84 Звичайно, серед уведених тут (та в інших розділах) живомовних слів е форми, властиві всім східнослов’янським мовам, та спільні для української та білоруської.

Звичайно, найбільше відхилень від старовинних форм спостерігається в двоїні, що в живій мові XVI ст. як окрема категорія вже не існувала: наз., знах., кл. пАница, отрочата замість пАници (пıаници), отрочатЂ, дав., ор. пАницεма, костεма, отрочатεма зам. пАницама, костьма, отрочатьма. Давню форму наз. двоїни руцЂ Л. Зизаній подає як наз. множини, натомість пропонує вигадану форму наз. — знах. двоїни рука. Очевидно, в деяких наведених Л. Зизанієм формах двоїни відбивається вплив форм іменників колишніх -jo-основ усередині церковнослов’янської мови.

У цьому ж розділі зауважено: «ВЂдати подобаεтъ, яко числитεл(ъ)наА имεна соутъ иносклонАεмаА» (88). Наведено тільки парадигми числівників «εдинъ» і «два», але неслушно сказано, що «подоб(ъ)нЂ же, три, чεтыри, пАть... и прочаА» (89). У «Граматиці» не вміщено жодного зразка відмінювання інших числівників.

«МЂстоимА» (90—106) — «часть слова... въмЂсто имεнε приεмлεма» — має «родъ, видъ, начертанїε, лицε, число, падεжъ и значεнїε». Розподіл категорій займенника зроблено в дусі тодішніх граматик класичних мов. Виділено чотири форми роду — «мужεскій» (мой), «жεн(ъ)скїй» (моА), «среднїй» (моε), «ωбщїй» (азъ); два «виды» — «пεрвоωбразный» (азъ), «производный» (мой); два «начεртанїА» — «простоε» (азъ), «сложноε» (азъ са(м)). Як і ім’я, займенник має три числа, шість відмінків, три «лица» (особи) — «пεрвоε» (азъ), «второε»(ты), «трεтεε» (онъ). «ЗначεнїА» у займенника три — «из(ъ)явитεл(ъ)ноε» (азъ, тобто особове), «зиждитεл(ъ)ноε» (мой, тобто присвійне), «указатεл(ъ)ноε» (сεй, той). У займенникових парадигмах також подаються українські форми поруч із церковнослов’янськими: наши — нашЂ, сεбЂ — собЂ; сεй; той; ты(м) —тЂмъ; тыи, ты(х) — тЂ(х); ты(м), тыми — тЂми та багато ін.

Багато місця (107—161) в «Граматиці» Зизанія відведено дієслову — «глаголу», «гласъ явлАющъ дЂлати нЂчто или страдат(и)». У дієслова виділяється дев’ять категорій: «залогъ, образъ, видъ, начε(р)танїε, число, лицε, врεмА, супружεство и родъ». Дієслово має п’ять «залогω(в)» (станів): «дЂлатε(л)ный» (учу),«страдатεл(ъ)ный» (учусА), «срε(д)нїй» (стою), «посрεдствεн(ъ)ный» (боюсА), «ωбщїй» (учусА гра(м)матіки).«Образω(в)» (способів) у дієслова чотири: «из(ъ)явитεл(ъ)ный, або оуказатεл(ъ)ный» (оучу), тобто дійсний, «повεлитεл(ъ)ны(й)» (учи) — наказовий, «жεлатεлны(й) имЂти, или молитвεн(ъ)ный» (да оучу) —бажальный, «непрεдЂ(л)ный» (оучити) — неозначений. Проте вчений пропустив умовний спосіб. Варто звернути увагу на те, що Л. Зизаній увів новий термін «ωбразъ» замість «изложεнїε» у львівській «Грамматіці» 1591 р.

Подібно до імен дієслово охоплює два «виды» (отже, йдеться про словотворчу будову, а не граматичну категорію) — «пе(р)воωбразны(й)» (читаю) і «прои(з)во(д)ны(й)» (оучитовуюсА). «Начεртанїй» у дієслова два: «простоε» (несу) і «сложноε» (наношую), «числъ» — три, «лицъ» — також три: «пер(ъ)воε» (тю), «второε»(бїεши), «трεтεε» (бїεтъ). Вдало вчений пише, що «родω(в)» у дієслова — чотири: «мужεскїй» (рεклъ εcu),«жε(н)скїй» (рεкла εси), «срεднїй» (рεкло εси), «собщїй» (рεчε); на відміну від М. Смотрицького, перші три родові форми ілюструє тільки формами перфекта.

