8.3. Правові засоби охорони навколишнього середовища:

повітря, тваринного світу, водних ресурсів, надр

В кожній країні, як правило, охороняється природно-заповідний фонд. Він включає: ділянки суходолу і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України.

До природно-заповітного фонду відносять:

– природні об'єкти – заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

– штучні об'єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки, загальні парки. Всі вони є власністю народу України.

Решта об'єктів природно-заповітного фонду може перебувати в інших формах власності. Охорона об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується встановленням заповідного режиму, організацією систематичних спостережень і досліджень, здійсненням державного і громадського контролю, встановленням підвищеної відповідальності. Ці об'єкти можуть використовуватись тільки для природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних цілей. Управління в сфер охорони природно-заповідного фонду здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища та його органи на місцях. Безпосереднє управління більшістю об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями, до складу яких входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування. За порушення законодавства України про природно-заповідний фонд винні притягуються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності на основі закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992р.

Управління охороною атмосферного повітря здійснює Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи. Вони проводять стандартизацію та нормування в сфері охорони атмосферного повітря. Державні стандарти є обов'язковими та визначають поняття і терміни, режим використання та охорони атмосферного повітря, методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря. Крім того, встановлюються такі нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря: обмежено допустимих викидів забруднювальних речовин і шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників стаціонарними джерелами, обмежені нормативи утворення забруднювальних речовин, що відводяться в атмосферне повітря, використання атмосферного повітря як сировини, концентрації забруднювальних речовин у відпрацьованих газах. Таким чином, наявність державних стандартів і нормативів дозволяє державі покладати відповідальність на підприємства, установи та організації. Тому вони зобов'язані вживати заходи щодо зменшення обсягів шкідливих викидів, підтримувати в належному стані споруди, устаткування та апаратуру для очищення викидів.

Екологічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря полягає в лімітуванні, економічному заохоченні та стимулюванні охорони атмосферного повітря.

Законодавство передбачає, що правопорушеннями в сфері охорони атмосферного повітря є: порушення нормативів гранично допустимих викидів забруднювальних речовин; перевищення нормативів гранично припустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників; використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без дозволу спеціальних уповноважених державних органів. В боротьбі з цими негативами держава опирається на закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992р.

Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України. Окремі об'єкти тваринного світу можуть знаходитись у колективній та приватній власності. З допомогою закону про «Тваринний світ» від 3 березня 1993р. держава регулює відносини в сфері охорони, використання і відтворення тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, в неволі чи напіввільних умовах; на суходолі, у воді, ґрунті, повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України, або належать до природних багатств її континентального шельфу та морської екологічної зони.

Цей закон передбачає також права та обов'язки громадян в сфері охорони, використання і відтворення тваринного світу. До головних прав відносять право на загальне та спеціальне використання тваринного світу, право мати в колективній або приватній власності окремі об'єкти тваринного світу. Разом з тим, громадяни України зобов'язані: охороняти тваринний світ і середовище перебування диких тварин, сприяти їх відновленню, використовувати об'єкти тваринного світу згідно з вимогами. Видами використання тваринного світу являються: мисливство, рибальство, використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин, використання тварин з метою отримання продуктів їхньої життєдіяльності, виловлювання диких тварин з метою утримання і розведення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та інших цілей. Порушення законодавства про тваринний світ приводить до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Кожна країна охороняє свої водні ресурси. Цьому слугує Водний кодекс України, який регулює правові відносини з метою забезпечення наукового обґрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їхніх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування. Водний фонд України включає всі води на території України. До нього належать: поверхневі води - природні водойми (озера, річки, струмки, штучні водойми – водосховища, ставки, канали, підземні води та джерела, внутрішні морські води і територіальні моря. Усі суперечки з питань використання та охорони вод і відновлення водних ресурсів розглядаються державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, геології і місцевими радами народних депутатів, судом у порядку, встановленому законодавством. Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Надра – частина земної кори, розташована під поверхнею суходолу та дном водоймища, простягається до глибин, що доступні для геологічного вивчення і освоєння. Надра являються власністю народу України і надаються лише в користування. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради депутатів та місцеві державні адміністрації. Державний фонд надр охоплює як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Родовища корисних копалин — це нагромадження мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, у джерелах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання придатні для промислового використання.

