§ 2. Суспільний устрій

Київська? Русь була ранньофеодальною державою. Класичне визначення феодалізму як соціального ладу передбачає, по-перше, наявність одноосібної власності виробника на знаряддя праці та її результати, по-друге, особисту залежність від феодала. Безпосередній виробник (селянин) мав клаптик землі, наділений йому власником (феодалом або державою), а також обійстя, хату, реманент, худобу. За користування землею він зобов'язаний був відбувати повинності на користь феодала. На ранній стадії становлення держав-ності у східних слов'ян основною формою натуральної повинності було "полюддя" — збір данини князем та його дружинниками.

Древлянське повстання 945 р. змусило великокнязівську владу ввести чітко фіксовану форму податку, так звані "уроки", що йшли на користь великого князя київського. Значну частину данини збирали для місцевих потреб. У "Повісті минулих літ" є згадка про данину від окремого будинку — диму. Подимна данина з часом трансформувалась у поземельну — від рала або плуга. Це були податки як хутром, так і грішми.

З кінця X ст. важливим джерелом князівських прибутків стали "вири" — штрафи за вчинені злочини, що йшли на утримання дружини. Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий "повоз", що означав державну повинність — поставки гужової тяги для потреб князя та його адміністрації. Поряд з міськими жителями сільське населення несло повинності з будівництва міст та їх укріплень.

Феодальна земельна власність мала ієрархічний характер. Уже з кінця IX ст. верховним власником землі вважався великий князь київський. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями (Чернігівською, Переяславсько-Волинською, Галицькою та ін.), волосні князі — земельними округами, бояри — окремими містами і селами. Уже за часів княгині Ольги розпочався процес формування великокнязівського доменіального (приватного) землеволодіння, а з кінця X ст. — доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися у володіння його синам.

Любецький феодальний з'їзд (1097 р.) юридично закріпив князівсько-вотчинний порядок землеволодіння на Русі, визнавши недоторканність отчої спадщини — "каждо да держить отчину свою".

Поряд із князівським існувало і велике боярське землеволодіння. Способи його утворення були різними: експропріація земель общинників, освоєння і купівля нових земель, князівські пожалування за службу.

З XI—XIII ст. дрібними землевласниками стають дружинники, яких князі та бояри наділяли землею і селами за військову службу.

Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння. Церква, так само як князь і його васали, стала великим феодальним власником. Церковне землеволодіння розширювалося за рахунок приєднання незайманих угідь, що переважно належали до общинних, за рахунок купівлі та обміну землі, подарунків від князів та бояр. Характеристика земельних відносин дає можливість проаналізувати соціальну структуру суспільства, що була досить неоднорідною. Вона не обмежувалася двома антагоністичними класами — феодалами й залежними селянами. Поруч жили й працювали вільні общинники, зобов'язані феодалам лише даниною (продуктовою рентою). Слід зазначити, що невільництво не набуло широкого поширення. Це пояснюється об'єктивними тенденціями розвитку тогочасного суспільства. Вже в період формування державності східних слов'ян рабство почало зникати. Розвиткові рабовласництва перешкоджала сільська територіальна община (верв), значно розвинутий рівень продуктивних сил; сприятливий клімат і родючі землі не потребували праці рабів, що була нерентабельною.

Важливим елементом соціальної структури тогочасного суспільства були зародки нових, буржуазних соціальних верств. їх репрезентувало, передусім, міське населення — ремісники, торговці, представники фінансової та службової еліти.

До класу феодалів належали великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри; до феодально залежних людей — смерди, які займали проміжне становище між вільними князівськими мі-ністеріалами і "людьми" селянської общини, закупи, рядовичі, ізгої, холопи; найбільш численною верствою були вільні общинники — "люди", які несли повинності на користь держави, сплачуючи данину (полюддя) з диму. З виникненням міст почало формуватися і міське населення, яке поділялося на міську аристократію (князі, бояри та члени їх сімей, біле духовенство, купці (гості) та міські низи (ремісники і молодші чорні люди, дрібні торговці, рядове духовенство, слуги).

