2. Україна в роки революції 1905-1907 рр.

Нагромадження політичних, соціальних та економічних конфліктів у Росії завершилося вибухом народного гніву під час революції 1905-1907 рр. Причини революції: погіршення становища робітників (низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність полі­тичних прав і свобод), посилилася експлуатація народних мас; загостри­лася проблема аграрного перенаселення, буржуазія прагнула бути залученою до вирішення важливих державних проблем, національний гніт. Все це створювало ґрунт для стихійного вибуху нев­доволення народних мас. Проте можливість виступу ста­ла реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкін­ці XIX – на початку XX ст. широкого спектра політич­них партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впли­ву на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській вій­ні 1904–1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Пе­тербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уря­ду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурен­ня, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страй­кувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція прой­шла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої харак­терні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень-жовтень 1905 р.):

– наростання масової боротьби, посилення її політич­ного характеру;

– політизація народних мас;

– активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

– поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

– переплетення та взаємовплив робітничого, селян­ського та національно-визвольних рухів.

ІІ фаза – «кульмінація» (жовтень-грудень 1905 р.):

– коротка стабілізація в країні після публікації царського Маніфесту 17 Жовтня;

– діалог та легальна взаємодія між опозицією та владою;

– активне формування багатопартійної системи;

– організація лівими силами збройних повстань в Україні.

ІІІ фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907 р.):

– посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

– помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро­бітничих страйків та селянських виступів;

– перехід більшості політичних партій у підпілля;

– поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

– спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськи­ми методами у стінах Державної думи;

– перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю су­спільно-політичного життя доби революції стали взаємо­вплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основ­ними параметрами якої є масовість, територіальна поши­реність, тривалість, залучення різних соціальних верств. Лише протягом квітня–серпня 1905 р. в Україні відбу­лося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Червневі виступи україн­ських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масшта­бами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат.

Наслідком жовтневого політичного страйку стало підписання Маніфесту 17 жовтня Миколою ІІ, у якому народові обіцяли громадянські свобо­ди (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламен­ту — законодавчої Державної думи із залученням до ви­борів усіх верств населення. Цей документ мав надзви­чайно важливі наслідки.

1) Він суттєво розширив межі легальної полі­тичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незаба­ром газети українською мовою почали виходити в Кате­ринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Зас­новуються перші українські суспільно-політичні журна­ли — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «По­сів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. вихо­дило 24 україномовних видання. У Києві, Катериносла­ві, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М.Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та ін.), ці об'єд­нання вели активну культурно-освітню роботу — засновува­ли бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

2) Нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню пар­тій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Під час революції зростає численність пар­тії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП.

Виникає нова модель організації влади – Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня-грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільс­тва стало утворення профспілок. Однією з перших ви­никла профспілка залізничників Південно-Західної заліз­ниці. У ході революції осередками професійного руху ста­ли Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Все­російської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Розгортається коо­перативний рух.

3) Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіцій­ного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала право на політичну автономію України та українізацію школи.

З червня 1907 р. були опубліковані царський мані­фест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактич­но було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, со­ціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904–1905 рр., при­звело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. В процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі сут­тєво вплинули на історичну долю України.