44. Значенння діяльності о.О.Потебні для розвитку славістики.

Потебня́ Олекса́ндр— видатний український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН з 1875 р., член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Брат військового та політичного діяча Андрія Потебні. Батько українського ботаніка Андрія Потебні та українського електротехніка Олександра Потебні.

У другій пол 19 ст провідним діячем східнослов*янської філології став укр і рос уений Олександр Потебня(1835 - 1891), який створив і очолював Харківську лінгвістичну школу. Йому належить книга «мисль і мова». Він одним із перших здійснив порівняльно – історичне вивчення слов. наголосу. Написав чотиритомну працю « ІЗ записок з руської граматики», розробив власну теорію «лінгвістичної поетики», яку виклав у книгах «Із лекцій з теорії словесності. Байка. Приказка. Прислів*я» та «Із записок з теорії словесності». Започаткував у Харківському Університеті вивчення слов діалектології. СЕред його учнів рос філолог Д. Овсянико – куликовський. Укр філолог, педігог і гром діяч В. Харцієв. У створеній ним мовознавчій школі наприкінці XIX - в першій половині XXст. Сформулювалися як досліднки М. Грунський, М. Халанський, С. Кульбакін, Ю. Шевельов та інші. Разом із Сумцовим Потебня був одним із організаторів у Харкові історико – філологічного товариства, яке активно виступало проти висловлених м. Погодіних і П. Лавровським шовіністичних поглядів щодо походження українців та укр мови.

Потебня розглядав питання історії української мови та української діалектології у зв'язку з відповідними аспектами російської мови. Обидві мови вчений вважав нащадками однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови-предка. Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям, а терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов'янськиїх мов («Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «До історії звуків руської мови», 1 — 4 (1871–1883), рец. на працю П. Житецького «Нарис звукової історії малоросійського наріччя» (1878) та ін.).

Філолог Потебня розробив наукове підґрунття східнослов'янської діалектології як самостійної дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов'янській філології систематизував ознаки української мови, за якими вона відрізняється від інших слов'янських мов. Охарактеризував межі поширення її найважливіших діалектичних звукових явищ. З погляду історії розвитку української мови особливе значення мають відкриття т. з. нового ятя та обґрунтування дифтонгічного переходу давньоруських о, е в і у новозакритих складах. Учений постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво- і багатомовності, майбутнею долею націй і мов («Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм» (1905), «Лист до Єлени Штейн» (1927), «Загальна літературна мова і місцеві наріччя» (1962)).

Засуджуючи денаціоналізацію, Потебня стверджував, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. У рецензії на збірку «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» Я. Головацького (1876) розглянув питання про право української мови на літературну писемну форму. Великою мірою на матеріалах української мови ґрунтується праця Потебні «Із записок з руської граматики» (т. 1—2 (1874), т. З (1899), т. 4 (1941)), у якій дано порівняльно-історичне дослідження граматичної будови і всієї системи східнослов'янськиїх мов у їх зв'язках з іншими мовами; мова розглядається у тісному зв'язку з історією народу, з еволюцією людської думки. Такого ж плану і розвідка «Значення множини в руській мові»