61. Проголошення зунр

У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна держава перестала існувати, розділена між Австрією, Пруссією і Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь -до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий корон­ний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, західна - поляками. У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єк­том нещадного колоніального гніту. Вони мали забезпечити промислові центри метрополії дешевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97 % підприємств були дрібними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14-16 год.), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало поміщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) належало 37 % земель, а разом з церквою - 44 %. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним. Кожного року збільшувалася заборгованість селян, землі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910-1912 рр. було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови жита змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичи­ни емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р.- 110 тис.Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю пристосована до здійснення колонізаторської політики. Галичиною, нагадаємо, спочатку, управляв губернатор, а з 1849 р. - намісник, який зосереджував усю адміністративну владу. Йому підпорядковувалися поліція, крайові, повітові, міські органи управління - повітові старости, бурмістри у містах і війти у се­лах. Існували виборні органи крайового та місцевого самоуправління (галиць­кий крайовий сейм, повітові, міські та сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не виконували.Хоча більшість населення у Східній Галичині становили українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 млн. осіб, з яких 63 % становили українці, 23 % - по­ляки, 13 % - євреї 1 % - інші), управляли краєм польські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки поляки. Польські панівні кола захопи­ли всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх у зна­ряддя насильного ополячування та онімечення українського населення. Кіль­кість українських шкіл невпинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис. поляків. Львів у 1910-1911 н.р. мав тільки одну початкову українську школу і одну гімназію. У 1869 р. польська мова була введена у суд та адмі­ністрацію; 1879 р. введене польське викладання (замість німецького) у Львівсь­кому університеті. Внаслідок такої політики 79,8 % українського населення бу­ло неписьменним.Українці намагалися всіляко протистояти насильницькій асиміляції. Ук­раїнська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі прагнен­ня до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга у цьому нале­жала прогресивному літературному угрупованню західно-українських письмснннків "Руська трійця" на чолі з М.Шашкевичсм. товариствам "Руська бесіда" і "Просвіта", створеним у 60-х роках XIX ст., товариству ім. Т.Шев­ченка тощо. У 1880-90-х роках у Галичині виникають перші українські полі­тичні партії - народовці, українська радикальна, національно-демократична, соціал-демократична.Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зро­бив глава греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополит А.Шептицькпй. Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурному житті Галичина в той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли також порівняно ліберальніший ніж у Росії політичний режим і законодавство кон­ституційної Австро-Угорської монархії, прийняте наприкінці XIX - на початку XX ст., яке давало змогу представникам різних національностей спілкуватися рідною мовою, мати свої школи, видавництва, партії, організації, обирати своїх послів у парламент. Так, перед війною українці мали у краї п'ять державних і 15 приватних гімназій, понад 3 тис. народних шкіл, сім кафедр в університеті. Виходило 66 українських періодичних видань. У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, великодержавна по­літика гноблення, викорінення всього неросійського. Діяли закони про заборо­ну української мови, літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр -1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право українського народу на існування взагалі. З чорносотенцями-рсакціонерами солідаризувалося чимало представників так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі революціо-нери-дсмократи, наприклад, В.Бєлінський. Перша світова війна різко загострила соціально-політичну ситуацію в Га­личині. Вибираючи з двох лих менше, провідні політичні кола краю оголосили про свою підтримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня 1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на мсті захист політичних інтересів українського насе­лення у період війни. Користуючись сприятливою ситуацією, вона домоглася згоди в австрійської влади на утворення окремої формації українського націо­нального війська - Українських січових стрільців (2,5 тис). Воювати їм дове­лося у складі австро-угорськоі армії, але основною метою їх створення була боротьба за волю України. Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних су­перечностей у воюючих країнах призвело до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі 1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді 1918 р. - в Австро-Угорщині та Німеччині. Австро-угорський імператор Карл І видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, погоджуючись перетворити країну у федеративну державу. "Коронні землі" одержали право створити свої представницькі органи - Національні ради. У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та по три пред­ставники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які "творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава", щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі по­літики ще не наважувалися порвати.Рада створила свої виконавчі органи - комісії. Першу - загальну (на чолі з Є.Петрушевичем), другу - для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Ле-вицьким) третю - для Буковини (її очолив Омелян Попович). Делегація Ук­раїнської національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою. Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішуче. Наприкінці жовтня 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словснеька держави. Активно підготовлялися до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історич­ною територією. У Кракові 28 жовтня буда створена Польська ліквідаційна ко­місія, яка планувала взяти владу в усій Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Був призначений генеральний комісар Галичини - князь В.Чар-торийський і військові коменданти Галичини та Львова - генерали Пухальсь-кий і Ломезан. Можливі виступи "непольського населення" начальник Голов­ного штабу збройних сил Польщі, генерал Розвадовський наказав придушити. На 1 листопада призначалося офіційне передання влади в усій Галичині поля­кам. Українці не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців, які служили в ав-стро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив випе­редити поляків. Хоч у Львові в його розпорядженні знаходилося близько 2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста - пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і міс­цевостях Галичини. Цс відбулося безкровне, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним про­ханням - якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.Українська національна рада 1 листопада видала відозви "До населення міста Львова" та "Український народе", в яких зазначалося: "Волею українсь­кого народу на українських землях Австро-угорської монархії утворилась ук­раїнська держава..."; "віднині Ти. український народе, господар своєї землі..., визволений з віковічної неволі...", що "найвищою владою тут с Українська національна рада". Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам Ук­раїнської держави незалежно від національності та віросповідання надаються і гарантуються "громадянська, національна і віросповідна рівноправність". Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.Щоправда, спокій на західноукраїнських землях тривав недовго. Вже на­прикінці дня 1-го листопада польські збройні сили у Львові почали військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис). Почалася довготривала, збройна, кривава бо­ротьба. Неодноразові звертання української влади до польських керівників у Львові з пропозиціями сісти за стіл переговорів, мирно врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не хотіли вести ніяких перего­ворів, називаючи корінне українське населення, що завжди становило більшість у Східній Галичині, "варварськими ордами", "хлопськими банда­ми "та ін.На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було ви­значено назву Української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км² території з населенням 6 млн. (у тому числі 71 % українців, 14% поляків, 13 % євреїв, 2 % угорців, румунів та ін.). Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. - Чехословач-чини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн. (75 % українців, 12 % поляків, 11 % євреїв, 2 % - інші національності).