2. Реконструктивна рефлексія і когнітивізм.

Враховуючи зазначену критику, таким представниками аналітичної філософії науки як Г.Патнем та Н.Гудмен, на підставі ідеї зміни раціональної реконструкції на рефлексію реконструкцій, вдалося побудувати концепцiю можливостi визначення наукової iсти­­­ни як рацiонального обґрунтування прийнятностi нововведених суджень.

Однак їх дослідження, пов’язуючи концепцiю рацiонального обґрунтуван­ня прийнятностi суджень на основі реконструктивної рефлексії з процесом змiни об’єктивованих смислiв основоположних по­­­нять, не вийшло за межi спрощеної лiнiйної моделi прос­­­того когнітивного слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння. Та не зважаючи на цей недолік дослідження (висвітлені у працях А.Пуанкаре, К.Поппера, У.Квайна, Дж.Агассі, Т.Куна, Ст.Тулміна та доповнені студіями І.Лакатоша і Г.Патнема), що дають можливість побудувати обгрунтування визначення особливостей методологічної рефлексії над системами наукового знання, оскільки змістовно вирізняють гносеологічне від методологічного та формально-логічного, дозволяють вважати рефлексію над реконструктивно виявленими змінами в основоположеннях науки потрібною та плідною концептуальною підставою для вирішення зазначеної проблеми. Іншими словами мова йде про ідею заміни раціональної реконструкції (І.Лакатоша) на рефлексію реконструкцій (Н.Гудмен, Г.Патнем), дослідження процесу формування систем наукового знання як результату цілеспрямованої інтелектуальної діяльності з системами знання.

В даному випадку важливе значення мають дослідження, які адекватно враховують зміст поняття “відношення”, обгрунтовують особливості методологічної рефлексії над системами наукового знання, які визначають відносну та змістовну відміність гносеологічного, методологічного і формально-логічного підходів.

Зазначене дозволяє вести мову про можливість застосування концепції реконструктивної рефлексії основоположень системи знання, яка покликана виявляти, що методи та методологія як елементи системи знань, не вступаючи у суперечність з теорією визначення умов істинності в залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи можуть ставати джерелом певного типу сумірних основоположень: епістемологічних; онтологічних; методологічних.

Досвід застосування в дослідженнях філософії науки концепції реконструктивної рефлексії основоположень складних систем знання дозволив дійти до ряду висновків [2. С.236-243].

Традиційна когнітивно зорієнтована концепція, яка співставляє структуру процесу мислення з процесами практичної діяльності людини ототожнює предмет думки з предметом практичної діяльності, обмежує дослідження аналізом процесу застосовування певного методу. У межах такого підходу стає цілком прийнятною точка зору, яка визнає, що “Мислення (в найширшому розумінні) – це процес маніпулювання (оперування) внутрішніми репрезентаціями (перцептивними і символічними), який відбувається в межах короткострокової пам’яті (із залученням ресурсів довгострокової пам’яті) та призводить до виникнення нових уявлень репрезентацій, що дозволяють вирішувати певну проблему”[1. С.77]. Дане ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання: «методологічний анархізм», «неопрагматизм».

Існує принципова самообмеженість тлумачень основоположень методологій філософії науки на підставі концептуального інструментарію філософії свідомості, когнітивізму як її яскравого зразку. Концепція реконструктивної рефлексії вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу ця філософія.

Актуалізоване відношення людини до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що завжди має відбуватися у формі філософської рефлексії, зміст якої перебуває за межами когнітивізму.

Варто нагадати, що “когнітивний” (від лат. cognitio – знання, пізнання) підхід формально пов’язується з опублікованою в 1967 р. У.Найсером програмною роботою “Когнітивна психологія”. Дана робота пропонувала здійснити аналіз розумової діяльності за допомогою експериментальних методик психології та фізіології, з метою обгрунтувати потребу враховування специфіки психічних процесів для підвищення ефективності інтелектуальної роботи людини.

Як відомо, головним здобутком реалізації настанов когнітивної психології стало загальне переконання в тому, що навчання та пам’ять відіграють визначальну роль в розумовій діяльності. Тотальність впливу когнітивізму загалом виявила себе в тому, що на завершенні ХХ та початку ХХІ століття почали визнавати кваліфікаційний рівень людини в залежності від її освіти та спроможності відповісти на екзаменаційні питання в формі тестових завдань.

Істотний вплив на формування термінологічного апарату когнітології (сигнал, фільтр, інформація, оперативна інформація, потік, оперативна пам’ять та тощо) мала теорія інформації та дослідження проблем створення штучного інтелекту, які дозволяли об’єктивовано вивчати процеси інформаційних змін, алгоритмізовано описувати їх, керувати ними.