Писемні джерела засвідчують відносно розвинену в період IX— X ст. соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим князем київським називають світлих і великих князів, а також бояр. Світлі князі ("всякое княжье") і бояри — це місцеві племінні князі та вожді, яких підкорили київські князі. У кінці X ст. на зміну племінним володарям прийшли князі-намісники, найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів.

Помітне місце в соціальній структурі населення посідали старці. У літописах про діяння Володимира Святославовича вони згадуються поряд з боярами як радники. Як стверджує сучасна історико-правова наука, старці — це племінна знать, що виконувала адміністративно-судові функції. Писемні джерела X — першої половини XI ст. згадують і такі категорії населення, як "стара чадь" і "кращі мркі". Гене-тично вони були пов'язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі X—XI ст.

Ієрархічна структура панівної верстви ускладнювалась з поглибленням феодалізації на Русі. На її вершині в X—XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Київський князь розпоряджався общинними землями, що вважалися державними. Крім прибутків від великого феодального господарства на користь князя надходили прибутки від суду, збирання данини. Однак у зв'язку зі зростанням великого боярського землеволодіння, прибутки князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися, залишаючись у боярській вотчині.

Численну категорію панівної верстви становили бояри, які разом із князем представляли правлячу еліту в державі. В літописах вони, як правило, згадуються уже в X ст. Боярський стан формувала місцева родоплемінна знать, князівські дружинники, що осідали на землях, отриманих від князя за вірну службу, та ставали великими землеволо-дільцями. Уже в XI ст. спостерігається соціальна диференціація в середовищі боярства. З'являється поділ на "великих", "менших" і "земських" бояр. Етимологія слова "боярин" не зовсім з'ясована, однак цілком очевидно, що боярин — це знатна багата людина, яка належала до верхівки суспільства. На думку М. Грушевського, диференціація боярства дає підстави стверджувати про наявність в середовищі цього стану васальних відносин. Як правило, кар'єра дрібного боярина як землеволодільця починалася з того, що великий боярин наділяв його селом.

"Великі" бояри ставали воєводами, тисяцькими, канцлерами; "малі" займали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністералітету. Літописи до цієї категорії відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. Виконуючи свої управлінські функції, вони, в свою чергу, спиралися на вирників, митників, дітських, мечників, печатників, яких набирали з дворян — слуг князівського двору.

Найбільш привілейованою верствою серед боярства були земські бояри — члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і обіймали високі посади в державі, та верхівка князівської військової дружини, так звані княжі мужі.

Князівська дружина брала участь не тільки у військових кампаніях, придушенні повстань, айв управлінні державою чи землею. Військова дружина поділялася на "старшу" і "молодшу". До "старшої" належали бояри і княжі мужі, ідо здобули славу і високе становище на службі у князів чи бояр, вони очолювали військо як воєводи, були радниками князя. "Молодша" складалась з отроків та дітських, що виконували обов'язки мечників, метельників тощо.

Важливо підкреслити, що верства бояр на Русі не була закритою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті — перед державою).

Окрему групу давньоруського населення становило духовенство ("чорне" і "біле"), яке формувалось з різних суспільних верств. Чорне духовенство — ченці і черниці — складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їхніх родин, бояр. Серед білого духовенства найбільш привілейоване положення займали митрополит, єпископи, архімандрити. Церква одержувала чималі прибутки від великих земельних володінь, численних підношень парафіян, а також від церковного суду, який займався справами, пов'язаними з порушеннями християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

На протилежному полюсі давньоруського суспільства перебувало феодально залежне населення: "люди", смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основну масу сільського й міського населення становили "люди". У "Руській Правді" під цим терміном виступають усі вільні, переважно члени сільської територіальної общини — верві. Вільний общинник сплачував данину на користь держави у формі полюддя. З часом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю — основою експлуатації безпосереднього виробника матеріальних благ, термін "люди" поширився на все феодально залежне населення. Стихійні лиха, неврожаї, голод, а також захоплення общинних земель сприяли тому, що вільні общинники потрапляли під безпосередню владу феодала. Вони не звільнялись від повинностей на користь держави, але водночас залучались до робіт на боярському дворі. щ

