§ 1. Формування державності у східних слов'ян. Виникнення Давньоруської держави
Ранньофеодальна держава Київська Русь (VI — початок XIII ст.)
Руська держава (поширена назва — Київська Русь) існувала майже три століття. За часів свого найвищого піднесення вона об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовіччя.
Ядром Київської держави стало Середнє Подніпров'я (земля літописних полян), а політичним об'єднавчим центром — град Київ, який заснували, за свідченням літопису, князь Кий, його брати Щек і Хорив та сестра Либідь.
На основі даних візантійських джерел і літописів деякі історики, зокрема М. Брайчевський, дійшли висновку, що Кий — це прізвисько антського вождя-полководця Хільбудія, князя білих хорватів (слово "кий" у багатьох слов'янських мовах означає палицю, дубинку, бойовий молот), який близько 550 р. почав зі своїми загонами служити візантійському імператору Юстиніану. За часів Юстиніана візантійський уряд час від часу запрошував слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх передусім для захисту рубежів по Дунаєві. Кий прийняв християнську віру, збудував у Подунав'ї укріплене городище Києвець. Близько 564 р. він підняв повстання проти аварського кагана. В. Татіщев, який докладно вивчав Никонівський літопис XVI ст., зазначає, що Кий учинив також воєнний похід на Царгород. Закріпившись в Дунайському пониззі, він захопив деякі візантійські володіння й серед них велике й багате місто фессалоніку (по-слов'янському — Солунь), але зазнав невдачі. Відійшов на північ, до Середньої Наддніпрянщини (землі літописного племені полян), де й заклав своє поселення — Київ. Так було започатковане племінне княжіння (земля) Кия.
Археологічні джерела свідчать: уже в VI—VIII ст. Київ був розвиненим господарським і культурним осередком. До того ж він мав таке могутнє військо, що міг претендувати на поширення своєї влади на інші слов'янські племена. Цьому сприяло геополітичне становище міста, побудованого поблизу гирла Десни, на місці старого торгу, де схрещувалися важливі торговельні артерії, що сполучали Середню Європу зі Сходом, північ із Чорним морем.
Племінне княжіння Кия в VIII ст. стало ядром своєрідної федерації племінних земель — союзу союзів племен під назвою Русь. Кожна з племінних земель по суті була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину та виставляло на вимогу великого князя певні військові контингенти. Так, наприклад, полянський союз складався із шістьох менших племен (уличів, тиверців, волинян, бужан, дулібів, хорватів). Руська земля стала територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. Очолювала це об'єднання місцева правляча династія Києвичів.
На підставі історичних фактів і джерел вчені-історики дійшли висновку, що з 60—70 рр. VII ст. починається стабільне державницьке існування подніпровського народу.
Треба зазначити, що союзи союзів знаменували новий етап східнослов'янської консолідації, яка в умовах подальшої феодалізації суспільства, виникнення відповідних соціальних верств характеризувалась певним поліцентризмом, формуванням нових територіально-політичних утворень — "суперсоюзів". Арабські джерела фіксують наявність у східних слов'ян на початку IX ст. таких територіально-політичних цілісних державних утворень: літописна Славія (Новгородська земля), Куявія (Руська земля з центром у Києві), Артанія або Арсанія (щодо цієї назви існують розбіжності — дослідники ототожнювали її з Рязанню, Черніговом, Білозером, з Тмутараканською Руссю, що була в районі Тамані). (Всі ці утворення в кінці IX ст. — на початку X ст. увійдуть до складу єдиної східнослов'янської держави Київська Русь.)
Дослідники зазначають, що на початок IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави, територіальним ядром якої була Руська земля, що об'єднувала регіони Київського, Переяславського і Чернігівського князівств.
Такий поліцентризм був характерний для багатьох країн Європи в період ранньофеодальної державності. Так, Франкська держава у
VI ст. складалася з трьох основних центроутворень: Нейстрії, Австра-зії і Бургундії. Консолідуюча роль у створенні Франкської держави
VII ст. належала Австразії, де домінували дрібні й середні землевласники — опора королівської влади. У Данії в VIII—IX ст. існувало чотири політичних центри, в результаті об'єднання яких у XI ст. виникла велика Датська держава.
Деякі історики вважають, що Куявія — це держава далеких нащадків Кия, останніх князів з династії Києвичів — Аскольда і Дира (40—80 рр. IX ст.). За свідченням арабських хроністів Аль-Масуді та Ібн Русте (IX—X ст.), держава Дира була досить великою, поділялась на окремі землі, на чолі яких стояли свої правителі. Більше історичних фактів маємо про останнього Києвича — Аскольда. Саме за часів його правління молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання й утвердила себе в історії європейської цивілізації першим договором з Візантією.
