Джинсовый костюм

Газета «Индустриальное Запорожье»,24 февраля 2004г

«Вы ещё цепи монтажные на шею повесьте»

Хождение на работу в джинсах в те далёкие советские времена не поощрялось, тем более, если работаешь в газете, органе обкома партии. А Юра Ботнер однажды пришёл на планерку в джинсовом костюме. Неудачно: редактор «Индустриального Запорожья» Андрей Клюненко был не в духе, поэтому: а) спросил у Ботнера, понимает ли он, где работает, б) рассказал, что такие костюмы носят негры на заправках в Америке, в) приказал Юрке немедленно переодеться, а когда Ботнер сорвался с места, посоветовал вслед: «Вы ещё цепи монтажные на себя повесьте…»

А через недельку Леонид Ильич Брежнев ехал в Крым, на отдых. Ну, члены бюро обкома помчались на вокзал его встречать, мы ждали Клюненко в редакции, он обрисовал встречу:

- Выходит Леонид Ильич из вагона, без галстука, в джинсовом костюме. Практичная, скажу вам, вещь. Лена Сергеевна (заведующая отделом быта «ИЗ» – В.Ж.), а мы почему об этом ничего не пишем? Немедленно найдите что-нибудь в номер…

Я шепнул Ботнеру:

- Юра, спроси у «деда» – Брежнев с монтажными цепями вышел, или без?

Смешливый Юрка прыснул.

- Ботнер, что я такого смешного сказал? – напрягся «дед». И произошло сверхъестественное: Юрка зажал рот и рванул в коридор смеяться. Это с планерки-то, святая святых!

- Жаров, что вы ему там сказали?

- Да я просто спросил, идёт он сегодня на футбол или нет?

- Чёрт знает что! – как-то растерянно произнёс редактор. – Журналисты с планерки убегают, словно зайцы…

Было…

Виктор Жаров

Запитання для аналізу:

1.Чи маєте ви бажання працювати ось у такому колективі з таким головним редактором, як зображений у публікації?

2.Чи відчули ви атмосферу редакції провідної газети 60-80-х років?

3.Які статті останнього періоду в газеті «Запорозька Січ» Віктора Жарова вам сподобались?Чому?

Публікація наступної статті викликана на численні проханнями моїх однолітків розповісти про творче життя 60-80-х років минулого століття. Саме про його найбільш яскравих персонажів йдеться далі.

Не знадобився епосі

Газета «Запорозька Січ», 10 жовтня 2007 р.

Ваша газета мимоволі торкнулася такої чутливо-зворушливої теми, що, певно, й не очікувала. Ви почали розповідати про земляків-запоріжців, які залишили досить відчутний слід у творчому житті важкої для чесного слова доби. Хоча б публікації про Миколу Лиходіда, Сашка Шостака тощо.

В мене давно зріла думка написати про тих хлопців-літераторів, які від природи були обдаровані таланом письменництва, або ж поетики, та які не змогли дар свій втілити у щось помітне, потрібне широкому загалу. Хто винен у цьому? Епоха, повелителі доль, цензори та ті, кому вони підпорядковувалися, величезний клан, що не давав розтулити рота, або написати «свавільні рядки». Де тепер наші друзі-«бумагомараки»? Одні далі, а ті далече? Хто зараз прочитає те, що вони написали й прочитали майже пошепки своїм друзям, або коханим.

Час їх не помітив та не запам’ятав. Але вони були й творили. Чимало вже на небесах, знайшли земний окраєць або у сантехнічному колодязі, як Гранкін, або вистрибнувши з девятого поверху, як Льоша Мурач, або просто достроково вмерши, як Святослав Футорович, Володя Власенко, Олег Богданов…

Декотрі знайшли втілення своїх здібностей не в нашому краї: десь поділись Марко Шевельов, Сашко Куцев. У Москві процвітає Віталік Челишев, а Льоша Цвєтков просто втік за кордон, залишивши неприємності своїй мамусі Белі Яківні, вічному помрежеві облтелестудії. Вибачте, слово «просто» не підходить, бо Олексій став Ванею Жуковим, популярним ведучим програм радіостанції «Свобода».

Живуть поруч з нами, але хто про це знає, обдаровані Віталік Ісаєнко, Віктор Якунін. Чи давно ви читали їхні цнотливо-довірливі рядки? Покоштувавши півночі на Кольському півострові, вони повернулися додому, й станеться диво, якщо якась пристойна газета раптом надрукує їхні твори.

Давно не чути вчителя Андрія Ковтуна, який смертельно образився, коли побачив, як на майдані Волі піддатий молодик «прикурил от Вечного огня». Де його знають? Хіба що в Кушугумі.

Тож, шановна газета, давайте бодай нашими скромними зусиллями спроможимося повернути справедливість. Давайте розповімо про цих, та ще багатьох неназваних тут, невизнаних радянською епохою лицарів небайдужого слова.

Для початку пропоную щирий спогад про одного з дуже неординарних, вельми симпатичних літераторів, якому так і не судилося стати членом письменницької Спілки.