87 Див.; Кузнецое п. С. Зазнач. Праця, с. 22.

У «Граматиці» Л. Зизанія фактично немає зразків відмінювання «непредільного» («необавного») часу автор тільки один раз у книжці пише: «НεпрεдЂлноε. Възгласихъ и прочаА» (143) й окремо наводить форми (та й то не повністю) дієслова быти цього часу (157). Справа в тому, що мовознавець запозичив із «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» не тільки термінологію, але й трактування співвідношення між грецькими й слов’янськими формами минулих часів. У зв’язку з тим, що в грецькій мові не було аналітичних форм у цих часах, упорядники словенороської частини «Грамматіки» 1591 р. прагнули давати й церковнослов’янські синтетичні відповідники до грецьких, тому словенороських аналітичних форм перфекта вони не використали: для ілюстрації «мимошедшого» (убихъ) і «непредільного» (бихъ) часів подано форми аориста. Л. Зизаній відчував, що кожен час має характеризуватися своєрідним набором флексій. Форм давнього перфекта й він не використав (як свідчить М. Смотрицький у своїй «Граматиці», такі форми тодішні вчені вважали специфічно східнослов’янськими). Услід за авторами словенської частини «Грамматіки» 1591 р.

Л. Зизаній як форми «мимошедшого» часу наводить форми аориста, але для власне аориста — «непредільного» — він не наважився їх повторити. У парадигмах багато відхилень від старослов’янської системи флексій окремих минулих часів. Насамперед відзначимо, що в другій особі однини «мимошедшого», «протяженного», «пресовершенного» відповідно поруч із формами аориста, стягненими формами імперфекта й імперфекта — іноді як єдині — Л. Зизаній подає форми старого слов’янського перфекта (явлАлъ εси, ла, ло; [глаш]а(л) εcu, ла. ло; въставалъ ecu, ла. ло; [глаш]аа(л) εcu, ла. ло) та нову східнослов’янську форму, виниклу на базі перфекта, без допоміжного дієслова (гласи(л); [глаш]а(л). глашаалъ та ін.). При цьому необхідно зауважити, що, як твердить П. С. Кузнецов, у словенороських текстах XVI ст. аорист й імперфект виступають у формах усіх осіб, крім другої, де, за небагатьма винятками, фіксуються форми перфекта ⁸⁸, отже, в «Граматиці» Л. Зизанія відбивається узус свого часу.

88 Див.: Кузнецов п. С. Зазнач. Праця, с, 22—23.

Те, що автор у другій особі однини наводить і форми аориста й імперфекта, вигідно відрізняє парадигми Л. Зизанія від парадигм М. Смотрицького, в якого в цьому випадку пропонуються тільки форми старого перфекта.

Привертають увагу також паралельні закінчення аориста й імперфекта в третій особі множини «протяженного» та «пресовершенного» часів окремих зразків дієвідмінювання, напр.: въставаху, въставаша, явлАаху, явлАаша; [глаш]ааху, [глашаа]ша тощо.

Таким чином, у «Граматиці» подаються форми минулих часів дійсного способу, загалом близькі до старослов’янських, що свідчить про спостережливість автора. Але в праці Л. Зизанія спостерігається багато відхилень від старослов’янської системи. Це пояснюється як впливом живої мови, так і тим, що Л. Зизаній перший зробив спробу опрацювання системи часів церковнослов’янської мови.

Багато особливостей у порівнянні зі старослов’янською мовою спостерігається у формах наказового способу. Слов’янське дієслово не розрізняє форм наказового способу за часами, але Л. Зизаній, можливо, під впливом граматик грецької мови (у львівській граматиці 1591 р. надруковані парадигми теперішнього й «мимошедшого» та «протяженного» й «пресовершенного» часів) виділяє парадигми наказового способу теперішнього й майбутнього часів. Однак він не пішов сліпо за грецькою схемою. Під розрізненням теперішнього й майбутнього часів у «Граматиці» ховається власне розрізнення видових форм дієслова, пор. у теперішньому часі Л. Зизанія: явлАй (120), спасай (131). въставай (139), глашай (143) тощо й у майбутньому:яви (121), спаси (132), въстани (140), възгласи (143) та ін.