Також принципового значення у виникненні когнітивізму як загального (філософського та світоглядного) методологічного підходу до розумових властивостей людини відіграла так звана структурна лінгвістика, зокрема “трансформаційні моделі мови” Н.Чомскі. В межах цих моделей було розроблено “правило граматики”, яке дозволяє формалізовувати відношення між знаками, та “правило інтерпретації”, що уможливлює формалізовано встановлювати відношення між значеннями. Загалом структурна лігнвістика зробила можливим формалізоване дослідження мови шляхом реалізації того чи іншого набору обраних параметрів. Ці параметри описують мову як специфічну об’єктивну подію безпосредньо пов’язану з буттям інтелекту, яка існує поряд з іншими об’єктивними подіями, що впливають на людину визначаючи її діяльність.

Об’єктивація інтелектуальної діяльності досягнута в когнітивних дослідженнях супроводжується загостренням проблеми неможливості обмежити надлишкову множину теоретичних моделей, які плюрально пропонуються сьогодні для інтерпретації розумових процесів. Особлива складність зазначеної проблеми полягає в тому, що серед цієї множини теоретичних моделей існують такі, які взаємовиключають одна одну, є несумірними. Наявність таких моделей та відносин несумірності між ними може свідчити, що вони нерозумні, отже до розуму безпосереднього відношення не мають. Однак їх соціальна, подекуди, юридично легітимована функція полягає в тому, щоб бути мірилом розуму.

Змістом такого когнітивного, обмеженого відношення до дійсності є формальна зміна уявлення, що відбувається за допомогою усвідомлення. На відміну від такого підходу в концепції реконструктивної рефлексії, як опису самоусвідомлення, пропонується змістовне, а не формальне виявлення межі поміж знанням та незнанням, відповідності певної системи знань та адекватних для їх дослідження методологічних настанов.

Іншими словами за межами когнітивного підходу предметом дослідження залишається неформальний процес використання методу, який існує в формі змістовного процесу його становлення та формування. Тільки в останньому наявні необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Іншими словами, розгляд методів та форм наукового пізнання недоцільно обмежуватии когнітивним аналізом методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем створення методу, системи знання довільним чином абстрагуються.

З позицій “філософії самосвідомості” різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів самозбереження цілісності пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму та унівесалізму, ми маємо визнати їх позитивну методологічну функцію. Вона полягає в тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення властивостей та взаємодій певного роду в усіх, без обмеження, сферах даного людині буття. Власне така самонастанова людини дозволяє їй іноді відкривати, що існують умови, за яких досліджувані властивості та взаємодії не реалізуються. Принаймі спочатку треба вважати, що закони класичної механіки мають універсальне поширення, щоб потім звернути увагу на проблему їх обмеження в процесах, які відбуваються зі швидкістю близькою до 299792458 метрів за секунду. Відкриття такого знання про обмеження класичної механіки в подальшому може розглядатися як цілком раціональна підстава для усвідомленого пошуку науковцями інших законів.

В цілому, сутність рефлексивного cogito полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій.

Подібні когітивні дослідження дозволили виявити, що формування в межах індуктивізму [2.С.86-130] методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Цілком доречно зазначене ототожнення постало як когнітивне основоположення для визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку науки людиною як її суб’єкта.

Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією науки для логічного емпіризму стає основоположенням суто когнітивного, а не філософського чи метафізичного дослідження науки. Науковість когнітивного дослідження виявляє себе у тому, що зв’язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання та зв’язків між ними, а не філософських настанов, які філософи науки починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.

Однак, адекватність системи знання і властивостей об’єктивної дійсності забезпечується не когнітивною формальністю, правильністю, інструментальною методологією, а дотриманням та удосконаленням гносеологічних принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів досягають злагодженості людини як суб’єкта пізнання із самим собою (прийнятими принципами). При цьому гносеологічна істинність (відповідність знання об’єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології конвенціоналізму обгрунтувують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методологічного фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретико-когнітивної еволюції наукового знання. При цьому вони розглядаються формально, лише як знання про знання, а не змістовно, як складова знань про властивості об’єктивної дійсності.

Методологічні системи згідно з реконструйованими в згадуваній вище в роботі “Рефлексія основоположень методологій в філософії науки” (К.,2000) їх основоположеннями, можуть змістовно класифікуватися наступним чином: індуктивізм – “як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм – “що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм – “як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.

Когітивний підхід дозволяє розглядати гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів. Відповідно виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. Науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам’яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Однак, за звичай, таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам’яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Тому, наприклад, концепція “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.

Таким чином, когітивний підхід виявляє, що аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, як це пропонується когнітивізмом, бо від реальних проблем створення методу в процесі його застосування абстрагуються. Предметом когітивно зорієнтованого дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Знання властивостей об’єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише наявне знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей, як це було виявлено когнітивними дослідженнями, дійсності використовуються як онтологічна підстава для внесення змін у суб’єктивно існуючу модель пізнавальної діяльності. Однак при цьому не враховується, що знання про властивості об’єктивної дійсності мають зв’язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередкування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Така опосередкованість складає здатність поєднувати форми уявлення дійсності з формами уявлення діяльності, що можна визначати терміном “мислення”. Тобто створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням. Вони становлять необхідну умову його існування, цілеспрямовано шукаються для задоволення “потреби” у знанні адекватного обставинам методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання.