Глава 57

увага на те, що в даному разі немає ніяких юридичних відмінностей між позикою і позикоподібною позичкою, тому цей вид договору для науки не має ніякого значення1. Дійсно, на наш погляд, практичної потреби у створенні самостійної юридичної конструкції для регулювання майнової (негрошової) позики немає.

Таким чином, позику можна визначити як юридичне самостійне особисто-довірче зобов'язання, загальне для спеціальних різновидів кредитних правовідносин, яке полягає в передачі позикодавцем позичальнику у власність або повне господарське відання чи оперативне управління грошей або інших споживних речей, які визначаються родовими ознаками, за умови повернення еквівалентної кількості грошей або таких самих речей, а в прямо передбачених законом випадках — також їх приросту (процентів тощо).

Як відомо, нині в цивільному законодавстві дедалі більше утверджуються принципи диспозитивності та свободи сторін у договірних зобов'язаннях2, що майже не торкнулося позикових правовідносин, зокрема щодо оплатності та реальності договору позики. Між тим і чинне законодавство передбачає в окремих випадках оплатність позики. Не існує перешкод і для встановлення сторонами умови про можливість набрання чинності договору позики з моменту досягнення згоди щодо істотних умов договору та його належного оформлення.

Елементи договору позики. Звичайно під елементами договору розуміють юридичну структуру правовідносин, що передбачають необхідність виявлення суб'єктів, об'єкта та змісту договору позики.

За загальним правилом, суб'єктами договору позики виступають позикодавець і позичальник. Учасниками договору позики (як позикодавець і позичальник) можуть виступати фізичні особи відповідно до обсягу їх дієздатності.

Надавати позики одне одному або своїм працівникам можуть будь-які організації за наявності відповідних можливостей. Обмеження чи заборона позик можуть встановлюватись статутом або рішенням власників (учасників, засновників) організації. Надання позик не потребує якихось дозволів або ліцензій з боку контролюючих державних органів, що відрізняє, до речі, позику від фінансового кредиту, який може надаватись лише банками або небанківськими фінансовими установами.

Останнім часом актуальним стало питання про можливість отримання позик юридичними особами від своїх працівників чи засновників — фізичних осіб. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що позикодавцем може виступати фізична особа на користь позичальника—юридичної особи. Цивільне законодавство, яке регулює договір позики, не містить заборон на отримання юридичними особами позик від фізичних осіб.

Єдиною умовою припустимості таких угод є додержання сторонами договору позики загальних умов дійсності позики як цивільно-правової угоди, зокрема щодо поверненя позикодавцю грошового еквівалента. Тобто повернення коштів за договором позики має відбуватися без нарахування процентів за користування позиченими коштами.

Мейер Д. Й. Русское гражданское право. — М., 1997. — Ч. 2. — С. 246. 2 Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 2000. — С. 14—19.

Позика

349

Тому, наприклад, засновники — фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на підставі укладених з кожним із них договорів позики з тим, щоб за рахунок цих коштів була виплачена заробітна плата працівникам цього підприємства — позичальника. При цьому отримані від позикодавця гроші в обов'язковому порядку мають бути здані в обслуговуючий банк і лише після цього їх можна отримати для видачі заробітної плати.

Такий порядок передбачений Інструкцією "Про порядок ведення касових операцій в національній валюті в Україні", завтердженою постановою Правління Національного банку України від 21 лютого 1995 р. № 38, згідно з п. 5 якої кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці і виплатою дивідендів (доходу), всі підприємства, незалежно від форми власності, повинні отримати виключно з кас банків. При цьому вони мають забезпечити систематичну і повну сплату податків і внесення обов'язкових платежів у державні цільові фонди в порядку і строки, визначені чинним законодавством.

Позикові кошти не є прибутком і внаслідок цього не є об'єктом оподаткування на прибуток, ПДВ, різними обов'язковими зборами і платежами. Проте, нараховуючи заробітну плату, навіть виплачену за рахунок позикових коштів, підприємство-позичальник зобов'язане заплатити всі передбачені чинним законодавством податки і збори із сум витрат на оплату праці1.

Таким чином, засновники—фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на умовах договорів позики для виплати заробітної плати працівникам за умови сплати податків і зборів, які нараховуються і сплачуються при виплаті заробітної плати.

Досить поширеним явищем є видача позик працівникам підприємствами, установами та організаціями, в яких працюють позичальники. Розмір позики та термін її погашення працівником чинним законодавством не обмежуються. З урахуванянм того, що позика підлягає поверненню, вона не вважається доходом позичальника і не входить до фонду оплати праці, що випливає із змісту статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Мінстату України від 11 грудня 1995 р. Відповідно позики не є об'єктом обкладення прибутковим податком з громадян і нарахування обов'язкових платежів до соціальних фондів, що випливає із змісту ст. 2 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".

У зв'язку з цим в окремих випадках позики використовуються з метою приховати доходи громадян від оподаткування. Перевірки, що здійснюються податковими органами, виявляють спроби приховати під виглядом позик виплату за-•робітної плати і таким чином ухилитись від оподаткування. Суб'єкти підприємницької діяльності широко використовують відсутність законодавчих обмежень як на суми позик, так і терміни їх повернення.

Так, підприємство У. видало своїм співробітникам від 100 тис. до 300 тис. грн. з терміном погашення 25 років (!). При цьому, підприємство У. взагалі не виплачувало працівникам заробітну плату, натомість директор одержав пози-

Деньги на зарплату по договору займа // Все о бухгалтерском учете. — 1998. — 9 декабря. — №114(296).-С. 25.

350