Техногенні родовища корисних копалин – це місця, де накопичилися відходи видобутку, збагачення, переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені та мають промислове значення. Такі родовища можуть виникнути також внаслідок втрат під час зберігання, транспортування та використання продуктів переробки мінеральної сировини.

Усі родовища корисних копалин, у тому числі техногенні, с запасами, оціненими як промислові, становлять Державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родовища корисних копалин – резерв цього фонду. Державний фонд родовищ корисних копалин є частиною Державного фонду надр. Користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни.

Надра надаються в користування для:

– геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

– видобування корисних копалин;

– будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних із видобутком корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;

– створення геологічних територій та об'єктів, які мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, лікувальні, оздоровчі заклади. Надра надаються в постійне або тимчасове користування.

Користувачі надр мають право:

– здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин ті інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);

– розпоряджатись видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством чи умовами спеціального дозволу (ліцензії);

– здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервації наданого в користування родовища корисних копалин або його частин;

– на першочергове продовження строку тимчасового користування надрами.

Користувачі надр зобов'язані:

– використовувати надра відповідно цілей, для яких їх було надано;

– забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне ви користування та охорону надр;

– гарантувати безпеку людей, майна та навколишнього середовища;

– приводити земельні ділянки, порушені під час користування надрами, у стан, придатний для подальшого їх використання в суспільному виробництві;

– виконувати всі вимоги щодо користування надрами, встановлені законами України.

Користування надрами є платним.

Плата здійснюється за користування надрами в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Родовища, в тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та Державному балансі запасів корисних копалин.

Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин здійснюється в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Основними вимогами в сфері охорони надр є:

– забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр;

– додержання встановленого законодавством порядку надання надр у користування і недопущення самовільного користування надрами;

– раціональне використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

– недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами, на збереження запасів корисних копалин, гірничих виробок і свердловин, що експлуатуються чи законсервовані, а також підземних споруд;

– охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку;

– запобігання необґрунтованій та самовільній забудові площ залягання корисних копалин і додержання встановленого законодавством порядку використання цих площ для інших цілей.

Запобігання забрудненню надр під час підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод, додержання інших вимог, передбачених законодавством, про охорону навколишнього природного середовища.

В разі порушення цих вимог користування надрами може бути обмежено, тимчасово заборонено (призупинено) або припинено органами Міністерства економіки та природних ресурсів України, органами державного гірничого нагляду, державного геологічного контролю.

Спори з питань користування надрами розглядаються органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього середовища, місцевими радами депутатів, місцевими державними адміністраціями, судами у порядку, встановленому законодавством України.

Із кожним роком посилюється антропогенний і техногенний вплив на середовище,зникають багато видів рослин і тварин. Тим часом все живе на Землі має право на існування. З 1996 р. Міжнародний союз охорони природи видає Червону книгу, до якої заносять види рослин і тварин,які потребують особливої охорони.

Національна Червона книга з 1976 р. видається і в Україні. 7 лютого 2002 р. ухвалений Закон України «Про Червону книгу України». Її ведення і доповнення покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки. Червона книга офіційно видається не рідше одного разу на 10 років.

Червона книга України – це державний документ, у якому зосереджені факти про представників рослинного і тваринного світу України,що перебувають під загрозою зникнення.

У Червоній книзі містяться відомості про категорію охоронюваного виду флори або фауна:зниклий,зникаючий,вразливий,рідкісний і т. ін. Далі наведені відомості про ареал,про численність виду в природі,про розмноження або розведення в неволі,фотографії або малюнки та інші дані.