Зизаній вважає, що дієслово має три «врεмεна» — «настоАщεε», «протАжεн(ъ)ноε» і «будущεε», з яких «ра(ж)даю(т)сА» ще три: «изъ настоАщаго, мимошε(д)шεε. Из(ъ) протАжεнънаго, прεсовε(р)шεн(ъ)ноε. Изъ будущаго, нεпрεдЂлноε», або «нεωбавноε».

Систему часів і їх назви Л. Зизаній запозичив із львівської «Грамматіки доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 p. А у львівській граматиці зроблено таку відповідність між грецькими й «словенськими» часами: ’ενεστώς — настоАщεε (бїю), παρατατικός — мимошедшεε (оубихъ), παρακείμενος — протАжен(ъ)ноε (биАхъ), ύπερσυντέλικος — прεсъвεршен(ъ)ноε (биАах), αόριστος — нεпрεдЂлноε (бихъ),μέλλων — будущεε (убїю). Учений не розкриває значень кожного із часів, бо, очевидно, їх мали знати учні з курсів грецької мови. У «Граматиці» Л. Зизаній уперше поділив церковнослов’янські дієслова на дві дієвідміни — «супружεства». Поділ цей зроблено не за якоюсь одною ознакою (напр., особовими закінченнями теперішнього часу), а за кількома — першою особою однини теперішнього, «мимошεдшого» й майбутнього часів дійсного способу, тому він складний і не зовсім удалий. Знаменна сама спроба осмислити особливості слов’янської дієвідміни без прагнення мати багато дієвідмін, як у грецькій мові (львівська граматика налічує ix тринадцять).

До першої дієвідміни автор відносить дієслова, які в першій особі однини зазначених часів мають флексію-аю, -Ђю, -Аю; -а(х), -и(х), -о(х), -у(х) чи -ы(х), -Ђ(х), -А(х); -и або -ю, напр.: въставаю (востаю), въста(х). въстану; избавлАю, избави(х), избавлю тощо, однак прихождаю, εжε истиснутисА можε(т), прихожду; умалАюεжε и молю; оущεдрАю, εжε и щεдру. До другої відповідно віднесено дієслова з флексіями першої особи однини зазначених часів -ц(ү), -ю: -а(х), -и(х), -о(х), -у(х), -ы(х), -Ђхъ, -А(х); ү, ю, напр.: лεжу, лεжа(х), лАгу, мол(ъ)влю, мо(л)ви(х), мо(л)вити има(м) или буду та ін., лію, плюю, жεну, ловлю, бЂлю, блажу, стεлю, шлю, храню, зру или зрю, стою, сЂжу, слышу та ін.

Чіткого критерію віднесення того чи іншого слова до певної відміни, крім першої особи теперішнього часу, тут ще немає. Однак за кількома винятками, в першій дієвідміні згруповано дієслова, що в третій особі однини мають флексію -утъ(-ютъ). а в другій — головним чином слова, що мають у третій особі множини закінчення-Атъ (-атъ). Цей факт, мабуть, спостеріг пізніше М. Смотрицький, який слушно поділив дієслова на дві дієвідміни за флексіями теперішнього часу.

Автор добре відчував наявність у слов’янського дієслова спеціальної категорії доконаності й недоконаності дії, але тодішня теорія не дозволила йому виділити вид дієслова в нашому розумінні. Характерно, що до І дієвідміни Зизаній відносить здебільшого префіксальні дієслова, які мають тільки прості форми майбутнього часу: «въставаю, избавлАю, спасаю, въздыхаю, прεзираю, прεставаю, закалаю, пожинаю, приступаю, приближаю, заступаю, оумолАю» та багато інших. Це дієслова, які можуть мати форми недоконаного й доконаного видів. До II дієвідміни входять переважно безпрефіксні дієслова, що мають форми майбутнього часу з буду та има(м): бію, лію, болю, ловлю, бЂлю, стεлю, шлю та низка інших. Отже, сюди віднесено насамперед дієслова недоконаного виду.

Досить тонке розуміння видових відношень дієслова вчений виявив і при подаванні парадигм : форми «настоАщаго» і «протАженнаго» завжди творяться від основ недоконаного виду, а форми «мимошεдшаго» і «будущаго» — від основ доконаного виду (пор.: являю — явлА(х); явлю — яви(х)). На протиставленні доконаного й недоконаного видів грунтується в Зизанія виділення теперішнього й майбутнього часів інфінітива: «явлАти — явити, спасати — спасти, въставати — востати, бывати — быти» та ін.

Учений дає парадигми дієслів станів активного —«дЂлатεлнаго» (явлАю), «страдатεл(ъ)наго» (явлАюся),далі — знову «дЂлатεл(ъ)наго» (спасаю), «страдатεл(ъ)наго» (спасаюсА), потім — «срε(д)нАго» (въставаю, или, въстаю), за ним — «дЂлатεлнаго» (глашу), потім — «дЂлатεл(ъ)наго» (бїю), «страдател(ъ)наго» (бїюсА).Закінчується розділ про дієслово парадигмою дієслова быти («ωсущεствεн(ъ)ный гл̃ъ»). У межах кожної парадигми за станами автор відмінює дієслова у виділених ним способах. Л. Зизаній спеціально не розподіляє матеріал за своїми двома дієвідмінами. Проте він був близький до виділення яскравих типів дієвідміни, адже тільки в парадигмах дієслова явити зауважує, що в нього «мимошε(д)шεε кон(ъ)чаεтъсА, на и(х), или а(х), оу(х), ы(х)» (119), а в парадигмі гласити — «Мимошε(д)шεε кон(ъ)чаεтсА, на а(х), о(х), оу(х), ы(х), А(х)» (142; підкреслення наше.— В. Н.).

В однині та множині дієслова теперішнього й простого майбутнього часів у «Граматиці» мають загалом правильні церковнослов’янські форми, зокрема в другій особі однини -ши (напр., явлАεши) й першій множини-мъ (напр., явлАεмъ). Проте в першій особі множини цих часів учений нерідко подає й характерну українську флексію -мо (напр.: спасаεмо, гласимо, глашаεмосА, біεмо, εсмо, -ы: възгласимо, явимосА, възгласимосА та ін.). Тверде закінчення -тъ у третій особі однини й множини, узаконене Л. Зизанієм, було властиве не тільки старослов’янській, але й живим південно-західним українським говіркам, на території поширення яких автор народився й виріс.

Характерно, що в парадигмі майбутнього часу дієслова бити вчений поруч із церковнослов’янського аналітичною формою з допоміжним дієсловом имати вмістив і живомовну з дієсловом быти : бити имамили буду; бити имамы, или будε(м).

Упадає в око те, що в формі першої особи двоїни теперішнього й інших часів, крім звичайного в старослов’янських пам’ятках закінчення -вЂ, Л. Зизаній подає також флексію -ва, напр.: явлАεва, вЂ; гласива, Ђ;явиховЂ, ва; гласиховЂ, ва; явлАховЂ, а; глашаховЂ, а тощо, а форми третьої особи — тільки з закінченням -та, напр.: явлАεта, та; явиста, явиста; явлАста й ін. Флексія третьої особи двоїни «Граматики» Л. Зизанія відбиває, очевидно, фактичне становище вживання ії в словенороських текстах XVI ст. Як відомо, в одній частині старослов’янських пам’яток виступає тільки закінчення -тє, в другій — із ним конкурує нове -та(з’явилось під впливом форм двоїни іменників чоловічого роду), яке стало панівним у пізній старослов’янській мові ⁸⁶.

У парадигмі «мимошедшого» часу в «Граматиці» даються переважно давні закінчення сигматичного аориста: яви(х), явилъ εси, ла, ло и яви, яви; явихо(м), явистε, явиша (119); гласи(х), и(л) εси, ла. ло. гласи ⁸⁶;гласихо(м), гласистε, гласиша (142); спасохъ, спаслъ εси, ла. ло. и спасε; спасохо(м), спасостε, спасоша (130).

⁸⁵ Див.: Вайан А. Руководство по старославянскому языку М., 1952, с. 249; Ван-Вейк H. История старославянского языка. M., 1957, c. 303; Селищев А. М. Старославянский язык M., 1952, ч. 2, c, 158.

⁸⁶ В стародруку помилково гласи(л).

Як зразки «протяженного» часу учений наводить переважно стягнені форми імперфекта, напр.: явлА(х), явлАлъ εси, ла. ло. и явлАшε, явлАшε (форм множини в пам’ятці не надруковано) (119) глаша(х), а(л) єси, ла. ло. а(л), ашε; глашахо(м), шасте, аху (142), въставахъ, въставалъ εси, ла. ло. въстава(л), въставашε; вставахω(м) въставастε въставаху, въставаша (139).

Йдучи за львівською «Грамматікою» 1591 p., Л. Зизаній як форми «пресовершенного» часу дає в основному закінчення імперфекта, напр.: явлАа(х), явлАл(ъ) εcu, яв(ъ)лАашε, явлАа(л); явлАахо(м), явлАастε, явлАаху, явлАаша (120), глашаа(х), аалъ εcu, ла. ло. глашаалъ, и глашаашε; глашаахо(м) аастε. ааху, ша (143) тощо.

Такого розрізнення значення стягнених і нестягнених форм імперфекта не знають ні старослов’янські, ні давньоруські пам’ятки ⁸⁷.