Переважна більшість науковців, які досліджували "Руську Правду", вважає, що смердами називали вільних людей, які виконували повинності на користь держави (князя), але поступово потрапляли в залежність до феодалів. Становище їх було двояким, але скоріше вільним, аніж рабським. Смерди мали своє господарство, земельні наділи, проживали в князівських селах. Фактично вони займали проміжне становище між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Основною формою експлуатації смердів була данина, переважно хутром, яка поступово перетворювалась на відробіткову та натуральну земельну ренту в зв'язку з освоєнням і захопленням феодалами земельних общинних угідь.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням займали закупи — колишні смерди, які через певні причини втратили власне господарство і потрапили в залежність до феодала. Вони відпрацьовували в господарстві свого пана заборговані гроші — купу. Тимчасова залежність нерідко ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Відробляючи купу, смерд-закуп фактично відбував панщину. Закуп був істотно обмежений у своїх правах, однак не втрачав їх повністю. В незначних справах він міг виступати свідком у суді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна у випадку тілесного покарання. Сплативши купу, закуп міг залишити свого господаря, але в разі втечі його обертали на холопа.

Закупництво зумовило практику укладання договору — ряду, що існував у двох формах — договір-найм і договір-займ. В результаті з'явився термін "рядович", що означав селянина, пов'язаного з князівським і боярським господарством договірними зобов'язаннями. Ря-ди-договори укладалися в присутності свідків, обидві сторони були представлені вільними людьми. На думку деяких вчених, зокрема Б. Грекова, є підстави вважати, що рядовичі були своєрідним різновидом закупів, бо їх юридичний стан був майже тотожним. "Руська Правда", зокрема "Закон судний людем", визначає соціальний стан рядовича. Наприклад, особа, що збиралася одружитися з рабинею, мала повне право спочатку укласти ряд із господарем нареченої. Чоловік повинен був працею погасити ряд. По ряду можна було стати тіуном чи ключником. Відробіток (анулювання) ряду автоматично позбавляв від залежності.

Населення міст складалося із заможних городян (міська аристократія), міських низів та черні. В громадському житті міста домінували великі купці, які займалися міжнародною торгівлею і вступали в родинні зв'язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта (міський патриціат), яка поступово й наполегливо прибирала до своїх рук економічні важелі. Міську аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які мешкали в містах, здаючи в найом землю селянам, за що брали частину їхньої продуїсції і продавали на ринок.

До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали "молодшими людьми", належали рядове духовенство, дрібні торговці, крамарі; висококваліфіковані ремісники (зброярі, гончарі, каменярі, ювеліри), які гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи) та утворювали територіальні об'єднання. Найнижчу сходинку соціальної ієрархії займала "чернь" — люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

У великих містах завжди було багато чужинців, які утворювали свої квартали. Тут здебільшого мешкали вірмени, греки, чехи, німці, італійці, шотландці. Одні приїздили в торговельних справах, інші — у почті княгинь-чужинок.

Переважна маса міського населення була вільною. "Молодші люди" сплачували до скарбниці податки. Ті ж, хто звільнявся від сплати податків, повинні були відпрацьовувати певну кількість днів на будівництві або відбудові міських укріплень. На кошти міщан споруджувалися громадські будівлі, мости, дороги, церкви.

Людей, які з тих чи інших причин випали з однієї категорії населення й не пристали до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом князя або церкви. Ізгоями здебільшого ставали колишні смерди, які втратили землю і засоби виробництва; діти, переважно хлопчики, батьки яких померли, не передавши їм права власності; звільнені раби; збанкрутілі купці; сини священиків, які через неписьменність не допускались до сану; навіть князі, які втратили свою вотчину. Високий штраф за вбивство ізгоя (40 гривень проти 5 за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

Існував прошарок людей, що залежали від церкви: пугценники, задушні люди, прощенники. Задушні люди — це колишні холопи, відпущені на волю за церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву "братії" за спасіння душі померлого. Прощенники і пущенники — це церковні люди, яким були "прощені" або "відпущені" гріхи.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. У містах значним був відсоток вільних ремісників, так званих посадських людей. Давньоруське реме^о поділялося на вотчинне або помісно-вочинне, церковно-монастирське, вільне (або посадське) і державне.