Немає сумніву, під впливом грецьких граматик Л. Зизаній розрізняє тільки форми 2 і 3 особи, незважаючи на те що і старослов’янська, і жива народ на мова мали форму наказового способу в першій особі множини, напр.: являй, да язлАε(т); явлА(й) та, да явлАεта; явлА(й)тε, да явлАю(т) (120).

Не безвпливу перекладу грецьких форм на церковнослов’янські в «Грамматіці» 1591 р. Л. Зизаній уводить парадигми «молитвенного» — бажального способу дієслів. Форми теперішнього й майбутнього часів відрізняються від форм цих часів у дійсному способі тільки доданою часткою да, напр.: да явлАю εши. являε(т); да явлАεва, Ђ. явлАεта, а; да явлА εмъ, явлАεтε, ю(т) (121) тощо; да явлю, явиши, яви(т) (121) і т. д.

Як форми минулих часів також подано конструкції з часткою да, поєднані з церковнослов’янськими й живомовними формами умовного способу.

У першій (да явил(ъ) бы(х) — 121, да быхъ гласилъ — 144) і третій (явил(ъ) бы— 121, [гласи]ла бы. ло бы. силъ бы — 144) особах однини автор подає власне форми умовного способу, що могли бути притаманні як церковнослов’янській, так і живим українським говіркам XVI ст. Але в двоїні (да бы явиховЂ, явиста бы, бы.— 121, да бы гласиховЂ, гласиcma бы, гласиста бы — 144) та множині (да бы явихомъ, явистε бы, явиша бы — 121, да бы гласихо(м), систε бы, ша бы — 144) автор пропонує штучні форми — поєднання живомовної умовної частки бы з формами аориста.

Штучністю відзначаються й форми «протяженного» (да бы явлА(х), явлА(л) бы εcu, ла. ло, явлАшε бы. бы; да бы явлАховЂ, ва бы. ста бы, явлАста бы; да бы явлАхо(м), ястε бы , явлАху бы — 121; да бы глашахо(м), стε бы, ху бы, ша бы — 145) та «пресовершенного» (да бы яв(ъ)лАа(х), явлАл(ъ) бы εcu, ла. ло; явлАашε бы —122, і т. д.) часів, які утворено за допомогою да в поєднанні з живомовною умовною часткою бы та звичайними формами дійсного способу в «Граматиці» Л. Зизанія.

Із нетематичних дієслів учений виділяє й дає тільки парадигми «осущественного глагола» быти в кінці розділу про дієслово та дієприкметник. Форми однини й множини теперішнього (єсмъ, εcu, εстъ; εсмо, ы, εстε, сутъ — 157) та майбутнього (буду, будεши, будε(т); буде(м), будεтε, будутъ — 158) часів цього дієслова в «Граматиці» Л. Зизанія загалом церковнослов’янські, хоч у них відбивається вплив живої мови (εсмо), у тому числі південно-західних українських говорів (сутъ замість суть; мабуть, за аналогією до цієї форми пропонується й εстъ замість εсть).

Переплутання форм аориста, імперфекта й перфекта спостерігається в наведених Зизанієм формах «мимошедшого» й «протяженного» часів, поданих чомусь разом: бЂхъ, и бы(х), былъ ecu, бЂ, u бАшε: бЂховЂ, бЂста, бЂста; бЂхо(м), бЂстε, бЂху, или на А (157). Нарешті, такі ж змішані форми (з перевагою аористних) виступають у парадигмі (надрукованій без форм множини) «непредільного» часу цього дієслова: быхъ, бы(л) ecu, u бАшε u бысть, u бАшε; быховЂ, быста, быста (157).»

