44. Заснування кафедр слов’янської філології в університетах Російської імперії. О.М.Бодянський, в.І.Григорович, і.І.Срезневський, п.Прейс.

В Росії словянознавство було в 19 ст. пов'язане спершу з політичним слов'янофільством (Панславізм), і це вплинуло на розростання, поряд філологічно-археографічного слов'янознавства, ще й історичного та етнографічного (В. Ламанський й ін.). Кафедри «історії й літератури слов'янських наріч» почали створювати на доручення Уварова (з 1835).

Розвиткові слов'янознавства в СРСР помітно сприяли щоп'ятирічні міжнародні конгреси славістів.

Початок університетської славістики було покладено в 1835 р, коли Міністерство народної освіти ввело новий університетський статут, на підставі якого в чотирьох університетах Росії - Петербурзькому, Московському, Харківському, Казанському - відкрилися кафедри з історії та літератури слов'янських наріч.

До цього часу російське мовознавство досягло значних успіхів в області порівняльно-історичних досліджень. Досить назвати працю одного з основоположників вітчизняного наукового слов'янознавства А. Х. Востокова "Міркування про слов'янську мову" (1820), де зокрема вирішується питання про походження старослов'янської мови.

Для підготовки керівників новостворюваних кафедр в слов'янські країни були спрямовані молоді вчені, в майбутньому відомі професори О. М. Бодянський (від Московського університету), В.І.Григорович (від Казанського університету), И.И.Срезневський (від Харківського університету) і П.І.Прейс (від Петербурзького університету).

До поїздки за кордон Петро Іванович Прейс (1810-1846) вивчав в Петербурзькому університеті і Петербурзької Академії наук під керівництвом А. Х. Востокова слов'янські мови в порівняльному плані з класичними та німецькими мовами. Протягом трьох років (1839-1842) П.І.Прейс навчався в університетах Кенігсберга, Познані, Берліна, Праги, Відня та інших, вивчаючи литовська, польська, кашубська і південнослов'янські мови, досліджуючи чеські та болгарські рукописи.

Бодянський Осип Максимович (12. 11. 1808, м-ко Варва Лохвицького пов. Полтавської губ., нині смт Чернігівської обл. — 18. 09. 1877, м. Москва, Росія) — один із засновників вітчизняної славістики, дослідник народної творчості, писемності, літератури та культури слов’янства. Громадський діяч, поет-фольклорист, автор оригінальних українських поезій та збирач фольклорних переказів, популяризатор тогочасної української літератури, член-кореспондент Петербурзької Академії наук.

Народився в сім’ї священика. 1832 р. закінчив Переяславську духовну семінарію, 1834 р. — Московський університет. У 1837—1842 рр. перебував за кордоном; відвідав ряд південнослов’янських і східнослов’янських країн, спілкувався з П. Й. Шафариком, В. Ганкою, Я. Колларом, В. Караджичем. У 1842—1868 рр. — професор Московського університету, з 1845 р. — секретар Московського товариства історії і старожитностей російських (з 1837 р. — його член); впродовж 1846—1848 і 1858—1877 рр. редагував журнал «Чтения Московского общества истории и древностей российских»; у цьому журналі опублікував ряд цінних документальних джерел з історії України, зокрема «Реєстр усього Війська Запорозького 1649 р.», «Літописну оповідь про Малу Росію, її народ і козаків узагалі» О. Ріґельмана, «Діяріуш» М. Ханенка тощо, а також етнографічні матеріали — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького, «Збірник малоросійських заклять» П. Єфименка. Підготував окремі видання літописних пам’яток козацької доби — «Літопис Самовидця», «Історія Русів або Малої Росії».

Як філолог і фольклорист виступив з низкою наукових праць з історії, етнографії та мов слов’янських народів: «Про народну поезію слов’янських племен» (1837), «Про час виникнення слов’янських письмен» (1855) та ін., у яких обстоював ідею самостійності і самобутності української мови, дав високу оцінку українських народних пісень. Збирав зразки українського пісенного фольклору (опубл. 1978). Cтворив літературно-критичну розвідку про творчість Г. Квітки-Основ’яненка — «Малоросійські повісті, розказувані Грицьком Основ’яненком» (1834), яку опублікував у журналі «Телескоп» (вважається першим у вітчизняній літературній критиці зразком огляду творів українського письменства), де виступив, зокрема, проти епігонів І. Котляревського. Популяризував серед слов’янських народів творчість Т. Шевченка (з яким був знайомий особисто). Переклав російською мовою ряд праць чеських і польських істориків (П. Й. Шафарика, Ф. Палацького, Д. Зубрицького). Виступав також із власними художніми творами, написаними переважно на фольклорному матеріалі: збірка поезій «Наські українські казки Іська Материнки» (1835); публікації в періодичних виданнях тощо.