Аскольд проводив політику об'єднання земель навколо Києва. Він воював з союзами племен древлян і уличів. З Никонівського літопису відомо, що Аскольд і Дир прагнули приєднати до Києва ще й княжіння полочан. У 860 р. Аскольд здійснив зі своєю дружиною успішну виправу до Константинополя, результатом якої було дипломатичне визнання Русі Візантією. Вдалими були також походи 863, 866 і 874 рр., одним із наслідків яких було хрещення самого князя і його найближчого оточення.
Окрім внутрішньої стабільності, держава Аскольда мала значну вагу на міжнародній арені, що створило умови для прийняття християнства. Ця акція мала сприяти ще більшому зміцненню зовнішньополітичного становища. Але часті воєнні походи, хрещення правлячої верхівки викликали нарікання з боку племінної аристократії та волхвів — служителів дохристиянського релігійного культу. Внутрішня опозиція мала велику суспільну підтримку серед народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї та традиції. Все це призвело до політичної кризи, що завершилася на початку 80-х рр. IX ст. династичним переворотом, наслідком якого стало об'єднання північного й південного територіально-політичних утворень східних слов'ян — Славії й Куявії. На зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів.
Вже згадувалося про те, що поряд з Куявією у Східній Європі існувало окреме державне утворення ільменських слов'ян та окремих неслов'янських народів — Славія з центром у Новгороді. В третій чверті IX ст. тут утвердилась династія, започаткована норманським конунгом Рюриком, якого новгородці у 870 р. запросили для захисту їхніх володінь. Деякі вчені XVIII ст., зокрема Г. 3. Байєр, Г. Ф. Міллєр, А. А. Шлецер стверджували, що Давньоруська держава сформувалась не в результаті внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку східних слов'ян, а була створена чужинцями із Скандинавії — "норманськими" або "варязькими" князями. Ця теорія викликає багато заперечень серед науковців.
Більшість істориків вважає, що Рюрик був норманського (варязького) походження, інші висловлюють припущення про його слов'янську етнічну приналежність, як вихідця із західнослов'янського міста Реріка.
У 879 р. після смерті Рюрика князівський престол перейшов до Його малолітнього сина Ігоря, а фактичне управління — до родича Рюрика Олега. Літопис свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київську Русь. Він убив Аскольда і Дира, утвердився на Київському столі та проголосив Київ стольним градом усієї Давньоруської держави.
Утвердження нової династії не внесло істотних змін у життя східних слов'ян. Форма правління в Київській державі залишалася монархічною (на відміну від Новгорода, де вищим адміністративно-полі-тичним органом було віче); змін у княжіннях також не відбулося, місцеві династії ще довго залишались володарями своїх земель. Однак поняття "Руська земля" тепер набуло нового значення, стало вживатися як територіальна назва метрополії, тобто Південної Русі (Київщини, Чернігівщини і Переяславщини), а також як назва всієї різноманітної в етнічному плані території Давньоруської держави.
У IX ст. у Київській державі, як і у "варварських" державах Західної Європи, уже сформувалась родоплемінна знать — князь, бояри, дружинники. Вона захоплювала землі сільської общини — верві, обкладала вільних общинників даниною і поступово обертала їх на феодально залежних. Головною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у феодальних державах Західної Європи. Відчуження привілейованим класом феодалів додаткового продукту відбувалось у формі данини. В цей час фактично сформувалась багатоступінчаста феодальна ієрархія, на вершині якої стояв великий князь руський. На нижчому щаблі перебували світлі князі, які очолювали союзи племен, були тісно пов'язані з великим князем та князями окремих племен. Службовими відносинами з князем було пов'язане боярство, що поділялося на великих бояр, бояр і мужів. Далі за ієрархією розташовувались гості-купці, а також основна маса населення — вільні общинники, або "люди", смерди (напівзалежні селяни), челядь та раби.
Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси на Подніпровському терені, започатковані Києвичами. "Повість минулих літ" свідчить, що князювання Олега в Києві почалося зі створення міст — опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Він також намагався упорядкувати стягнення данини на підвладних князеві землях. Наполеглива діяльність Олега щодо зміцнення держави увінчалась значним результатом: в останні роки його правління владі князя підкорялися княжіння древлян, кривичів, радимичів, уличів, сіверян, ільменських словен, а також неслов'янські племена чудь і меря. Землі інкорпорованих до держави князівств обкладалися даниною, на них поширювалась система князівського судочинства й адміністрації. Київська Русь поступово набувала ознак поліетнічної держави, але була ще не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а системи управління, стягнення данини й судочинства — примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали київські дружинники. Проте країна була, як на той час, економічно розвинутою: значну роль відігравала в цьому торговельна артерія — "шлях із варяг у греки". Держава мала велику військову потркність, про що свідчать походи Русі на Візантію (907 р.), на Каспійське узбережжя (909— 910 рр.) та на Закавказзя (912 р.). Важливою заслугою Олега є те, що він зумів, спираючись на язичницько-боярську верхівку, стабілізувати внутрішнє життя держави, що похитнулося після династичного перевороту.
Після смерті Олега влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів. За його князювання влада Києва поширилась на територію Східного Криму і Тамані, де було створене Тмутараканське князівство. Ігор зумів на якійсь час зупинити численні печенізькі навали.
Після смерті Ігоря управління державою взяла до своїх рук його дружина Ольга, яка зробила надзвичайно великий внесок у державотворчі процеси Київської Русі тієї доби. Вона здійснила глибоку внутрішню реформу економіки: впорядкувала фінансову систему, регламентувала повинності залежного населення, визначивши розміри збирання данини — уроки, оброки, дані. Були визначені княжі місця добування хутра — боброві гони, місця княжих перевісищ тощо, місця звозу данини — погости, двори. Впорядкована податкова система
виключала можливості подвійного чи потрійного полюддя, обмежила свавілля князів та воєвод. Княгиня вела мирну зовнішню політику, що сприяло зміцненню держави.
За часів князювання сина Ольги Святослава послабилось економічне, політичне і культурне життя держави. Він займався переважно військовими справами. 965 р. Святослав розбиває Хозарський кага-нат, який, на думку окремих істориків, відіграв значну роль в історії утворення Київської держави: він загородив своїми військами ворота зі сходу, через які постійно йшли дикі орди кочівників на територію Подніпров'я, Причорномор'я, власне, на всю територію Східної Європи. Під владу Києва потрапили численні народи Північного Кавказу, які були під впливом Хозарії, зокрема касоги, яси; Святослав приєднав до Київської держави значні території Причорномор'я і Криму, які були під контролем Візантійської імперії, здійснив також великі походи на Подунав'я. На думку деяких істориків, ці завоювання не були потрібними Київській державі й в майбутньому призвели до багатьох ускладнень.
Завершив тривалий процес державотворення у східних слов'ян Володимир Святославович, який здійснив численні реформи. Першим важливим заходом була реорганізація варязької дрркини, котра прийшла з князем із Новгорода. Дрркина хотіла пограбувати Київ та заволодіти ним. Щоб запобігти цьому, Володимир вжив низку рішучих заходів: частину варязької дрркини спровадив до Царгорода, ворожих ватажків підкупив, надавши їм за слркбу земельні наділи (бенефіції) у володіння. Цим князь поклав початок земельної реформи. Надалі він наділяв землею тих, хто боровся разом з ним за утвердження Київської держави.
Князь провів свою першу релігійну реформу, запровадивши так зване "шестибожжя". На Перуновому горбі поряд із київським по-лянським кумиром Перуном постали кумири ще п'яти східнослов'янських князівств: новгородського, смоленського, полоцького, дрего-вицького і древлянського. В такий спосіб князь намагався утримати біля себе князівства, які допомагали йому під час походу на Київ, надавши рівні з Києвом права їхнім богам.
Зміцнивши свої порубіжні володіння шляхом підкорення в'ятичів, радимичів та литовських племен ятв'ягів, Володимир провів адміністративну реформу. Він ліквідував племінні княжіння, де влада князів була безмежною через значну віддаленість від центру. Вони неохоче виконували накази князя й привласнювали данину, що належала йому. Володимир замінив місцевих князів та представників могутніх боярських кланів своїми намісниками; всю територію країни поділив на вісім волостей. Пізніше на чолі кожної волості були поставлені його сини. Цією реформою Володимир підірвав антицент-ристські наміри племінної аристократії і зміцнив владу Києва над усією східнослов'янською територією.
Надзвичайно важливою була військова реформа Володимира, що була спрямована на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію родоплемінної верхівки в обороні окремої землі та заміну її на загальнодержавну систему оборони. Князь наділяв землею всіх, хто прагнув боронити кордони держави. Це спричинило великий приплив на військову слркбу представників народу. В результаті реформи утворилась сильна земська армія, яка міцно тримала оборону країни. Нова група землевласників витіснила стару боярську еліту і стала опорою влади Володимира на місцях. Військова аристократія з представників бояр, селян, ремісників виконувала роль дорадчого органа при князеві. Складовою частиною військової реформи було створення фортець. Тоді були побудовані Білгород на Ірпені, Василів на Стугні, Берестове на південній околиці Києва та ін.