За зразком тодішніх граматик грецької мови, в тому числі й львівської 1591 р., Л. Зизаній наводить дієслова у формі «непредільного», або «необавного», способу (тобто в неозначеній формі) в теперішньому —явлАти (122), спасати (133), въставати (141), глашати (145) та ін., майбутньому — явити (122), спасти

(133), востати (141), гласити, или въ(з)гласити (145), хотЂти битисА (156) та ін. і (в окремих випадках) у «непредільному» часі — явлεну быти (129), спасεну быти (137). При визначенні акциденцій дієслова й дефініції поняття «неозначеного» способу учений вживав тільки введений ним термін «нεпрεдЂлный» («образъ»), однак він відчував, що цей термін не дуже вдалий (збігався з назвою одного з часів), тому при поданні прикладів послідовно поруч із своїм дає й термін «Грамматіки» 1591 р.— «нεωбавный».

У цьому штучному розрізненні, чужому слов’янському інфінітивові, впадає в око знову те, що для розрізнення часів автор застосовує видові пари: недоконаного виду для теперішнього, доконаного — для майбутнього (крім сполуки з дієсловом хотЬти). Особливо яскраво неприродність для слов’янської системи розрізнення основ інфінітива за часами демонструють двослівні конструкції, що в Л. Зизанія представляються як інфінітив «непредільного» часу.

Разом із дієсловом Зизаній викладає й «причастїε» —«... часть слова скланАεма, причащающаАсА свойству гл̃а и имεнε» (123), яке характеризується вісьмома категоріями: «Родъ, Видъ, Начертанїε, Число, Падεжъ, ВрεмА, Залогъ и Супружεство». Детального розгляду дієприкметникових категорій граматист не дає. Цікаво, що як приклади дієприкметників усіх станів, за кількома винятками, подаються тільки активні дієприкметники. Це сталося через те, що автор тісно пов’язує категорію стану дієприкметників з виділеними станами дієслів й формальними показниками цих станів, пор.: «причастїА дЂлатεл(ъ)наго залога» — явлААй, явлАющи, явлАющεε і«причастїА страдатε(л)наго» — явлААйся, явлАющисА, явлАющεεсА, але спасаАйсА, или спасаεмый; біАйсА, или бїющїйсА и биваεмый. Пасивних дієприкметників на -нъ, -тъ у формі минулих часів немає зовсім. На їх місці також форми активних дієприкметників з часткою сА (напр., бивыйсА).

Повних парадигм дієприкметників у «Граматиці» немає. Л. Зизаній надрукував дієприкметники тільки в називному й родовому відмінках однини чоловічого, жіночого й середнього родів.

Під впливом грецької системи учений виділяє в дієприкметниках парадигми майбутнього й двох минулих часів, тоді як слов’янські дієприкметники від перших пам’яток фіксують тільки форми теперішнього й загального минулого часів. У теперішньому часі автор наводить членні форми чоловічого роду з новим узагальненим -Ай (явлАй — 123, явлААйсА — 129, глашаАй — 146 тощо), членні середнього (явлАющεε — 123,глашающεε — 146) й нечленні жіночого (явлАющи — 123, бїющи — 153).

Форм майбутнього часу не було вже в старослов’янській мові, і Л. Зизаній як такі інтерпретує членні форми, в тому числі й вирівняні за аналогією форми чоловічого роду теперішнього часу, напр.: явлАющїй, явлАющаА, явлАющεε (124), бїεмый, біεмаА, біεмоε (157).

Минулий «мимошедший» час фіксує нечленні й членні форми з суф. -въ й -ъ (в тому числі -шій чоловічого роду — аналогія до непрямих відмінків і форм жіночого й середнього родів), напр.: явивы(й) или яви(в); яви(в)шаА и яви(в)ши; явившεε (124), гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА, гласившεε (146), спасый, спа(с)шїй; спасши, или спа(с)шаА, спасшεε (134) тощо.

Минулий «непредільний» ілюструється старими формами із суф. -jь (членними й нечленними) й вирівняними за аналогією формами з -ш- в чоловічому роді: явл(ъ)шїй, явль, явлей; явл(ъ)ши, аА, явл(ъ)шεε(124).

Але цей розподіл за часами не витримується. Наприклад, «мимошедший» час слова гласити ілюструється формами гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА; гласив(ъ)шεε, а «непредільний» — възгласив(ъ)шїй, въз(ъ)гласъшъ; възгласив(ъ)ши, или въ(з)гласивъшаА, въз(ъ)гласив(ъ)шεε (146).

