3.1. Поняття, предмет, метод, принципи та джерела конституційного

права , структура Конституції України

Термін "конституційне право" має три значення: галузь діючого права, наука, навчальна дисципліна. Як галузь права – це сукупність правових норм, регулюючих певну групу суспільних відносин. Як наука – це сукупність різних теорій, вчень, поглядів, гіпотез з питань конституційного права. Як навчальна дисципліна - це предмет викладання у вищій школі.

Конституційне право як галузь українського права – це система правових норм, що закріпляють і регулюють суспільні відносини, які визначають організаційну і функціональну єдність суспільства, засади конституційного ладу України, взаємовідносини між державою і особою, територіальний устрій України, організацію і діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування.

Конституційне право є складною системою, що включає безліч взаємодіючих частин і елементів, які характеризують його внутрішню структуру і відокремлюють його від інших галузей права. Основні частини і елементи конституційного права – це його загальні принципи, норми і інститути.

Конституційне право регулює відносини, що складаються у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної та ін. Але його норми регулюють лише фундаментальні, базові відносини у вказаних сферах. Вони утворюють, так би мовити, фундамент усієї будівлі складної системи соціальних зв'язків, що підлягають правовому впливу, визначають структуру усього соціального організму.

Предметом конституційного права як галузі українського права є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із закріпленням і регулюванням:

– основних принципів, які визначають устрій держави. У них виражається якісна характеристика держави – суверенітет, форма правління, форма державного устрою, приналежність влади, суб'єкти влади і способи її реалізації, загальні основи функціонування всієї системи політичної і економічної організації суспільства. Сукупність цих суспільних відносин у конституційному праві визначається поняттям "основи конституційного ладу";

– взаємовідносин між державою, суспільством і особою, правового статусу українських громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян, що знаходяться на території України, прав, свобод людини і громадянина і гарантій їх реалізації;

– територіального устрою України, принципів, що забезпечують єдність і цілісність державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;

– організації і функціонування системи органів державної влади України, а також місцевого самоврядування.

Додатковою підставою відокремлення конституційного права від інших галузей права служить метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів, способів, форм правового впливу на суспільні відносини та їх учасників. Конституційне право застосовує такі правові методи впливу, як встановлення прав, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл, заборона та ін. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які підпадають під вплив норм конституційного права.

Конституційно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов'язки і забезпечуються примусовою силою держави.

Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини і створюють відносно самостійну групу (інститут виборчого права, правовий статус людини і громадянина тощо).

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані нормою конституційного права, змістом яких є юридичний зв'язок між суб'єктами у формі взаємних прав і обов'язків, передбачених даною правовою нормою.

Конституційно-правові відносини мають особливі риси, пов'язані насамперед зі специфікою предмета правового регулювання, суб'єктами правовідносин, механізмом їх реалізації, місцем у системі правових зв'язків тощо. Цим відносинам в основному притаманний імперативний характер, оскільки вони значною мірою пов'язані з реалізацією владними структурами своїх повноважень, взаємодією різних рівнів державного механізму.

Суб'єктами конституційно-правових відносин виступають:

– соціальна і національна спільність (народ, нації, класи тощо);

– держава і її складові частини (автономні, утворення, адміністративно-територіальні одиниці);

– органи держави і органи місцевого самоврядування;

– громадські об'єднання і політичні парти;

– депутати представницьких органів;

– індивіди (громадяни, іноземці, особи без громадянства).

Під джерелом конституційного права розуміються правові акти, які містять норми, що регулюють конституційно-правові відносини. Для джерел конституційного права встановлений певний порядок їх прийняття, скасування, зміни, визнання такими, що втратили силу. До джерел конституційного права відносяться: Конституція України, закони, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, регламент Верховної Ради, декларації, загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 9 Конституції України), правові акти органів місцевого самоврядування та ін. Потрібно зазначити, що джерелами конституційного права є не всі перелічені вище акти, а тільки ті з них, які містять норми конституційного права.

Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідає Конституція України, яка була прийнята Верховною Радою України на її п’ятій сесії 28 червня 1996 року.

Конституція України має свою структуру, обумовлену змістом, предметом правового регулювання і формою Основного Закону держави. Структурно вона складається з преамбули, 14 розділів (161 стаття) і “Перехідних положень”.

В преамбулі Конституції виражені найбільш принципові положення та ідеї, якими керувалася Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон держави. Формально преамбула Конституції України не має юридичного змісту, але виражені в ній ідеї та положення мають істотне значення для деяких видів тлумачення її норм (наприклад, історичного). Норми Конституції є прямої (ч.3 ст.8) і постійної дії.

Основна частина Конституції України складається з тринадцяти розділів: “Загальні засади”, “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, “Вибори. Референдум”, “Верховна Рада України”, “Президент України”, “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”, “Прокуратура”, “Правосуддя”, “Територіальний устрій України”, “Автономна республіка Крим”, “Місцеве самоврядування”, “Конституційний суд України”, “Внесення змін до Конституції України”.

Чотирнадцятий розділ Конституції “Прикінцеві положення” містить норми, що визначають час набуття нею чинності та, зважаючи на істотне значення Конституції для Українського народу, проголошують день її прийняття святом – Днем Конституції України.

Особливе місце в структурі Конституції займають “Перехідні положення”, які були розраховані на перехідний, тобто тимчасовий період їх дії.