На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники — челядь і холопи, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Челядь продавали, дарували, передавали у спадок. За вбивство челядина господар не ніс практично ніякої відповідальності. Раби-полонені або народжені від рабів були так званими "повними челядинами". Були ще й наймити-челядини, або закупні наймити, які мали право залишити свого господаря після сплати подвійного завдатку. Якщо челядин тікав від господаря, то автоматично ставав холопом.

Термін "холоп" походить ще з праслов'янських часів і означає неповноправну людину. "Руська Правда" визначає холопство як категорію населення, що перебувало в повній залежності від свого господаря. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському. Холопами ставали за вчинений тяжкий злочин, безнадійну заборгованість, одруження на рабині без ряду. Як свідчать тогочасні джерела, холопи були невід'ємною часткою панського господарства. Вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв'язках вотчини. Однак холопське становище не було довічним. Данило Заточник пише, що за "добру слркбу" або за рішенням суду холопа відпускали на волю. В XII—XIII ст. становище холопів дещо поліпшилося. За своїм статусом вони наблизилися до феодально залежного селянства. Цьому сприяв подальший розвиток форм феодальної експлуатації — економічно вигіднішим був смерд, а не раб.

Питання про існування в Київській Русі рабів є суперечливим. Загальновідомо, що основним джерелом рабства є полон. Однак у Київській державі військовополонених відпускали за викуп, внесений родичами, або тоді, коли раб відробляв суму викупу. Інші полонені продавалися на невільничих ринках за межами держави як прибутковий товар. У XI ст. полонених саджали на землю і перетворювали на залежних селян. Раб міг створити сім'ю; якщо один із подружжя був вільним, то й після шлюбу його становище не змінювалось. Народжені в такій сім'ї діти також були вільними людьми. Є згадки про існування церковних рабів, однак усі тогочасні джерела засвідчують, що рабство не набуло поширення в Київській державі.

Отже, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних та невільних людей (до останніх можна віднести і на-піввільних). Треба зазначити, що держава не здійснила юридичного оформлення станових груп населення, хоч різниця в суспільному становищі між людьми вільними, напіввільними і невільниками-рабами фактично існувала. Важливою особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, був можливий перехід з однієї до іншої. До боярства мали доступ "люди" — представники нижчих верств населення, в дрркин-ники могла потрапити будь-яка вільна людина (навіть звільнений раб), а серед ізгоїв іноді опинялися навіть князі. Східні слов'яни в своєму розвитку проминули рабовласницьку формацію в її класичному вияві. На базі розпаду первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст.: це утворення Руської держави з центром у Києві, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Давньоруська держава як ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітету—васалітету. Однак окремі історики, зокрема М. Брайчевський, вважають, що вона не набула завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління. До часів монгольської навали на Русі так і не було створено чіткої системи престолонаслідування, що негативно позначилося на внутрішньому і зовнішньому становищі країни. Главою держави був великий князь київський. У столицях зе-мель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. В середині XI ст. був сформульований та закріплений у 1097 р. на Любенькому з'їзді головний принцип міжкнязівських відносин на Русі: суверенність влади в межах землі. Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба зазначити про деякі особливості: по-перше, влада великого князя була самодержавною лише в періоди централізації держави (X — початок XII ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням в них окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальне значення, а його титул зверхника усієї країни залишався лише почесною історичною традицією; по-третє, в державній організації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади. Існувала конкуренція між різними органами управління. Аналогічні функції виконував князь, боярська рада і частково — віче. Тому можна лише в загальних; рисах відтворити порядок організації та здійснення державної влади в Київській Русі, зважаючи на те, що державний устрій та розподіл влади між частинами держави змінювалися залежно від обставин, що зумовлювалися чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Головними факторами організації та здійснення державної влади, по-перше, було те, що влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церкви і громади. Церква, наприклад, мала свій суд, своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади.