У родовому відмінку всіх часів фіксуються тільки членні форми, напр.: явлАющаго, явлАющїА, явлАющаго(123) і т. д.

Отже, Л.Зизаній спостеріг усі типи церковнослов’янських дієприкметників, але штучно і не скрізь послідовно розподілив їх між теперішнім і майбутнім, а також двома минулими часами.

Зизаній усвідомлював, що цей розділ не охоплює всього про дієслово й дієприкметник, що розділ не в усьому досконалий, тому просить читача не дивуватися, «яко и пεр(ъ)ваА εстъ словεн(ъ)скаА гра[м]матіка» (161). Він додає: «Подобаε(т) жε вЂдати, яко су(т) глаголы бε(з)ли(ч)ныА, яко скланАεмыА, или стропо(т)ныА, яко(ж) и в(ъ) грε(ц)ко(м) языцЂ. яко, подобаε(т), достои(т), гл̃ю и рεку. их(ъ) жε нε канона, но потрεблεнїАискати подобаεтъ...» (160). У розділі «Ω прεдлозЂ («...часть слова скланАεма, прε(д) иными слова част(ъ)ми полагаεма») (162—166) Зизаній налічує 17 прийменників, але фактично їх тут лише 16, бо по повторюється двічі (по, яко, по на(с) і по, вεдлугъ). Подано й варіанти деяких прийменників — фонетичні: прε(д), прεдо; по(д), подо; на(д), надо (але тільки ω) й словотворчі: дЂ(л)ма, дЂлА. При виділенні прийменників Зизаній пішов за «Грамматікою» 1591 р., а в останній прийменники бεзъ, кромЂ знаходяться серед «раздЂлитεлных» прислівників, тому він їх у своєму переліку не дає. Автор пише, що «суть жε и иныА нЂкїА части», які можуть називатись прийменниками, але вони вживаються тільки «въ сложенїи» — «во(з), во(з)вышаю», «про, прорεчεнїε», «прε, прεзиранїε, или, прεвεлїε», «разъ, ра(з)граблεноε» (отже, власне прийменника «возъ» він не відзначив). Про вживання прийменників Зизаній говорить у підрозділі «Ω сочин(ε)нїи прε(д)логω(в)». Для того щоб уникнути непорозуміння, дослідники пам’ятки мусять мати на увазі, що в Зизанія немає окремого місцевого відмінка (об’єднаний з давальним), тому не дивно, що «въ, съчинАε(т)сА» лише «датε(л)ному и виновному». Прийменникове керування викладено хоч і стисло, але правильно. В параграфі про прийменниккъ читаємо, що він «съчинАε(т)сА творителному, яко, къ, тεбЂ, къ мнЂ». Тут, очевидно, друкарська помилка (під впливом наступного параграфа про прийменник съ), а потрібно «датεл(ъ)ному».

Невеликий і розділ «Ω нарЂчіи» — «часть слова нескланАεма, пре(д) глаголо(м), или по глаголЂглаголεма» (с. 167—[171], переплутано текст). Прислівник характеризується чотирма категоріями. «Видъ, Начεр(ъ)танїε, Ра(з)суж(ъ)дεнїε и ЗначенїА». «Видω(в)» у прислівника два — «пεр(ъ)воωбразный» (вчεра, оутро) і «прои(з)во(д)ный» (мудрЂ, добрЂ) (первісні прислівники ілюстровано невдало), «начεртаній» також два — «простоε» (крЂпцЂ) і «сложъноε» (благочи(н)нЂ).