Ві́ктор Іва́нович ́Григоро́вич — український славіст, педагог, член-кореспондент Петербурзької АН, член багатьох іноземних наукових товариств. Один з основоположників слов'янської філології в Російській імперії.

Вив¬чав пам'ятки слов'янської писемності, історичні зв'язки слов'янських літератур і мов, болгарські і македонські діалек¬ти, походження та історію старослов'янської мови (праці «Спроба викладу літератури слов'ян у її найголовніших епохах», «Короткий огляд сло¬в'янських літератур», обидві — 1841, «Про пра¬ці, що стосуються давньої слов'янської мови до М. Смотрицького», «Зауваження про лексич¬не вивчення рукописів, писаних давньосло-в'янською мовою», обидві — 1851).

Автор до¬сліджень з історії Сербії, археології і етнографії Півдня Росії («Записка антиквара про поїздку його на Калку і Калміус в Корсунську землю і на південні побережжя Дніпра й Дністра», 1874). В праці «Слов'янські наріччя» (1884) дав характеристику й української мови.

У 1844–1847 здійснив подорож по слов'янських землях, що перебували під турецьким владицтвом, збираючи пам'ятники південнослов'янської писемності, що збагатили джереловідчу базу славістики («Очерк путешествия по Европейской Турции», 1848). Широко використовував візантійські джерела для вивчення історії балканських слов'ян («О Сербии в ее отношениях к соседним державам, преимущественно в XIV и XV столетиях», 1859, та інші).

Під час подорожі до південнослов'янських країн (1844–1847) знайшов Хілендарські листки — пам'ятку слов'янської писем¬ності 11 ст., яку пізніше подарував Новоросійському університету (зараз зберігається у Російській державній бібліотеці у Москві). У бібліотеці Одеського національного університету імені І.І.Мечникова зберігається «Отдел по славянской филологии профессора В. И. Григоровича» — слов'янська учбова бібліотека, подарована В. І. Григоровичем вищому навчальному закладу.

Срезневський Ізмаїл Іванович (13.06.1810, м. Ярославль — 09.02.1880, м. Санкт-Петербург) — філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець, один із засновників харківського гуртка українських поетів-романтиків.

Народився в сім’ї вченого-літератора. З раннього дитинства жив у Харкові, де його батько працював професором університету. Протягом 1826—1829 рр. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Ще в студентські роки захопився українською усною поезією, життям і побутом українського козацтва. З його ініціативи та під його керівництвом організовується літературно-фольклористичний гурток, у якому творчо працюють Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко. Після закінчення університету (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, вів приватну педагогічну практику.

У 1831 р. разом із І. Розковшенком видає «Український альманах», де, крім цілої низки українських пісень і дум, були також надруковані твори Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, П. Морачевського, І. Розковшенка.

В альманасі було опубліковано статтю І. Срезневського «Мысли и замечания», де автор ділиться з читачами власними міркуваннями про шляхи розвитку мови, яка, на його думку, від вираження того необхідного, що потрібно її носіям у житті, обов’язково приходить до відбиття найтонших нюансів і найглибших абстрагувань людського розуму. Ці роздуми молодого вченого про мову взагалі неспростовно свідчили про його впевненість у перспективах розвитку українського слова. І саме дітище Срезневського — «Украинский альманах» можна назвати одним із перших виявів української преромантичної літератури.

Із середини 1830-х рр. І. Срезневський активно виступає зі статтями й науковими розвідками на фольклорно-етнографічні, літературні й історичні теми. У статті «Взгляд на памятники украинской народной словесності» (1834) вчений доводить, що українська мова є цілком самостійною серед інших слов’янських мов.

У фольклорі Срезневський вбачав «багатюще джерело для майбутніх поетів». Зібрані ним по селах, переважно на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній, тексти українських народних пісень і дум учений упорядкував і невдовзі опублікував серію збірників «Запорожская старина» (1833—1838). Вони стали знаковим явищем у розвитку українського романтизму. У 1838 р. Ізмаїл Іванович видав також «Украинский сборник», де видрукував зі своїми поясненнями «Наталку Полтавку».

У 1837—1839 рр. Срезневський працював професором політекономії та статистики Харківського університету. В 1839—1842 рр. здійснив наукову подорож по західних слов’янських землях, під час якої познайомився з багатьма діячами (за його власним висловом — «будителями») слов’янського відродження, зокрема з Галичини (Я. Головацький,

І. Вагилевич) та Закарпаття (О. Духнович). Ці контакти сприяли наступному зближенню діячів української культури з громадськими й літературними колами західних і південних слов’ян. Зібраний матеріал Срезневський використовував у курсі слов’янознавства, який читав у