30

Тема 3. Інститут права інтелектуальної власності на обєкти суміжних прав.

1. Розвиток суміжних прав

2. Обєкти суміжних прав

3. Суб'єкти суміжних прав

4. Виникнення та презупція суміжних прав

5. Права виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення

6. Строк дії суміжних прав

7. Обмеження майнових суміжних прав

8. Розпорядження майновими правами субєктів суміжних прав

9. Управління майновими правами субєктів авторського і суміжних прав

1. Розвиток суміжних прав

Як колись винайдення друкарського верстата призвело до появи авторського права, сучасний технічний прогрес призвів до необхідності встановити охорону особистих інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення.

Різні види творів стають доступними для публіки різноманітними шляхами. Видавець друкує (відтворює) рукопис, не додаючи нічого до виражальних засобів автора. Що стосується драматургії, музики, пантоміми та інших видів творів, призначених для слухового (аудіо) або зорового (відео) сприйняття, то тут ситуація інша. Ці твори призначені для сценічного показу. Їх виконують або декламують виконавці, які створюють власну інтерпретацію творів і, відповідно, зацікавлені у поширені їх творчості.

Швидкий технічний прогрес кінця ХІХ та ХХ ст., винайдення звукозапису, вдосконалення звукозаписуючої техніки та носіїв, розвиток радіо і телебачення не могли не позначитися на професії виконавців. Стали можливими не тільки запис і збереження звуків та образів, а й їх багаторазове тиражування. Прогрес у галузі радіо- і телемовлення призвів до того, що твори літератури та мистецтва більше не обмежувалися сприйняттям тими, хто бачив п'єсу, слухав оперу або концерт. Звуки і образи стали доступними для мільйонних аудиторій як у країні виконання, так і за її межами, не тільки у домашніх умовах, а й у готелях, ресторанах тощо.

У зявзку із вищевикладеним постало питання щодо необхідності захисту інтересів виконавців.

Такий же швидкий технічний прогрес у галузі виробництва фонограм та в тиражуванні цієї продукції призвів до необхідності захисту інтересів виробників фонограм. Популярність фонограм, а також доступна ціна на пристрої для запису зумовили зростання піратства у цій галузі.

У свою чергу, організації мовлення вимагали охорони підготовлених ними програм, включаючи охорону проти їх ретрансляції іншими організаціями радіо- і телемовлення.

Заходи проти незаконного виготовлення копій записів музичних творів вперше були вжиті індустрією фонограм на національному рівні. Так, Закон про авторське право Сполученого Королівства 1911 року визнав за виробниками фонограм авторське право. Цей підхід пізніше застосували деякі інші держави загального права (США, Австралія), незважаючи на той факт, що були значні відмінності між наслідками, що випливали з охорони авторських прав з одного боку, і фонограм - з іншого.

На Дипломатичній конференції Бернського союзу з охорони літературних і художніх творів, що відбулася в Римі в 1928 році, було прийнято резолюцію, яка просила уряди держав розглянути можливість вжиття заходів щодо захисту інтересів виконавців.

Визнання особливих прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення розпочалося практично з 1961 року після прийняття в Римі окремої Конвенції про охорону виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

Права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення отримали назву «суміжних» з авторськими правами, оскільки виникають внаслідок використання творів, які можна виконати, записати, включити в програму організації мовлення тощо. Ці права також називають «пов'язані», «споріднені».

Римська конвенція 1961 року була прогресивним міжнародним документом, оскільки до моменту її прийняття національні законодавства лише декількох держав в певній мірі охороняли права виконавців і виробників фонограм. Прийняття Римської конвенції означало, що держави-учасниці брали на себе зобов'язання надавати охорону не лише авторам, а й виконавцям, виробникам фонограм та організаціям мовлення.

Авторитет Римської конвенції та позиція світової громадськості в цьому питанні мала вирішальний вплив на формування законодавства про суміжні права навіть у тих державах, які не приєдналися до самої Конвенції (наприклад, в Україні, яка приєдналася до Римської конвенції у 2001 році, суміжні права охороняються з 1994 року).

Перша згадка про суміжні права з'явилася у загальносоюзному нормативному акті - Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік, прийнятих 31 травня 1991 року. Цей законодавчий акт мав набрати чинності 1 січня 1992 року, але так і не був введений у дію на території України. У цьому документі суміжні права регулювали норми трьох статей розділу «Авторське право».

Тому однією з проблем, які постали перед Україною після проголошення незалежності, була підготовка сучасного законодавства про авторське право і суміжні права.

Верховна Рада України прийняла 23 грудня 1993 року Закон України «Про авторське право і суміжні права». Закон було створено з урахуванням тогочасних міжнародних нормах, які регулювали використання творів науки, літератури і мистецтва, виконань, фонограм, програм мовлення. Він відіграв надзвичайно важливу роль у становленні національної системи охорони авторського права і суміжних прав.

Цей Закон став основним законодавчим актом, що охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). У зв'язку з його прийняттям Верховна Рада України внесла зміни до Цивільного кодексу України, відповідно до яких у Розділі IV «Авторське право» залишено лише одну статтю 472, за якою відносини, що складаються у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом України «Про авторське право і суміжні права» та іншими актами законодавства. Статті 473-513 Цивільного кодексу України, що регулювали відносини, пов'язані з авторським правом, було вилучено.