Як і в розділі про ім’я, Зизаній не дає детальних вказівок про творення ступенів порівняння, а тільки пише, що «ра(з)суждεнїА стεпεній три» і наводить приклади (крЂпцЂ крЂпча(й)шε, крЂпчаε, причому остання форма в церковнослов’янській мові була формою вищого, а не найвищого ступеня). Автор перелічує 22 «значεнїА» прислівників (проте фактично наводить 23, бо в переліку немає прислівників «оуказанїА»): «врεмεнε» (днεс, вчεра, дрεв(ъ)лε та ін.), «мЂста» (горЂ, низу, близь та ін.), «качества» (злЂ, оудобъ та ін.), «количεства» (многω, дважды та ін.), «ω(т)рицанїА» (ни, никакоже та ін.), «оувЂщанїА» (сицε, въправ(ъ)доу та ін.), «молитвε(н)наго»(да, аминь), «оуподобленїА» (яко, сице та ін.), «оудивлεнїА» (ω, а, га та ін.), «риданїА» (оувы, ωхъ, гopε),«нεизвЂства» (либой, мню та ін.), «чина» (прεждε, посε(м) та ін.), «събранїА» (купнω, вкупЂ), «ра(з)дЂленїА»(безъ, кромЂ, ра(з)вЂ, токмω), «ра(з)сужденїА» (мніε, пачε та ін.), «вопрошεнїА» (гдЂ, когда та ін.), «величанїА, или ра(с)пространенїА» (зЂло, всякω, правε до куска), «клинεнїА» (εй), «ω(т)клинεнїА» (ни), «явленїА» (явЂ),«таεнїА» (тай), «оуказанїА» (сε), «неоудоб(ъ)ства» (нεгли, εгда).

У «Грамматіці» 1591 р., на яку автор орієнтувався, виділено ще більше розрядів, але деякі групи прислівників, напр. «качества», «оувЂщанїА», уперше окреслив Зизаній. За грецькою традицією до прислівників віднесено й частки та вигуки. За львівською «Грамматікою» 1591 р. Зизаній механічно до прислівників зарахував прийменники бεзъ, кромЬ. Серед прикладів виявляється також певна кількість і українських прислівників, часток, вигу ків: ни, а, га, ωхъ, либой, правε до куска,

Дуже стислий розділ «Ω съюзЂ» («Часть слова нεскланАεма, иныА части съвАзующъ по чину съчинεнїА») (173—174). Зизаній поділяє сполучники на шість розрядів: «сълЂплАющїА» (u, оубо, же), «ра(з)дЂлАющїА» (ли, или), «прикасающїАсА» (ащε, понεжε, понε), «виновныА» (ащε, но, понεжε, бо та ін.), «вопросныА» (оубо, εда),«утвεр(ъ)ждающїА, или оувЂщавающїА» (оубо, прочεε). Автор тут відходить від «Грамматіки» 1591 р., в якій виділено дев’ять розрядів. Зизаній об’єднує в «прикасающїАсА» два розряди «Грамматіки» 1591 р.— «совокупителныА» і «прεсовокупитεлныА». Замість терміна «сопрАжεнныА» він уводить більш вдалий термін «раздЂлАющіА», замість «винословныА» — «виновныА». Немає в пам’ятці «противных» сполучників львівської «Грамматіки» 1591 р.

«Каноны Орθографїи» (172—182) присвячені викладові основних правил правопису. Правила Зизанія закріплюють тодішню практику, що була своєрідним синтезом давньоруських традицій та результатів так званого другого південнослов’янського впливу. Наприклад, до правил, що відбивають давньоруські традиції, відноситься, зокрема, «канон» про вживання ıа на початку, А — в середині слова. Автор не вживає Ж, а лише зауважує, що вживають цю букву «людіε сербстїи, и волохове въмЂсто ү и ю». До правил, що закріплюють так званий другий південнослов’янський вплив, відноситься рекомендація писати a «въмЂсто другого А»(дрεвнАа), ї перед голосними (сп̃сεнїε, ω спасεнїи). Привертають увагу правила, що радять уживати літеру ωзамість о для відрізнення форми давального відмінка множини (богωмъ) від орудного однини (богомъ),прислівників (любε(з)нω) від прикметників середнього роду (любε(з)но), і замість и для відрізнення форм давального (кості) від родового (кости) однини іменників типу кость.

«Вεликоε жε є, вначалЂ и ко(н)ци реченїА, полагаε(т)сА. яко, єдинородны(й)..., оумноженїε...»,— пише

Зизаній. Для відбиття йотації е буква є вживається й у сучасному українському правописі.