Йдеться про те, що тодішня держава правила землею, але як суверен не мала впливу на всіх громадян і підданих. По-друге, державна влада тогочасного суспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти. Князь, наприклад, не відрізняв себе як володаря землі (своєї публічної влади) від свого двору і своїх приватних володінь. Доходи з державних податків та доходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, в свою чергу, покривалися видатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й ті самі люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя та завідувачами його дворів (сьогодні згідно із законом приватні та публічні інтереси державних службовців чітко розмежовані). По-третє, державна влада в тодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче, а з другого — боярська рада. Всі вони водночас здійснювали державну владу, виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів у середовищі владних структур.

У Київській державі влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради, віча і мала приватно-публічний характер. У період феодальної роздробленості та удільних суперечок функції державної влади переймали на себе міжкнязівські з'їзди (снеми).

На чолі держави стояв великий князь київський, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча і судова влада- Устави та уставні грамоти свідчать про те, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського та сільського життя, зокрема, регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце і роль церкви в житті суспільства. Князь призначав місцеву адміністрацію, контролював її діяльність, відав справами міжнародної політики. Він виконував функції воєначальника, сам водив рать у бій, був обов'язковим (від Бога) опікуном церкви. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, землі, міста. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки за однієї умови — якщо народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібне втручатися в його діяльність. У протилежному випадку віче могло змістити князя або своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, то укладав договір з народом —■ ряд. Право престолонаслідування спочатку передавалось старшому братові князя за принципом "старшинства", а після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип "отчини" — передача влади старшому синові.

У своїй діяльності князь спирався на військову силу — дружину. Ідеологічно княжу владу підтримувала церква. Діяльність князя спрямовувала князівська рада (рада бояр) — вищий державний орган з дорадчими функціями (рада при князеві була типовим явищем для середньовічної Європи).

Князівська (боярська) рада функціонувала в кожній землі й разом з князем вирішувала справи цієї землі. Це був однопалатний становий орган, до якого входили васали князя — доменіальна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називались "дружиною" або "думцями". До складу боярської ради входили переважно старші бояри-дружинники й земські бояри; звідси їхня назва — старці (дорадники). В різних землях рада була неоднорідною за складом, також не було чітко визначено кількість її членів.

Ще на ранньому етапі становлення державності східних слов'ян князі спиралися на раду старійшин, яка складалася з бояр і "град-ських старців" — найвпливовіших людей із місцевого населення. За часів Володимира князівські радники почали іменуватися дружиною, до складу якої входили і церковні ієрархи. Склад князівських радників розширювався залежно від питань, які розглядалися. З розвитком феодальної державності "старці градські" стали називатися "мужами градськими", до ради вже могли входити і представники міського магістрату. Дуже часто замість великих бояр у раді засідали тисяцькі, які представляли земську адміністрацію головного міста (города) чи пригороду. Політичними дорадниками князя були й старші дружинники.

До компетенції князівської ради належало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення для остаточного затвердження князем або вічем. Рада вирішувала питання війни і миру, формувала умови ряду з князем, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань, у деяких випадках виступала як вища судова інстанція.

Важливим чинником державної влади було віче — збори старших за віком городян (батьків родин) головного міста, рішення якого були обов'язковими і для пригородів. Не брали участі у зборах люди, які не мали господарства, тобто не вийшли з-під опіки батьків, та неодружені. В IX—X ст. члени князівської ради, переважно бояри, часто були присутні на вічі та активно втручалися в його процес. Однак з розвитком державності віче стало самостійним державним органом, відокремленим від князівської ради і князя.

Компетенція віч не була точно визначеною. До їх прерогатив належали питання війни і миру, запрошення князя на престол. Часто віча домагалися зміни урядовців, часом виконували функції суду, переважно з політичних правопорушень.

Вічові збори скликалися в разі потреби князем, кимсь із бояр або з ініціативи народу. Ухвали виносилися одноголосно (тоді ще не визнавався принцип більшості). Коли опозиція була нечисленною, противники намагалися перекричати один одного, іноді протилежні сторони розпочинали бійку: переможець проводив ухвалу одностайно, тобто законно.

У Київській державі віча не стали постійним органом влади. Уже в XI ст. вони не мали повсюдно однакової сили. Це залежало від того, хто в конкретній землі мав найбільший вплив — боярство чи князь. Наприклад, у Галичині, Волині, частково Київщині і Чернігівщині вирішальним чинником було боярство, у Новгороді та Пскові — віче, у Московщині, Суздальщині, Ростові — князь.

В українських землях провідну роль відігравало боярство. Воно економічно зміцнювалось за рахунок родючих українських земель, що надавало йому і політичної ваги в державі.

Вищим органом влади (формою загальноруського правління) другої половини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські снеми (з'їзди ). На з'їздах обговорювалися питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі тощо. Ініціаторами скликання були, як правило, великі київські князі. Інститут князівських з'їздів-снемів був започаткований у зв'язку з необхідністю вироблення норм руського законодавства і проіснував до 30-х років XIII ст. 1072 р. на з'їзді у Вишгороді було затверджено "Правду Яро-славичів". На з'їздах 1097 р. у Любечі, 1101 і 1103 рр. під Києвом вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями. Питання державного устрою розглядалися на з'їзді 1155 р., коли зіткнулися дві концепції політичної форми правління — єдинодержавна та удільна.

Рішення з'їзду були обов'язковими для всіх князівств, які визнавали зверхність великого князя. З літописів відомо, що князі окремих земель також збиралися на снеми для регламентації норм васальних відносин. Відомий дослідник інститутів васалітету в Київській Русі В. Пашутов зазначав, що основою васальних відносин було місництво — право на земельний наділ, помістя, волость, яке могло бути як заслуженим, так і спадковим. Користуючись наділеною землею, васал повністю залежав від сюзерена.

Виконавча влада (управління землями). До X ст. у Київській Русі панувала десяткова система управління з тисяцькими, соцьки-ми і десяцькими, що виросла з дрркинної організації. Поступово її замінила двірсько-вотчинна система управління, що мала приватно-публічний характер. Це зумовлювалося тим, що з розвитком і посиленням держави великому князеві дедалі важче було здійснювати всі свої владні функції. Він об'єктивно змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово переймали на себе функції публічних урядовців. Наприклад, княжий тіун управляв княжими доходами, його майном, і водночас судив городян. У системі княжих урядовців приватний інтерес переважав над публічним,

У Київській Русі двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — у великокнязівському дворі, володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах. Цю систему складали органи центрального управління, які, в свою чергу, поділялися на княжі виконавчі органи і земські.

Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі князя або боярина. Особи, які належали до князівського двору або боярської вотчини, завідували певною ділянкою господарства, прислуговували князю або боярину та водночас виконували й управлінські функції. На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник. Аворецький керував двором князя, його слугами й домашнім господарством — це був огнищанин (приватний тіун князя). Дворецькому підпорядковувались ключники, фінансові урядовці, що безпосередньо доглядали за майном князя. Митники збирали дань або мито. Важливе місце посідав конюший — тіун, який управляв княжою стайнею. У XIII ст. з'являються тіуни, які звільнилися від влади князя й стали виключно державними фінансовими урядовцями на волоках та перевозах.

Земські органи управління зберігали десятковий характер. Ще за часів дрркинної організації тисяцькі вважалися народними урядовцями, бо їх обирало віче. Вони очолювали народне ополчення, а у мирний час дбали про публічну безпеку. Пізніше тисяцького призначав князь і він фактично став княжим урядовцем — воєводою. Соцький та десяцький були намісниками у військово-адміністративних округах, відали податковою і фінансовою системами. В літописах згадуються також посадники — княжі намісники з адміністративними та військовими функціями, які, на думку істориків, були комендантами великих міст, повноправними представниками князівської влади на місцях і здійснювали судові функції, збирали мито, відали справами безпеки й оборони. Управителями сільських волостей були волос-телі або старости. Посадники і волостелі мали найближчих помічників — тіунів, мечників, мостників, вирників, які займалися охороною торговельних шляхів від розбійників та кочових племен, спорудженням мостів і ремонтом доріг, відали питаннями освіти. Вся ця величезна армія чиновників утримувалась за рахунок податків та поборів з населення. Такий тип управління називався системою кормління.

Важливою справою, яка належала до обов'язків князя і виконавчих органів, був суд. Суди поділялися на публічні (державні) та церковні. Цей поділ було здійснено судовою реформою Володимира Великого. З поширенням великого приватного землеволодіння виникли вотчинні (приватні) суди. Вони здійснювалися на основі надання феодалам так званих імунітетних судових прав щодо залежних людей. Під юрисдикцію публічних судів підпадали всі вільні люди, крім церковних; приватних судів — закупи, невільники (холопи); під юрисдикцію церковних судів — духовні й церковні люди у будь-яких справах і всі миряни у подружніх справах, справах моралі й віри. В церковних судах судочинство здійснювали єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити залежно від типу злочину й статусу церковних людей, що його вчинили.

Світське судочинство зосереджувалося в руках князя та його адміністрації — тисяцьких, посадників, волостелів та їх помічників. До компетенції виключно князівського суду належали справи, в яких хоча б однією із сторін були представники феодальної знаті. Для вирішення цивільних справ (розподіл спадщини, суперечки сусідів за межу тощо) князь посилав дітських та отроків.

Першою інстанцією у публічних судах був громадський суд (верві), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрі люди). До його компетенції належали: захист власності у випадках порушення межі, проведення попереднього слідства, якщо вбивство відбувалося на території верві. У пригородах першою інстанцією був суд посадника або тисяцького. Посадники судили колегіально разом із соцькими. У містах першою інстанцією був суд князя або його заступника — княжого тіуна. Був ще суд погзший — князь час від часу вибирався з тіунами в провінцію, об'їжджав громади, здійснюючи суд на місці.

До судових урядовців відносилися княжі урядовці (вони заміщали князя під час судових засідань) і метальники. Деякі дослідники вважають, що метальник був писарем, існує також думка, що він проводив Божі суди (випробування вогнем і водою), до яких вдавалися тоді, коли не було доказових свідків.

У судовому процесі брали участь писар (метальник), слідчі (істці), офіційний обвинувач (ябетник). Для доказів залучалися свідки — послухи, видоки. Застосовували також і присягу. Важливим способом доведення правди вважались вже згадувані суди Божі: проба вогнем і водою, двобій, кидання жереба.

* * *

Характеристика державного ладу Київської Русі дає підстави стверджувати, що це була удільна ранньофеодальна династична монархія з аристократичними та демократичними тенденціями в політичному устрої. Окремі удільні князівства були пов'язані між собою спільними династичними стосунками, єдиною церковною організацією. Зв'язок між землями мав у першу чергу культурний, а вже потім правовий характер.

Інститут сюзеренітету—васалітету, який характерний для ранньофеодальних держав, тут не набув завершених форм, оскільки влада князів над боярами була мінімальною. Аристократичну сторону політичного устрою репрезентувала боярська знать, яка об'єднувалася в представницький орган — князівську (боярську) раду, з якою князь мусив рахуватися, щоб не втратити підтримки з боку цього впливового органу. Демократичну сторону політичного устрою репрезентувало віче (збори городян), яке не мало права визначати власну політику чи видавати закони, але справляло значний вплив при вирішенні важливих питань державного життя.

Фактично влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради і віча, функції яких часто переплітались і не набули офіційного юридичного оформлення. Державна влада не була суверенною, бо паралельно існувала й інша влада — влада церкви та громади (верві). Панувала двірсько-вотчинна система управління, для якої характерним є поєднання владними структурами публічного й приватного інтересів (з перевагою останнього).