Через сім років після запровадження "шестибожжя" Володимир змушений був провести нову релиійну реформу. "Шестибожжя" вже не відповідало вимогам часу. Об'єднання князівств під владою Володимира було нетривким. Він намагався встановити сильну централізовану владу, яка б сприяла зміцненню як внутрішнього, так і зовнішнього становища держави. У 988 р. державною релігією Київської Русі стає християнство. Важливим здобутком прийняття християнства для Русі було те, що князівська влада тепер мала підтримку і освячення діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на широких теренах держави, зміцнювало централізм. Опорними пунктами центрального управління стали городи й монастирі. Прийняття християнства дозволило Київській державі вийти на рівень плідних відносин з такими країнами християнського світу, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина. Київська держава активно включилась в загальноєвропейський політичний та торгово-економічний процес.
Після прийняття християнства Володимир здійснив судову реформу, внаслідок чого відбулося розмежування світського та церковного судів. Зазнала невдачі спроба запровадити смертну кару. Русь була єдиною в Європі державою, де не було узаконено вбивство.
На схилі свого правління Володимир допустився політичного прорахунку, що в подальшому мало негативні наслідки для держави. Залишаючи державу в спадщину дванадцятьом своїм синам, він чітко не визначив, кому із них мала належати першість у державному вряду-ванні. В країні розпочалася смута. Міцно сформована політична структура Київської держави похитнулася.
Завершив реформаторську діяльність свого батька Ярослав Володимирович (Мудрий). За часів його правління Київська Русь набула ознак ранньомонархічної держави європейського середньовіччя. Князь зумів остаточно зламати місцевий сепаратизм, що посилився внаслідок спроб децентралізації з боку племінної аристократії. Він удосконалив державний апарат, полюддя замінив м'якшими формами данини, що відповідало прогресивному процесу феодалізації суспільства. На той час завершився процес визначення державної території, кордони якої в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської спільноти. За розмірами території й кількістю населення Київська держава належала до найбільших країн Європи. її кордони простягалися від Карпат (включно із Закарпаттям) на заході до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн кв. км з населенням 4,5—6 млн чоловік.
Князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт, завдяки чому з'явився перший писемний збірник норм давньоруського звичаєвого права "Руська Правда". За роки правління Ярослава істотно зміцнів міжнародний авторитет Київської Русі.
Невдовзі після смерті Ярослава Мудрого Київська Русь як єдина держава припинила існування. В XI ст. на Русі стало відчутним прагнення середніх і малих князів та бояр до сепаратизму. Це було пов'язано із загальними закономірностями розвитку феодальної власності на землю. Економічне зміцнення позицій удільних князів об'єктивно вело до потреби виходу їх з-під політичного впливу влади київського князя. Такий процес розвитку феодалізму був характерний не тільки для Руської держави, а й для інших країн Європи.
За об'єктивної оцінки подій і явищ в історії Русі до монгольського періоду (починаючи з середини XI ст.) з'ясовується, що в цей час діяли дві діаметрально протилежні політичні тенденції: доцентрова і відцентрова. Остаточну перемогу здобули відцентрові сили (після правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого — доби останнього піднесення могутності київського князя), що завершилося розпадом Київської Русі на півтора десятка самостійних князівств, які територіально майже збігалися зі східнослов'янськими союзами племен, що існували напередодні та в процесі формування держави. Серед них найважливішу роль відігравали: Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Полоцько-Мінське князівства, Новгородська земля. Естафету національного державотворення прийняла Галицько-Во-линська земля, яка, завдячуючи Романові Мстиславовичу, Данилові Романовичу (Галицькому) та їхнім нащадкам, ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі традиції Київської Русі.
Розпад і занепад Київської Русі, по-перше, були зумовлені, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння і, як наслідок, феодальної роздробленості. По-друге, після розгрому хрестоносцями у 1204 р. Константинополя та Абас-сидського халіфату зі столицею в Багдаді Київ втратив двох найзнач-ніших своїх торгових партнерів. Занепав шлях "з варягів у греки". Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Величезна колись столиця Русі політично, економічно та соціально поступово занепала, водночас з її занепадом починає руйнуватись і весь державний організм Київської Русі. По-третє, міжкнязівські усобиці, звернення князів за підтримкою до зовнішніх сусідів, напади кочівників поступово руйнували й ослаблювали державу; по-четверте, не менш важливою причиною є й те, що Київська Русь була ранньофеодальною імперією, що простягалася від Фінської затоки до Кавказу і від Карпат до Ками. Великому політичному утворенню просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під владою київського князя величезні території. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель. Проте політична стабільність підтримувалася доти, доки між князями існувала згода щодо того, хто серед них найстарший, і, отже, має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті зв'язки між різними князівствами, поглиблювалася внутрішньополітична криза, що супроводжувалася руйнуванням державних владних структур.