Видобуток (збирання) видів флори і фауни,занесених до Червоної книги,здійснюється у виняткових випадах і тільки з науковою чи селекційною метою. Спеціальний дозвіл на такі дії видає Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки. За знищення видів рослин і тварин,занесених до Червоної книги,встановлена підвищена юридична відповідальність,у тому числі кримінальна.

Крім національного законодавства з охорони природи існує немало міжнародних угод та конвенцій, направлених на захист світового довкілля. «Конвенция об оценке воздействия на окружающую среду в трансграничном контексте» була прийнята 25 лютого 1991 р. в Хельсінкі. Вона розглядає комплекс заходів по попередженню шкідливого транскордонного впливу в результаті запланованої діяльності, а також про зменшення її впливу і контролю за нею. Цей документ був підписаний Урядом СРСР 6 липня 1991 р. Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій була прийнята 17 березня 1992р. в Хельсінкі. Вона використовується по відношенню до промислових аварій, забезпечення готовності до них, ліквідації їх наслідків, які можуть привести до транскордонного впливу, а також аварій, спричинених стихією, міжнародного співробітництва в галузі взаємодопомоги, досліджень, обміну інформацією і технологіями про попередження промислових аварій. Положення даної Конвенції сприяють укладенню двохсторонніх і багатосторонніх угод про попередження аварії на потенційно небезпечних громадських об'єктах.

Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великих відстанях підписана СРСР 13 листопада 1979р. Вона направлена на зменшення викидів, що наносять значну шкоду водоймищам, лісам, рікам, озерам і, в першу чергу, людям. Слід зауважити, що інші Конвенції та угоди підписані Україною і ратифіковані Верховною Радою.

Екологічне становище в кожній країни треба вивчати і аналізувати. Цьому служить екологічний моніторинг.

Екологічний моніторинг – комплекс виконаних по науковим програмам спостережень, оцінок, прогнозів, рекомендацій і варіантів управлінських рішень, необхідних для забезпечення управління якістю навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки. Тільки керуючись його висновками, можна досягти необхідної якості довкілля, достатньої для проживання людей.

Порушення фізичними та юридичними особами вимог екологічного законодавства України тягне адміністративну, кримінальну, цивільно-правову і дисциплінарну відповідальність. Умови і порядок притягнення до цих видів відповідальності визначаються нормами відповідних галузей права.

Зокрема, Кодекс України про адміністративні правопорушення містить главу «Адміністративна відповідальність у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії і культури». Її норми передбачають різні види стягнень за забруднення і псування сільськогосподарських земель, самовільне займання земельної ділянки, порушення правил і вимог проведення робіт з геологічного вивчення надр, порушення правил водокористування, незаконну порубку лісових культур, забруднення атмосферного повітря, знищення зелених насаджень і багато інших видів правопорушень. До осіб, винних у вчиненні цих правопорушень, застосовуються такі види адміністративних стягнень:

– штраф;

– оплатне вилучення предмета правопорушення;

– позбавлення права займатися окремою діяльністю (наприклад, позбавлення права на полювання);

– конфіскація знаряддя правопорушення (наприклад, конфіскація знарядь незаконного лову риби);

– обмеження, зупинення, припинення діяльності чи експлуатації об’єкта (наприклад, зупинення діяльності підприємства до введення в експлуатацію очисних споруд).

Особлива частина Кримінального кодексу України містить Розділ VIII «Злочини проти навколишнього середовища». Статті цього розділу передбачають різні види покарань за порушення екологічного законодавства, що заподіяли тяжкі наслідки: загибель людей, загрозу для життя і здоров’я людей, забруднення значної території, значну шкоду об’єктам охорони природи.

Притягнення до будь-якого виду відповідальності за порушення екологічного законодавства не звільняє винних від компенсації в повному обсязі шкоди, заподіяної природному середовищу.

Лекція 9: ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