34

Тема 2. Інститут права інтелектуальної власності на обєкти авторського права

1. Еволюція авторського права

2. Обєкти авторського права

3. Суб'єкти авторського права

4. Виникнення авторського права. Презумпція авторства

5. Порядок реєстрації авторського права

6. Особисті немайнові та майнові права автора

7. Строк дії авторського права

8. Обмеження майнових прав автора

9. Розпорядження майновими правами на обєкти авторського права

1. Еволюція авторського права

Ідея охорони авторського права виникла з часу винаходу друкарського верста­та.

Перший друкарський верстат було виготовлено німецьким винахідником Іоганном Гуттенбергом у XV столітті. Це призвело до закінчення епохи рукописних книг та дозволило налагодити масове виробництво та відтворення дешевих книг. Можливість тиражувати літературні твори за допомогою механічних процесів зумовила появу нових професій, які називаються в Англії «stationers» (торгівці дру­кованою продукцією). Ці підприємці вкладали значні суми в придбання паперу, у виробництво друкарських машин, а також в наймання робочої сили, що перед­бачало авансування коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої про­дукції. У такій ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що продають незаконні копії, інвестування у видавничу справу було небезпечною і ризикованою справою, яка часто призводила до розорення підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона з'явилася у формі приві­леїв, що надаються владою. Такі привілеї давали бенефіціаріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору протягом певного часу і надавали засоби за­хисту для здійснення права книговидання за допомогою штрафів, арештів, кон­фіскацій підроблених копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже прогляда­лися основні риси системи сучасного авторського права.

До кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних прав королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше звучали голоси ав­торів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році це призвело до появи Ста­туту Анни, визнаного першим положенням про авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріп­лення за управомоченими володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за автором виключне право дозоляти друкування його творів у будь-якій кількості (copyright) протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор міг продовжити ще на 14 років. Таким чином, загальний термін охорони авторсь­кого права становив 28 років з дати першої публікації. Відносно книжок, уже над­рукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Після закінчення зазначених терміні твори переходили у суспільне надбання.

Особлива увага приділялася охороні від несанкціонованого ко­піювання опублікованих творів. На практиці найбільшу вигоду дістали видавці -книготоргівці. Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Stationers Hall (Центрі книговидавництв). Крім того, копії творів повинні були депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість ко­пій в кінцевому підсумку досягла дев'яти).

Депонування – процес організованого зберігання будь-чого (книг, цінностей).

У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі спори і судові розгляди з питань співвідношення авторського права згідно із загальним правом і Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте в 1774 році Палатою лордів у справі Дональд-сон проти Беккета. Згідно із загальним правом за автором закріплювалося винят­кове право на видання творів, але після опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом. Регулювання прав на неопубліковані твори на ос­нові загального права тривало до прийняття в 1911 році Закону про авторське пра­во, який його скасував. Існуюче авторське право в Англії грунтується на положен­нях цього закону.

У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був час­тиною загальних змін в житті країни, зумовлених революцією, що скасували при­вілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторсь­кого права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні вико­нання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право. Декретом від 1793 року автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правона­ступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Ан­ни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і використовуються про­тягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальнос­ті, як реєстрація. Однак і в Англії, і у Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцеві або правонаступнику майнову цінність твору, що охороняється.

Подальшим етапом розвитку авторського права була поява в Німеччині фі­лософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як про­довження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної спра­ведливості. Ця концепція значно вплинула на розвиток авторського права в кон­тинентальній Європі і, зокрема, сприяла розвитку моральних прав автора (немайнових прав).

На закінчення цього короткого історичного огляду слід звернутися до історії Сполучених Штатів Америки і відзначити, що до 1976 року, коли було прийнято чинний і в даний час Закон Сполучених Штатів про авторське право, авторське право в Сполучених Штатах базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продов­жений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці особливості зберігалися ц праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя ангора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим при­вівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське пра­во. Однак Закон 1976 року (до приєднання СШАдо Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року.

Суть концептуальних відмінностей між системами загального і кодифікованого пра­ва полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності. У країнах кодифікованого права право автора також розглядається як таке, що має риси власності, при цьому твір автора є вираженням його особистості, яке внаслідок природної справедливості вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. По­дальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охо­рони авторського права, враховуючи досягнення технологічного прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав..

Важливою віхою у формуванні міжнародної системи авторського права стало підписання 17 липня 1952 року в Женеві Всесвітньої конвенції про авторське право.

Нові норми міжнародного права, які регулюють використання об'єктів авторського права у цифровому середовищі, зокрема в Інтернет, було закріплено у Договорі про авторське право, прийнятому Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року в рамках Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

У другій половині ХХ сторіччя авторське право було визнане одним із невід'ємних прав людини, що знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини, проголошеної Організацією об'єднаних націй 10 грудня 1948 року (стаття 27), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, прийнятому в рамках цієї організації 16 грудня 1966 року (стаття 15).

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Ра­дянському Союзі, в силу переваги суспільної форми влас­ності та пануючої соціалістичної ідеології були відсутні спе­ціальні закони про охорону авторського права. Виключенням був розділ IV "Авторське право". Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, ав­торське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виключних авторських прав. Воно дозволяло вільно викори­стовувати випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кі­но і газетах. Авторське право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозво­лів на їхнє використання.

У той же час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ була мі­зерною.

Після проголошення незалежності й державотворен­ня України 24 серпня 1991 року почалося формування спе­ціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. [2]