Глава 72

заповіти начальникам слідчого ізолятора. По-друге, у ньому закріплено, що таке посвідчення має відбуватися при свідках (ст. 1253 ЦК України).

Докладніше правовідносини щодо посвідчення заповітів, прирівняних до нотаріальних, регулюються постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених"1 від 15 червня 1994 р. № 419.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України заповіт складається, як правило, не менш, ніж у двох примірниках, один з яких зберігається у нотаріальній конторі, а другий видається заповідачеві за його бажанням (пункт 29). При складанні та посвідченні заповітів нотаріус перевіряє справжність особи заповідача, його дієздатність, а також правомірність заповідальних розпоряджень. За наявності зазначених порушень нотаріус відмовляє заповідачеві у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення заповіту.

При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається (пункт 83 Інструкції).

Коло спадкоємців за заповітом та зміст заповіту. Заповідач вправі призначити спадкоємцями за заповітом фізичну, юридичну особу, державу, територіальну громаду, Автономну Республіку Крим, іноземну державу та будь-яких інших учасників цивільно-правових відносин (статті 1235, 2 ЦК України). При цьому заповідач може призначити спадкоємців у будь-якому поєднанні. Наприклад, заповіт може передбачати, що одна частина спадкового майна перейде до фізичної особи, а інша — до держави та юридичної особи.

Якщо заповідач бажає призначити спадкоємцем фізичну особу, він не зобов'язаний керуватися наявністю у цієї особи зв'язків споріднення, шлюбу або утримання з ним. Іншими словами, заповідач вправі призначити спадкоємцем особу, яка не входить до жодної з п'яти черг спадкоємців за законом (статті 1261—1265 ЦК України), або особу, яка входить до наступної черги, навіть за умови існування спадкоємців попередньої черги, і такий заповіт буде дійсним. У цьому виявляється один із аспектів фундаментального принципу спадкового права — принцип свободи заповіту.

Свобода заповіту також знаходить свій вияв у наданій законом можливості заповідача на свій розсуд визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦК України). Насамперед, спадкодавець може охопити заповітом усе спадкове майно або його частину. По-друге, він вправі залишити у спадщину не лише права та обов'язки, які йому належать на момент складання заповідального розпорядження, але й ті з них, які виникнуть або можуть виникнути в майбутньому. По-третє, він може розподілити між спадкоємцями за заповітом виключно свої права. В такому випадку обов'язки переходять до його спадкоємців у частині, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Оскільки кількість і обсяг спадщини може істотно змінитися з моменту складання заповіту до часу смерті заповідача, закон встановлює, що чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини (ч. 4 ст. 1236 ЦК України).

Заповідач позбавлений права визначати в заповіті виключно правову долю його боргів. Такий висновок випливає з універсального характеру спадкового на-

Нотаріальне оформлення цивільно-правових документів. — К., 1999. — С. 364.

Правове регулювання спадкових відносин

599

ступництва, який виявляється в тому, що до спадкоємця спадщина переходить як єдине ціле, включаючи як права, так і обов'язки (ст. 1216 ЦК України). Звичайно, може статися так, що хоча предметом заповіту було усе належне спадкодавцеві майно, але з "усього" заповіданого майна на день відкриття спадщини в наявності будуть лише обов'язки заповідача. В цьому випадку спадкоємці позбавлені права вступати у спадкові правовідносини і приймати спадщину, яка складається з одних боргів, оскільки, по-перше, чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини, а по-друге, спадкоємці задовольняють вимоги кредиторів виключно в межах вартості одержаного ними спадкового активу (ст. 1282 ЦК України).

Право на обов'язкову частку в спадщині. Принцип свободи заповітів, хоч і надає заповідачеві надзвичайно широкий обсяг правомочностей, але разом з тим не є безмежним. Стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкового правовідношення — обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

Свобода заповіту обмежується в інтересах неповнолітніх і повнолітніх, але непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатних дружини (чоловіка), батьків (усиновителів) померлого. Непрацездатними особами вважаються інваліди І, II та III груп, інвалідність яких встановлена органами МСЕК, а також особи, які досягли віку, що дає підстави для призначення пенсії за віком: чоловіки — 60 років, жінки — 55 років. Ці особи згідно зі ст. 1241 ЦК України незалежно від змісту заповіту успадковують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом.

Така частка, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, дістала назву обов'язкової частки. Осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, називають необхідними (обов'язковими) спадкоємцями. Якщо спадкодавець у тексті заповіту позбавить права на обов'язкову частку зазначених спадкоємців, то заповіт у цій частині буде визнаний недійсним.

Заповідач не вправі усунути від спадкування осіб, які претендують на обов'язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину (ч. З ст. 1235 ЦК України).

Порівняльний аналіз ст. 1241 нового ЦК та ст. 535 ЦК УРСР свідчить про істотне коригування інституту обов'язкової частки. По-перше, за новим законодавством звужується коло необхідних спадкоємців. До їх числа вже не включаються утриманці спадкодавця. По-друге, зменшується розмір обов'язкової частки: якщо за ЦК УРСР він становив 2/3 від законної частки необхідного спадкоємця, то за новим ЦК України він дорівнює 1/2 від такої частки.

По-третє, ЦК України встановив правило про можливість зменшення обов'язкової частки у спадщині в судовому порядку (ч. 1 ст. 1241). Суд наділений таким правом з урахуванням відносин між необхідними спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. В сучасній юридичній літературі припускається, що підставами зменшення розміру обов'язкової частки можуть бути: непідтримання спадкоємцем зв'язків із спадкодавцем, незважаючи на існуючу потребу в цьому, погане поводження зі спадкодавцем тощо1. Водночас новий Кодекс містить ще жорсткішу норму правового впливу на спадкоємця, якщо в су-

Див.: Цивільне право України: Академічний курс / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — К.: ІнЮре, 2003. - Т. 1. Загальна частина. - С. 382.

600