* * *
Державність у східнослов'янських племен виникла в результаті поступового перетворення органів військової демократії на державні органи. Першим державним утворенням у східних слов'ян було Антське царство — військово-політичне територіальне об'єднання союзів племен (Антська конфедерація). Його зникнення з історичної арени не призупинило державотворчих процесів у східних слов'ян. Витвори родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен — у процесі розвитку східнослов'янського суспільства (утвердження приватної власності на землю, поглиблення майнового і соціального
розшарування) поступово переросли у ігротодержавні утворення вищого соціально-політичного рівня — племінні княжіння з військово-ієрархічним правлінням місцевих династій. Могутність і влада глав племінних княжінь грунтувалась на розгалуженій системі укріплених поселень — градів. Центром формування Давньоруської держави став град Київ у Середньому Подніпров'ї на землях літописного союзу полян. Першим Київським князем був Кий, який започаткував династію Києвичів.
Процес консолідації східнослов'янських угрупувань завершився створенням суперсоюзів племен. На території Середнього Подніпров'я (Київщина, Чернігівщина та Переяславщина) закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття. Це землі, де жили слов'яни-анти. Після династичного перевороту 882 р. Київ продовжував відігравати основну політичну роль, утримуючи під владою великих князів інші слов'янські землі. Проте термін "Руська земля" вживається вже як назва метрополії і поширюється на всю територію Руської держави, центром якої залишався Київ.
Отже, державні утворення у східних слов'ян виникли задовго до так званого "покликання варягів" і утвердження династії Рюрикови-чів. Об'єднання колишніх племінних союзів — "варварська" держава — еволюціонувала з часом у ранньофеодальну монархію з притаманними їй головними соціальними інституціями феодального суспільства.
Однак об'єднання північних і південних східнослов'янських племен в єдину державу не призвело до цілковитої їх інтеграції, що переконливо засвідчив подальший історичний розвиток. Тому Київська держава як політична структура ще залишається предметом досліджень і дискусій. Деякі історики вважають її конфедерацією окремих земель — самостійних князівств. Переважна ж більшість науковців сходиться на тому, що це була середньовічна імперія, подібна до таких слов'янських імперій, як Болгарська і Моравська, та до Франкської держави Каролінгів.
У цілому процес державотворення у східних слов'ян складався з таких етапів:
1. III ст. до н. е. — VII ст. н. е. — період великого переселення народів. У цей час понад 130 східнослов'янських племен об'єднуються у 14 союзів племен (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати тощо). Відбувається становлення прото-держав у східних слов'ян та розвиток Антської конфедерації — фактично першого державного утворення прямих предків українського народу з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три століття.
2. VI—середина IX ст. — у середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі започатковується племінне княжіння (земля Кия), що згодом стало політичним осередком своєрідної федерації племінних земель — союзу союзів племен під назвою "Русь", які консолідувалися навколо Києва. Подальша феодалізація суспільства, виникнення міст — розвинених господарських і культурних осередків — супроводжувалися певним поліцентризмом та формуванням нових територіально-політичних утворень — "суперсоюзів" трьох основних центроутворень (Куявія, Славія й Артанія), які стали політико-тери-торіальною основою величезної ранньофеодальної імперії — Руської (Київської) держави. Консолідуюча роль в її утворенні належала Куявії.
3. Середина IX ст. — кінець X ст. — у Новгороді (Славія) утверджується правляча династія Рюриковичів, представники якої посіли великий київський престол внаслідок династичного перевороту 882 р. Об'єднання Олегом Руської та Новгородської земель започаткувало процес формування поліетнічної ранньофеодальної імперії Київська Русь з територіальною назвою метрополії Київська земля (Південна Русь). Тривалий процес державотворення у східних слов'ян завершили реформи Володимира Великого, який створив міцну політичну структуру Київської держави. За часів Ярослава Мудрого Київська Русь набула ознак ранньомонархічної держави європейського середньовіччя.
4. Кінець X ст. — перша половина XIII ст. — розквіт, роздробленість та занепад Київської Русі. Остаточне зруйнування Києва монго-ло-татарами у 1240 р. знаменувало собою завершення київського періоду української державності.