняття представницьких органів місцевого самоврядування
- •2. Система місцевих рад як представницьких органів місцевого самоврядування
- •3. Правовий статус представницьких органів місцевого самоврядування України
- •4. Порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування
- •5. Функції і компетенція представницьких органів місцевого самоврядування
- •1) Повноваження, пов'язані з реалізацією населенням форм волевиявлення та визначення статур органів самоорганізації населення та добровільних об'єднань органів самоврядування:
- •2) Повноваження, які випливають з контрольної функції ради:
- •3) Повноваження, пов'язані з організацією роботи ради та утворюваних нею органів:
- •4) Повноваження в галузі планування та в бюджетно-фінансовій сфері:
- •5) Повноваження в галузі управління комунальною власністю:
- •6) Повноваження в галузі охорони природи, використання землі, інших природних ресурсів:
- •7) Повноваження у сфері благоустрою та забудови населених пунктів:
- •8) Повноваження у сфері соціального захисту населення, забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина:
- •Розділ VI Форми і методи діяльності представницьких органів місцевого самоврядування
- •1. Поняття форм і методів діяльності представницьких органів місцевого самоврядування
- •2. Сесія як основна форма роботи представницьких органів місцевого самоврядування
- •3. Форми і методи роботи постійних комісій місцевих рад
- •4. Форми і методи роботи тимчасових контрольних комісій рад
- •5. Форми і методи роботи депутатів місцевих рад
- •Тема VII
- •Конституційно-правовий статус сільських,
- •Селищних, міських голів та голів районної,
- •Обласної, районної в місті ради
- •1. Статус сільських, селищних, міських голів
- •2. Статус голів районної, обласної, районної у місті ради
- •Тема VIII Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад
- •1. Система виконавчих комітетів місцевих рад, їх основні функції та повноваження, організація роботи
- •Право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, а також їхніх посадових осіб (п. 2 ст. 52 Закону)
- •2. Відділи та управління виконавчих комітетів місцевих рад
- •3. Статус службовців органів місцевого самоврядування
4. Місцеве самоврядування і територіальна автономія
Місцеве самоврядування — не єдина демократична форма децентралізації державної влади на місцях, світовій практиці державотворення добре відома так звана територіальна (адміністративно-територіальна, регіональна, обласна) автономія.
У науці державного будівництва під автономією звичайно розуміють самоврядування певної території в державі. Щодо тих об'єктивних характеристик, яким має відповідати ця територія, то існують два підходи до їх визначення: комплексно-територіальний і національно-територіальний.
Суть комплексно-територіального підходу полягає в тому, що суб'єктом автономії може бути територія, яка відрізняється своїми історичними, географічними, економічними, мовно-культурними, релігійними, національно-етнічними та іншими особливостями.
Відповідно до національно-територіального підходу суб'єк- І том автономії визнається територія, що відрізняється лише особ- і ливостями побуту та національним складом населення.
У вітчизняній літературі радянських часів національний фактор при визначенні автономії вважався провідним, оскільки автономія розглядалася ще й як ефективна форма здійснення права нації на самовизначення. Ця ж обставина, у свою чергу, давала можливість розглядати кожне автономне національно-територіальне утворення не як звичайну форму децентралізації державної влади за умов унітарної держави, а як державно-політичне утворення, тобто як одну з форм державності.
Так у теорії та практиці державного будівництва виник феномен державно-політичної (автономна республіка) та адмі ністративно-політичної (автономна область, автономний ок руг) автономії, а також федерації, заснованої на автономії її суб'єктів.
Проте федералізація та автономізація — два цілком різні за -своєю державно-правовою природою принципи, а федерація, заснована на автономії її суб'єктів, — це нонсенс.
Загальновідомо, наприклад, що Сполучені Штати Америки, / Швейцарія були створені шляхом об'єднання «знизу», за принципом субсидіарності їх суб'єктів, а тому вони найбільш повно відповідають класичному визначенню федеративної держави. Це можна сказати й про колишній Радянський Союз, якщо брати до уваги лише формальний бік механізму його створення.
Італія та Іспанія, хоча й пішли шляхом широкої автономізації всіх своїх областей, проте залишаються унітарними державами. Загалом у світі налічується 12 країн (крім держав — колишніх суб'єктів СРСР), які мають у своєму складі автономні утворення, залишаючись при цьому державами з унітарною формою правління.
Назвемо істотні риси й особливості територіальної автономії з огляду на практику її застосування у світі. По-перше, територіальна автономія, як уже зазначалося, — це форма децентралізації державної влади в унітарній державі на рівень регіону, який має ряд особливостей свого розвитку. При цьому національно-етнічний фактор, як засвідчує досвід багатьох країн, хоча й є істотним, але не завжди визначальним. Саме цим пояснюється, скажімо, те, що в такій мононаціональній унітарній державі, як Італія, запроваджена й успішно діє обласна автономія.
По-друге, автономізація хоча й забезпечує реалізацію практично тих самих функцій, що й федерація (відкриває простір для широкого вияву місцевої ініціативи, для активної участі різних регіонів у здійсненні внутрішньої політики держави, проведенні І нею радикальних економічних і політичних реформ, сприяє найоптимальнішому поєднанню загальнодержавних та місцевих інтересів тощо), вона не порушує унітарної природи, а отже, і єдності держави.
По-третє, на відміну від суб'єктів федерації, автономні утворення хоча й мають свої власні органи законодавчої та виконавчої влади, власне законодавство, статут та деякі інші формальні ознаки державності (наприклад, внутрішнє громадянство, власну символіку), проте державними утвореннями вважатися не можуть. Адже визначальною рисою будь-якої держави є наявність державного суверенітету, і навіть суб'єкти федерації не втрачають цієї своєї якості після створення ними союзної держави. Тому найоптимальнішою формою автономії скрізь у світі є не автономна республіка, як у союзних республіках колишнього Радянського Союзу, а автономна область, округ, регіон тощо.
В Україні питання побудови автономії на науковій основі постало в зв'язку з наявністю в її складі Автономної Республіки Крим..
В чому ж полягає різниця між територіальною автономією як самоврядуванням певної території в державі і місцевим самоврядуванням як автономією територіальних громад та тих органів, які вони обирають?
На відміну від місцевого самоврядування, що є формою децентралізації частини державної виконавчої влади на рівень територіальної громади (населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці — села, селища, міста) та тих органів, які вона обирає (органи місцевого самоврядування), автономія є також і формою децентралізації законодавчої влади унітарної держави. Ось чому територіальні автономні утворення наділяються правом приймати місцеві закони чи інші нормативно-правові акти в межах тих повноважень, які віднесені до їх власної компетенції.
Проте сфера правотворчої діяльності автономії, як свідчить світовий досвід, не може бути надто широкою. Адже в державі, що вважає себе демократичною і правовою, має забезпечуватися єдність у системі законодавства та застосуванні законів. Тому найбільш перспективним розвитком територіальної автономії є поступове розширення самостійності її органів влади саме в сфері здійснення ними функцій виконавчої влади, що, природно, зближує їх з місцевим самоврядуванням, перетворює в так зване регіональне самоврядування, передбачене Європейською Хартією про регіональне самоврядування, проект якої вже підготовлено в Раді Європи.
Автономізація відповідної території не виключає розвитку в \ ній місцевого самоврядування на рівні територіальних громад, гарантованого конституцією відповідної держави, проте породжує проблему розмежування повноважень місцевого самоврядування та територіальної автономії.