За автором ъ «єгда въ срεдЂ полагаε(т)сА, то(г)да слогъ кра(т)ки(й) съставлАε(т). яко съ чл̃ки. Єгда жε на кон(ъ)ци, то(г)да нε съставлАε(т) слога, но гла(с) дεбεло вЂщати твори(т). яко чл̃къ». Проте ъ в значенні о в Зизанія на ділі вживається тільки в прийменнику й префіксі съ. Завжди «на кон(ъ)ци полагаε(т)сА, и то(н)ким гласо(м) вЂщаε(т)сА» (тобто означає м’якість) літера ь (конь). «А паирчи(к) на(д) писмены пишεмы(й), обω(х) силу има(т)», тобто позначає і ъ і ь.

Зважаючи на живу мову східних слов’ян, автор застерігає не вживати Ђ замість ε, зауважує, що «ы дεбεлы(м) гласо(м) вЂщаε(т)сА».

Невеликий розділ «Ω мεтрЂ поε(т)ско(м)» (183—185) дає основи теорії віршування за грецькими зразками.

У дусі часу Зизаній завершує свою книжку поясненням так званої господньої молитви (185—190). Автор староукраїнською мовою тлумачить кожне слово її тексту: пεршаА, мовимω, тым(ъ), оупεвнАεмω, будεмω, просимω, другаА, сн̃ови (185), абы, нεго(д)нымъ, εсмω, братА, собЂ, анЂ, богатым на(д) убоги(х), мудрій, учεный, простакω(в), маεмω часу, тутъ, пεрεбачати, просАчи (186) та ін. Елементи української мови зустрічаються не тільки в парадигмах відмінюваних частин мови та в прикладах для ілюстрації розрядів невідмінюваних (на що вказано вище), але й у викладі теоретичної частини, написаної церковнослов’янською мовою. Наведемо окремі приклади (наголос, лексика, фонетика, морфологія): тАжъкаА, (19), трεбЂ будεтъдвω(х) ударεній (22), лагоднаА (29), имА (38), значити (31), добрїй (55), ω(т) царА, (53), прóстоε (54), óсмоε(80), дрЂмлю (117), риданїА (169), дны (172), писцЂ (180).

Як перша спроба осмислення церковнослов’янської фонетичної й морфологічної систем, виявлення її специфічних особливостей «Граматика» Л. Зизанія була значним кроком уперед у вітчизняній і слов’янській філології. Не менше значення її також як праці, де вперше кодифікується, нормалізується церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції.

Численні відхилення від старослов’янської мови в бік живих східнослов’янських мов, насамперед рідної авторові української, не були свавіллям ученого, а відбивали стан словенороської мови на Україні кінця XVI ст. Проте Л. Зизаній, особливо там, де церковнослов’янська мова має специфічні граматичні елементи, свідомо подає живомовні елементи, прагнучи наблизити словенороську мову до літературних східнослов’янських мов.

Живомовні елементи в ній заохочували східнослов’янських діячів кінця XVI—XVIII ст., особливо граматистів, до ширшого введення народної стихії у практику. Це виразно відчувається у перевиданнях «Граматики» М. Смотрицького (особливо 1648 р.). Праця Л. Зизанія підготувала грунт і проклала дорогу для славнозвісної книги М. Смотрицького «Грамматіки СлавεнскиА правилноε Сvнтаґма», до публікації якої була єдиним систематичним підручником із граматики словенороської мови. Але вона не втратила авторитету й після виходу в світ книги М. Смотрицького в 1619 р. При перевиданні останньої в Москві 1648 року з «Граматики» Л. Зизанія було взято «канони» орфографії та розділ «Различїε» замість розділу «Междомεтїε» видання 1619 р. Під впливом Зизанієвої «Граматики» в перевиданні «Граматики» М. Смотрицького в 1648 р. перед парадигмами іменників окремих відмін надруковано перелік їх флексій. Збереглося чимало рукописних текстів, у яких можна вбачати знайомство з друкованим посібником Л. Зизанія, його теорією і практикою (їх збирався опублікувати Г. В. Ягич) ⁸⁹.