19. Основні політичні теорії: “Теорія раціональної бюрократії” м. Вебера.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здо­був широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефектив­ність діяльності людей у суспільстві.

20. Основні сучасні політичні теорії: “Модель конфліктного суспільства” р.Дарендорфа.

ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку належить Л. Козеру, Р. Дарендорфу та К. Боулдінгу.

Р. Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. Не наявність, а брак конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди наявні дезінтеграція і конфлікт. «Усе суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. У людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знайти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального опанування соціальних проблем та контролю над ними»

21. Політичні ідеї Київської Русі.

Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована на розв‘язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка, яка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості.

До пам'ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться "Слово о законе и благодати" київського митрополіта Іларіона (1049 р.), літопис "Повесть временных лет" (1113 р.), "Поучение Владимира Мономаха" (1125 р.), поема "Слово о полку Игореве" (XІІ ст.), "Моления Даниила Заточника" (1229 р.) та ін.

В цей же період Іларіон пише важливий історичний твір “Слово про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі.

Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася тенденція до феодальної роздробленості Київської Русі.

Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї політичний союз, відомий під назвою Русь.

22. Політичний досвід Запорізької Січі. Козацька демократія.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Доро­шенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою поя­вою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Гру­шевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Кри­п’якевич, було багато суперечностей: «свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхли­вому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в організації України» [5].

Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників» [6].

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою.