55 Див.: «Каталог белорусских нзданий кирилловского шрифта XVI —XVII вв.», вып. 2 (1601 — 1654). Л., 1975, с. 76-77.

Німецький учений Г. Бауман, зіставивши книгу з титульною сторінкою 1618 р. Національної бібліотеки (судячи по номеру зберігання, це та сама книжка, яку досліджував М. Вейнгарт) в Празі з примірниками, що мають дату 1619 р.— університетської бібліотеки в м. Ієна (НДР), Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна і Бібліотеки АН СРСР у Ленінграді, з'ясував, що граматичний текст усіх цих книжок належить до того самого друку й усі обстежені примірники у цьому відношенні збігаються сторінка в сторінку, з однаковими друкарськими помилками й недоглядами складачів. Ознайомлення з примірниками, які мають і передмову, також показали, що йдеться про тс саме видання. Г. Бауман також зробив цілком переконливий висновок, що друкування «Граматики» Смотрицького розпочато 1618 р. й закінчено 1619 р., отже, роком виходу в світ цієї книги є 1619 р. ⁵⁶ Мабуть, перший титульний аркуш виготовлено 1618 р. (чистий зворотний бік його залишено для герба й віршів на честь герба Огинських) і після надрукування книги в 1619 р. частину тиражу з ним випущено в світ. Але після закінчення друкування книги титульний аркуш у 1619 р. було перероблено і з поновленим оформленням видано більшу частину тиражу «Граматики». Деякі примірники випущено з двома титульними листами. Передмову до «Граматики» Смотрицький написав, мабуть, у 1619 р. У передмові до «Граматики» М. Смотрицький зауважує, що «дЂткамъ оучитисА починаючимъ Букварь (звыклε рεкши) Алфавитарь з(ъ) тои(ж) грамматїки вычεрпнεный... до выучεн(ъ)А подаванъ нεхай будεть», а потім «овал Грамматїка... наступитъ». На підставі цього К. Харлампович, Є. Макарушка та М. Вейнгарт роблять слушний висновок, що автором букваря, надрукованого 1618 р. у Вільні, був також Смотрицький ⁵⁷. Деякі історики мовознавства твердять про ще одне видання «Граматики» Смотрицького у Вільні 1629 р.⁵⁸ Існування цієї публікації давно спростовано ⁵⁹.

⁵⁶ Див.: Bautnann H. Зазнач. праця, с. 683 — 685.

⁵⁷ Див.: Харлампович К. Зазнач. праця, с. 448; Макарушка Є. Зазнач, праця, с. 2; Weingart M. Зазнач. праця, с. 54. Найновіший опис віленських букварів 1618 р., один із яких має заголовок «Грамматіка. Ал(ъ)бо Сложεніε Писмεна. хотАщимъсАоучити Словεньскагω языка. МладолЂ(т)ны(м) Отрочатомъ. въ ВильнЂ. Року а̃ x̃ и̃ і̃», див.: Barnicot J. D. and Simmons J. G. Some Unrecorded Earlyprinted Slavonic Books in English Libraries.— Oxford Slavonic Papers, v. II. Oxford, 1951, p. 111 Репродукцію першої сторінки див.: Анушкин А Зазнач. праця, с. 152. О. Анушкін помилково вважає ці букварі за ще два видання в 1618 р «Граматики» М Смотрицького у Вільні

⁵⁸ Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 175.

⁵⁹ Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 28.

Ще І. Каратаєв писав, що «Граматики» 1629 р. у відомих бібліотеках не виявлено ⁶⁰, одначе її і досі безпідставно перелічують між виданнями творів Мелетія ⁶¹.

⁶⁰ Див : Каратаев И Зазнач. праця, с. 413.

⁶¹ Див.: Українські письменники. Біобібліографічний словник, с. 549.

Праця Смотрицького вийшла в світ тоді, коли шкільна освіта на Україні й у Білорусії досягла значних успіхів, було опубліковано кілька посібників для вивчення мови, між ними «Грамматїка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 р. й «Грамматіка словенска» Л. Зизанія 1596 р. Про чистоту, правильність церковнослов'янської мови у названих посібниках (у них як паралельні і навіть як основні форми нерідко наводяться українські), безсумнівно, точилися суперечки. Відгуком цих дискусій вважаємо натяк Смотрицького в заголовку його книжки «Грамматїки СлавεнскиА правилноε, (підкреслення наше.— В. Н.)Сvнтаґма».

«Граматика» Смотрицького призначена була передусім для викладачів. Вона велика обсягом, насичена визначеннями, прикладами, поясненнями винятків із правил, увагами. У передмові до неї («Учитεлεмь школнымъ...») автор звертається й до учнів. Скорочення «Д : С : и/Т : З : З :» в заголовку передмови можна розкрити як «...Авторъ: Д[идаскалωмъ] С[ловεнскимъ] и/Т[щатεлεмъ] З[доровьА] З[ычитъ]». Отже, Смотрицький задумав її як підручник. Звертаючись у передмові до вчителів, Смотрицький пише про велике значення граматики, яка служить «ку понАт(ь)ю як(ъ) языка чистости, такъ и правогω а сочинногω/вεдлугъ власности діалεктωвъ мовεн(ь)А писан(ъ)А, и писмъ вырозумεн(ь)А» Тут вперше у вітчизняному мовознавстві Смотрицький торкається питання про добрий стиль й норматив ність у мові. Те, що й граматики грецькі та латинські «чинити звикли, бε(з)вонтпεн(ь)А и СлавεнскаА в(ъ) своεмъ языцЂ Славεнскомъ оучинити можεть»,— зазначає автор. Цікаві також вказівки Мелетія про методику викладання мови, тому його передмова — цінний документ педагогічної й методичної думки XVII ст. Він говорить, що граматика «научитъ... и читати по Славεнску и писати роздЂл(ь)нε/и чтомоε вырозумЂвати лацнω», коли «читаны будуть звыклымъ шкωлъ способо(м) Славεнскїи Лекцїи/ и на Рускій языкъ пεрεкладаны». Рекомендується читати різноманітні тексти, писані «чисты(м) языкомъ Славεнскимъ», причому необхідно вивчати й словниковий склад мови. М. Смотрицький вважає, що «діалεктъ в(ъ) звыклой школной розмо†Славεнскїй /мεжи тщатεлми по(д) каран(ь)εмь» повинен бути «захованъ», отже діти мають у школі розмовляти словенороською мовою. Учений усвідомлює, що «Славεнскій языкъ» у його часи був занедбаний. Учителі несуть велику відповідальність за те, щоб їм «повЂрεныи дЂтки... лЂтъ своихъ / и часу... надаремнε нε тратили», й автор дає конкретні поради, як навчати.

У теоретичній частині М. Смотрицький не зміг далеко вийти за межі своєї доби. Його визначення окремих граматичних понять, класифікація мовного матеріалу базуються на європейській лінгвістичній теорії XVI—XVII ст. Питанню про джерела «Граматики» Смотрицького найбільше уваги приділив Є. Макарушка. Він дійшов висновку, що при написанні своєї праці Смотрицький користувався грецькою граматикою відомого візантійського вченого К. Ласкаріса, грецькою й латинською граматиками визначного німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинською граматикою славетного португальського філолога Е. Альвара ⁶². Є. Макарушка допускає, що Смотрицький міг використати й грецьку граматику М. Крузія ⁶³. Свої висновки Є. Макарушка обґрунтовує численними зіставленнями визначень Смотрицького з дефініціями зазначених авторів. У синтаксисі Смотрицький ішов головним чином за Ф. Меланхтоном ⁶⁴.

⁶² Див.: Макарушка Є. Зазнач. праця, с. 40 — 48.

⁶³ Там же, с. 48—49.

⁶⁴ Там же, с 45.

Є. Макарушка відзначив: «Смотрицький був взагалі справним компілятором. При своїй роботі мав все перед очима кілька граматик: що у Ляскаріса або у Меланхтона є на початку, се часто находимо у Смотрицького в середині або на кінці граматики і на відворіт, Одно правило, приміром, взяв з Ляскаріса, слідуюче з грецької або латинської Меланхтона або латинської Альвареса» ⁶⁵. Очевидно, тут слід говорити не стільки про «справного компілятора», скільки про свідомий підхід ученого до матеріалу, яким він користувався. Сам Є. Макарушка, підсумовуючи свої спостереження над джерелами «Граматики», пише: «Однак мимо того всього не думаю твердити, мовбито Смотрицький заявив дуже мало самостійності. Треба признати, що його граматика щодо досконалості і поділу матеріалу представляється рівно ж доброю, а місцями навіть ліпшою від своїх джерел. Се міг зробити тоді між русинами чоловік справді талановитий, який був в силі опанувати мову і добре скласифікувати різнородні її появи» ⁶⁶. Навіть вимогливий славіст Г. Ягич відзначив, що «при всій залежності автора від грецьких і латинських взірців все ж помітна певна вдумливість» ⁶⁷. Варто зауважити, що «граматична система Європи аж до XIX ст. грунтувалась на лінгвістичному вченні греків у його зміненому на римському грунті вигляді» ⁶⁸.

У М. Смотрицького були й українські попередники. Помітний вплив на нього мали львівська «Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 p. та «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, що довели в своїх дослідженнях К. Студинський ⁶⁹ та М. Возняк ⁷⁰.

⁶⁵ Макарушка Є. Зазнач. праця, с. 46.

⁶⁶ Там же, с. 49.

⁶⁷ Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 28.

⁶⁸ Томсен В История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 25.

⁶⁹ Див.: Студинський К. «Адельфотес», граматика видана у Львові в p 1591.— ЗНТШ. Т. 7, кн. 3. Львів, 1895, с. 34—41.

⁷⁰ Див.: Возняк М. Граматика Л. Зизанія в 1596 р.— ЗНТШ. Т. 102, кн. 2. Львів, 1911, с. 48 — 56.

Як і попередні українські граматисти, Смотрицький не взяв за джерело своєї теоретичної частини якийсь один граматичний твір. Оскільки «Граматика» Смотрицького й зазначені вище граматики в теоретичній частині мають спільні джерела, важко визначити, якою мірою він використав дефініції із праць 1591 і 1596 рр. Ці граматики, особливо Л. Зизанія, підготували грунт для книги Смотрицького, полегшили його працю. Адже в Зизанія він знайшов приклад систематизації слов'янського мовного матеріалу, від якого міг відштовхуватися, створюючи власну оригінальну класифікацію. Смотрицький мав глибшу, ґрунтовнішу лінгвістичну підготовку й загальну освіту, ніж його попередники. Смотрицький глибоко знав грецьку й латинську мови. Знання граматик класичних мов певною мірою сковувало творчу думку, але разом з цим допомагало усвідомити низку особливостей слов'янської граматичної системи, виділити й теоретично осмислити її специфічні риси. Він краще, ніж його попередники, відрізняв живу й літературну українську мову від церковнослов'янської. Смотрицький спостеріг також різницю в граматичних системах грецької, латинської й церковнослов'янської мов. Його праця не позбавлена елементів порівняльного опису мовного матеріалу. Дослідник синтаксису Мелетія М. Грунський писав, що Смотрицький в поясненні окремих питань граматики стояв навіть на наукових позиціях ⁷¹. Однак ученому не вдалося зовсім відійти від зразків класичних мов. П. С. Кузнєцов справедливо писав: «Важко на перших порах усвідомити всі граматичні особливості своєї рідної мови або близької до неї церковнослов'янської книжної мови людині, що одержала граматичне виховання на базі класичних мов: дуже сильна граматична традиція» ⁷². Смотрицький удосконалив і розвинув далі слов'янську граматичну термінологію.

⁷¹ Див.: Грукский Н. К. Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков Т. 1, вып. 1 — 2. Спб., 1911, с. 7.

⁷² Кузнецов П. С. У истоков русской грамматической мысли. М., 1958, с. 13.

Смотрицький перший в історії нашого мовознавства дав повний курс граматики (що «єсть изв Ђстноε художєство бл̃гω и гл̃ати и писати оучащεε») в її тодішніх основних частинах: «Орθоґрафїа, Етvмолоґїа, Сvнтаξїс, Просωдїа». Під впливом праці Л. Зизанія він розпочинає виклад граматики в формі запитань і відповідей. Але цей спосіб подачі матеріалу застосовано лише на початку пам'ятки (від загального визначення завдань граматики до визначення кількості літер).

Визначивши завдання кожної із складових частин граматики, автор пише «Ω орθографїи» (стор. 9—39), що навчає «єстεство писмεнъ / свойство и(х) слогь/ рεчεнїε /и слово со припЂтїεмъ и прεпинанїεмъ знати». Орфографія охоплює «єстεство писмε(н): оударАнїε гласа: прεпинанїε словεсъ». Оскільки «писмεнъ єстεство» «єстъ коεгождо писмεнε достолЂпноε начεртанїε», Смотрицький у церковнослов'янській мові налічує 40 букв. Фактично тут наведено 47 букв, через те що автор кваліфікує окремі літери як варіанти інших: «г или ґ», «s, ξ или з», «оу или ү», «є или іε», «ю или Ж», «я или А», «ω или о». Він свідомо підкреслив, що для передачі того самого звука чи сполучень звуків уживалися два або три знаки. Неточно тільки в цей ряд поставлено букви г і ґ. У «Граматиці» Смотрицького, як і в усьому європейському мовознавстві того часу (й пізніше), немає розрізнення букви і звука. Тут «ра(з)дЂлАю(т)сА писмена на гласнаА, и согласнаА». Голосні — а, ε, и, ї, о, ъ, ь,Ђ, ω, v (іжиця) — автор ділить на «самогласнаА», без яких не може бути складу (сюди відносяться всі, крім ъ, ь) та «припрАжногласнаА» ъ і ь, що «сама собою гласа издати нε могутъ», а «въ слога(х) жε согласны(м) припрАжε(н)на, ъ / оубо дεбεлоε, ь/жε тонкоε ωкончанїε, творАтъ. якω, частъ, часть: кровъ/кровь: ядъ/ядь» та ін. Смотрицький (може й підсвідомо) вже тоді відчував фонологічне значення кореляції твердих і м'яких приголосних.

Голосні автор поділяє ще на «до(л)гаА: кра(т)каА и двоврεмε(н)наА», але підкреслює, що «не творА(т) СлавАнε писмεнε(м) свои(м) гласны(м) вторагω ра(з)дЂлεнїА по Грεкωв(ъ) мЂрите(л)нагω в(ъ) слога(х) количεства раздЂлεнїю», бо в слов'ян не було віршування на основі чергування довгих і коротких голосних. Поза цим він схильний бачити близькість грецьких і слов'янських голосних і пропонує поділ голосних за короткістю й довготою.

До коротких голосних віднесено ε, о, до довгих — и, Ђ, ω, до «двоврεмεнныхъ» — а, ї, v. Розподіл здійснено за грецькими зразками, де ε, о — короткі, η, ω — довгі, а, і, v — можуть бути і довгі й короткі.

Грецька схема слов янськими знаками заповнена механічно, адже в живій мові XVI—XVII ст. голосні звуки за короткістю й довготою не розрізнялися; літера со вимовлялась як о, а літера v (іжиця) ще в старослов'янський період вимовлялась як і ⁷³ (в староукраїнській — як і або и). Та все ж автор, очевидно, заповнив грецьку схему слов'янськими літерами, виходячи з певних міркувань: літера и мала написання близьке до грецької прописної η — Н, а літера Ђ (ять) в мові автора мала звучання близьке або тотожне з і(коли б вона звучала як ε, її б віднесено до коротких).

Смотрицький виділяє й «двогласнаА писмена» (дифтонги), які бувають «свойствεннаА» (власне дифтонги) і «нεсвойствεннаА». Автор підкреслює: «СвойствεннаА ω(т) Грεкω(в) взАтаА/аі, εі, оі: СлавАны нε оупотрεблАемы(м) ωставлεны(м) соуть, аv, εv Ж и оу, ω(т) Латінъ, ıа А іε ю: Славе(н)скоє же єдино ы». Він або забув трактат Чорноризця Храбра «ω писмεнεхь» (у східнослов'янській редакції — «Сказаніе како состави ст̃ыи Кирилъ философъ азбуку по Азыку словеньску» — кілька разів надруковане перед «Граматикою» Смотрицького), де ясно сказано, що ю, Ж, А — «словεнські» ⁷¹, або хотів висунути свою версію походження цих букв (як бачимо, хибну).

⁷³ Див.: Вайан А. Руководство по старославянскому языку. M., 1952, c. 39 — 40.

⁷⁴ Див.: Ягич И В Зазнач. праця, с. 301, 306, 316.

«Нεсвоεствε(н)наА всА, СлавАнω(м) соуть приискрна и своА и(м)» — це сполучення різних голосних із й,наприклад ай, εй, ий та ін. Під термінами «двогласнаА», навіть «трεгласнаА, чεтырεгласна» автор розуміє не стільки сполучення звуків, скільки літер (пор. «двома гласными состоят» оу, ıа, А, іε, ю, ы, ай тощо, «трєма» —оуй, ый, ıай, Ай, юй, «чεты(р)ма» — Жй). Тут об'єднуються власне букви, що виникли від сполучення двох літер, наприклад ıа, та літери, що не є такими за походженням, проте мали в церковнослов'янській мові східнослов'янської редакції однакове з ними звукове значення — А. Він висловлює думку про те, що «двоголосні» ıа та а є поєднання іти та аза, тобто літер і та а.

Двогласні «по мЂрЂ стіхотво(р)нагω количεства» ділить автор на «долгаА, кра(т)каА и общаА», отже, добре розуміє, що розрізнення довгих і коротких звуків в церковнослов'янській мові немає. «СогласнаА писмεна» М. Смотрицький розподіляє на по(л)гласнаА» (до них відносить літери на позначення сонорних і фрикативних, а також щ, ξ, ψ) та «бε(з)гласна» (це літери на позначення вибухових, в тому числі г і ґ).

Смотрицький узаконює вживання літери ґ (різновиду грецької гами) для передачі вибухового звуку, на відміну від г, що вживається для передачі фрикативного (українського) звуку.

Другий поділ приголосних — за їх властивостями — на: «измЂнАемаА, обоАющаА, таεмаА, сугубаА, сугубствующаА, страннаА» в нашій літературі М. Смотрицький зробив уперше. З цих груп привертає увагу перша й остання. «ИзмЂнАεмаА» — це г, к, x, ц, ж, ч, ш. Автор виявляє важливу особливість слов'янської фонетики — чергування приголосних (щоправда, він знаходить це явище тільки в іменникових і дієслівних парадигмах). До чужих («страйкам») «літер» (а серед них і звук ф) мовознавець справедливо відносить ґ, s, ф, ξ, ψ, θ, бо вони «ω(т) Грεкωвъ привзАта»: Славε(н)ску языку и кромЂ си(х) состояти могущу».

Великий інтерес становлять «УвЂщεнїА» до орфографії. Усвідомлюючи, що грецькі й латинські дифтонги, «оупотрεблАεмаА СлавАны быва(ю)т нε своεго и(м) языка дЂлА, но за приискрноε писм(ъ) грεчεски(х)», він охоче б їх зберіг у слов'янських написаннях (напр., «εікωна»), але оскільки вони «ωставлεны ω(т) дрε(в)ни(х), по нуждЂ и мы ωставихо(м)». М. Смотрицький, як бачимо, з повагою ставиться до усталеної правописної традиції. Мовознавець викладає досить чіткі правила вживання тих чи інших літер. Уперше заговорив він і про орфоепію. Літери е та ш він також узаконює в ролі показників множини в парадигмах: «тЂ(м) тво(р)цε(м): ты(м) тво(р)цε(м)», «тЂмъ воино(м): ты(м) воинω(м)». Літера u може вживатись на початку, а також у середині і в кінці слів після приголосних. Літерою ї не можна ні починати (крім іншомовних слів), ні закінчувати слова, а вживається вона перед голосними, за винятком форми родового відмінка однини прикметників жіночого роду, де для відрізнення від інших відмінків пишеться u (крЂпкиА). Не вживають ї також у префіксі при-(приАтεлищε і под.). У «Граматиці» зафіксовано важливе орфоепічне правило, яке відбиває особливості української мови — вимову u як звука середньо-високого піднесення, перед котрим приголосні непалаталізовані: «...ω u вЂстнω буди, яко въначалЂ рεчεнїй u в(ъ) слозεхъ полагаεмо, дεбело произноси(т)сА(підкреслення наше — В. Н.): якω исти(н)на, искони: и про(ч)». Однак автор зауважує, що и «припрАгаεмоε жε гласному, и ω сεбЂ слогъ творАщεε/мАгко: якω, исти(н)нїи/двоица/троица/боАщїисА..» (тобто після голосних, коли самé утворює склад, звучить як сучасне ї). З відповідним значком над ним («слитною») и зливається в один склад із попереднім приголосним (тобто вимовляться як й): Цікаво, що, за М. Смотрицьким, «и/ Сооу(з), дεбεлω произноси(т)сА. и, МЂстоимεнїε, мАгкω». Рекомендація вимовляти українське и, а не і й на початку слова, очевидно, відбиває фонетику рідних авторові подільських говірок, де тепер перед початковим голосним и (мало виявлений, а інколи зовсім виразний) з'являється приставний г.

Автор влучно підкреслює, що ωт — це ні літера, ні дифтонг, тому до літер залічується лише умовно.

Смотрицький першим відкинув архаїчну орфографію щодо вживання ъ, який у нього означає тільки твердість кінцевого приголосного (як ь — м'якість), і ніколи не виступає на місці о. Автор підкреслює, що ы«вначалЂ рεчεнїА нε полагаε(т)ся».

M. Смотрицький був обізнаний з графікою церковнослов'янських пам'яток не тільки XVI—XVII ст., але більш ранніх, а, може, й старослов'янських. Він пише, що їε (тобто старовинне ıє) сучасні йому писарі залишили, бо в цій ролі може вживатися є, яке «чисто и сопрεди рεчεнїА положεноε двогласнагω... іε, силу притАжаεтъ», тобто після голосної й на початку слова вимовляється як сучасне є. Виняток — слова давньоєврейського, грецького й латинського походження — «Є(м)мануилъ, εлεй, εлεмεнтъ: и проч): В ни(х) жε ε, якоже и в(ъ) рεчεнїи(х) Славε(н)скихъ согласному припрАжε(н)но гласи(т), εψїлону грεчεскому, или е латінскому подобнЂъ (підкреслення наше.— В. Н.). Смотрицький цим засвідчує другу характерну рису української фонетики — твердість приголосних перед е.

Написання ю наштовхнуло М. Смотрицького на помилкове твердження, що ця буква в давнину вимовлялася як «їо латінскоε/в(ъ) рεчεнїи(х), іоръ іоры (Іовїнїан(ъ)... нн̃Ђжε єдинакоε co Ж има(т) изглашεнїε». Він справедливо відзначив, що в церковнослов'янських складах іо не зустрічається, але чомусь пише, що «слоти» на іо «въмЂсто самагω iu латінскагω оупотрεблАεма бываю(т)... ⁷⁵ (можливо, тут друкарська помилка,іи замість іо.— В. Н.). З часом писарі перестали користуватися літерою Ж (юс), бо її успішно заміняє ю. Отже, первісне звукове значення А М. Смотрицькому, звичайно, не було відоме. Однак вчений пропонує вживатиіо в словах, запозичених із польської й латинської мов: лїосъ, маїорїтас.

⁷⁵ Можливо, що на цьому базується передача кириличного ю через іо в польській транскрипції реєстру рукописного словника «Dictionarium Sclauo-Polonicum...», що його опублікували М. Карась і А. Карасьова у кн,: «Mariana z Jaślisk dykcjonarz słowiańsko-polski z roku 1641» (Wrocław — Warszawa — Kraków, 1969).

Не відоме було йому й давне розрізнення ю та А, які в давньоруській мові означали один звук. Він узаконює вживання першої літери на початку, другої — в середині й у кінці слова.

Літера v (іжиця) вживається тільки в словах грецького походження і має звукове значення и, коли над нею поставлене «двоточіε», іноді — значення в, коли над нею немає цього значка. Запозичені буки ґ, ф, ψ, θвживаються в грецьких і деяких латинських словах. Але в зв'язку з тим, що θ багато його сучасників вимовляли як ф, Смотрицький нагадує, що літери θ та ф не можна вживати одну замість іншої, писати, наприклад, не θїліппъ, Фεкла, a Філіпп(ъ), θεкла.

Мовознавець радить літеру s (зело) вживати тільки в значенні числа (6), для чого її й було запозичено, як твердить автор, із грецької мови. Він слушно пише, що ця літера зайва, бо функцію її виконує з. Отже, «УвЂщεнїА» М. Смотрицького присвячені як питанням правопису, так і орфоепії.

Крім цього, вчений подає «Правила орθографїи». У першому правилі Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на означення санів, наук та їх частин. У перших чотирьох пунктах це правило діє і в сучасних східнослов'янських правописах. Друге правило радить вживати букви над рядком лише тоді, коли вони закінчують склад. Третє правило нагадує, що необхідно правильно вживати флексії при відмінюванні і дієвідмінюванні слів, зокрема не писати ε замість Ђ і навпаки; Ђ — замість и; ы — замість и. Тут учений виявляє знання особливостей східнослов'янських мов (поплутання Ђ — и, ы — u часто зустрічаємо в українських текстах XVI—XVII ст.). Четверте правило, крім іншого, застерігає не вживати ф замість хв і навпаки, бо автор знав, що в багатьох українських і білоруських говірках /ф/ заступається сполученням хв.П'яте правило рекомендує застосовувати грецьку орфографію в словах грецького походження, латинську — в словах латинського походження (отже, пропонується транслітерація). Шосте правило радить подвоювати н у прикметниках за відповідних умов (напр., истинный) і писати одно н у дієприкметниках. Значне місце в книзі Смотрицького відведено вченню «Ω Просωдїи: или ω Оударεнїи». Він поділяє її на «Просωдїю стїхотворную» і «Просωдію орθоґрафїА». Остання має дев'ять різновидів: «оξіа / или остраА: варїА, или тА(ж)каА: пεрїспомεни, или ωблεчεнаА: ψїли или то(н)каА: дасїА / или густаА: εрикъ: паεркъ: слитнаА: мАгкаА». В просодії М. Смотрицький виділяє також: «Оударεнїε. ВрεмА: Духъ: и Страсть».

Багато пише Смотрицький про місце різних типів наголосу. Теорія автора базується на грецькій системі, штучно перенесеній на слов'янський грунт, і не відбиває властивостей слов'янської системи наголошування.

Заслуговує на увагу параграф «Ω страсти», де розглядаються правила вживання надрядкових знаків, яких Смотрицький виділяє чотири: «Єрикь, паεркъ, сли(т)наА, мАгкаА». «Єрикъ» над літерою означає твердість (у реченні пам'ятки «И паεркъ оубо на(д) согласными... дебεлоε... творить», мабуть, друкарська помилка, замість «И єрикъ... дεбвлоε...»), «паεркъ» — м'якість. Щоправда, «єрикъ» над прийменниками (і префіксами) с, к, вможе означати і звук о. Знак «СлитнаА» вказує, що звук «сливаεт(ъ)сА» з попереднім. Цим правилом закріплено написання літери й. Знак «мАгкаА» указує на м'якість приголосної («суд΄ба», «л΄осъ»). Подібний знак, вжитий на позначення м'якості приголосного в німецькому перекладі граматики М. В. Ломоносова, П. С. Кузнєцов уважає запозиченим з польського та чеського письма ⁷⁶. Більш імовірно, що цей знак узято з «Грамматїки» Смотрицького.