3. Основні ознаки (особливості) та функції наукової теорії.

Після усього вищесказаного зазвичай виникає питання стосовно основних особливостей та функцій наукової теорії. Відповідаючи на нього, у межах цієї дисципліни, можна погодитись з В. Кохановським, який вважає, що "теорія" (незалежно від свого типу) має такі основні особливості:

• Теорія - це не окремо взяті достовірні наукові положення, а їхня сукупність, цілісна органічна система, що розвивається. Об'єднання знання в теорію здійснюється насамперед самим предметом дослідження, його закономірностями.

• Не всяка сукупність положень про досліджуваний предмет є теорією. Щоб перетворитися в теорію, знання повинно досягти у своєму розвитку певного ступеня зрілості. А саме - коли воно не просто описує певну сукупність фактів, а й пояснює їх, тобто коли знання розкриває причини й закономірності явищ.

• Для теорії обов'язковим є обґрунтування, доведення положень, щодо неї входять: якщо немає обґрунтувань, то немає й теорії.

• Теоретичне знання повинне прагнути до пояснення якомога більш широкого кола явищ, до безперервного поглиблення знань про них.

• Характер теорії визначається ступенем обґрунтованості її визначального початку, що відображає фундаментальну закономірність даного предмета.

До основних функцій теорії можна віднести такі:

• синтетична функція - об'єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему;

• пояснювальна функція-виявлення причинних й інших залежностей, різноманіття зв'язків даного явища, його істотних характеристик, його походження та розвитку і т. п.

• методологічна функція - на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи й прийоми дослідницької діяльності..

• прогностична - функція передбачення. На підставі теоретичних уявлень про "наявний" стан відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їхніх властивостей, зв'язків між явищами й т. д. Передбачення про майбутній стан явищ (на відміну від тих, які існують, але поки не виявлені) називають науковим передбаченням. • практична функція. Кінцеве призначення будь-якої теорії - бути втіленою в практику, бути "керівництвом до дій" по зміні реальної дійсності. Тому цілком справедливе твердження про те, що немає нічого практичнішого, ніж гарна теорія".

Із зазначених особливостей і функцій зрозуміло, що саме наукова теорія займає центральне місце в системі знання як окремої людини, так і суспільства в цілому.

4. Практичне значення загальнотеоретичного юридичного знання.

Існує точка зору, що загальнотеоретичне юридичне знання (у даному випадку: Теорія держави і права (Теорія права) - не має ніякого зв'язку з практикою, та й на практиці не використовується й не може використовуватись.

Це, крім іншого, зумовлено тим, що в деяких словниках ми читаємо: "теоретичний... - належний до пізнання, здійснюваного за допомогою понятійного мислення. Протилежність - практичний".

Тут, перш за все, слід зазначити, що наведена цитата - має дещо інше значення і контекст для того, щоб на її (або подібній до неї) основі сформулювати тезу, що наведена вище.

Вищенаведена думка А. Ейнштейна стосовно теорії, певною мірою стосується й того, про що йтиметься далі - практичне значення теоретичного знання.

Не менш однозначно щодо цього висловився видатний мислитель XX ст. К. Поппер. Він підкреслював, що: "Будь-яка теоретична система повинна задовольняти двом основним вимогам:

а) несуперечності (тобто не порушувати відповідний закон формальної логіки) і фальсифікації - спростування,

б) дослідної експериментальної перевіреності".

Тобто теорія повинна бути, за словами К. Поппера, інструментом, перевірка якого здійснюється в ході його застосування на практиці й про придатність якого судять за результатами таких застосувань, тобто за практичними результатами.

Однак нас не повинно цікавити те, що К. Поппер - неопозитивіст. Ми не збираємося ідеалізувати його точку зору або точку зору будь-якого іншого вченого, а хочемо лише її (точку зору) використати для ілюстрації зв'язку будь-якого теоретичного знання (у тому числі юридичного) з практикою.

У той же час важливо бачити, що зовні теорія має прямий зв'язок з мисленням, а не з практичною дією, це - сполучна ланка між дією та суб'єктом дії. Тобто теорія - це система "суб'єкт - мислення", а практика - "суб'єкт - дія". Однак людина, як правило, діє осмислено, то відповідно між дією та суб'єктом можна розмістити мислення. У такому випадку практична діяльність суб'єкта набуде вигляду "суб'єкт - мислення - дія".

При цьому мислення у даному випадку включає наукове знання, як підґрунтя процесу мислення. А наукове знання поза межами теоретичного не існує, теоретичне і робить набір якихось даних, суджень тощо наукою. Тому вочевидь теоретичне знання завжди має практичну форму виявлення. Особливо це стосується юридичної теорії, як частини юридичної науки, оскільки остання (юридична в цілому, її окрема частина тощо) поза межами практичної юридичної діяльності втрачає усякий сенс.

Все зазначене вище дає можливість стверджувати, що загальнотеоретична юридична наука - прикладна наука, тобто наука, що не просто має зв'язок з практикою (беручи з неї матеріал для вивчення), а багато в чому саме вона визначає сам характер цієї практики. Загальноюридична теорія встановлює межі у тому числі, але не виключно, того: (а) які дії можна робити, а які ні; (б) у якому випадку вони (дії) можливі; (в) як їх робити; (г) як оптимізувати їх у контексті поставленої мети і т. д.

Більше того, загальнотеоретична юридична наука має сенс лише в контексті юридичної практики, точніше, практики юристів (це словосполучення більш ширше, ніж "юридична практика"). Правореалізація юриста завжди, хочемо ми того чи ні, буде зумовлена загальнотеоретичною юридичною наукою (інше питання в якій мірі). Правореалізація, що не спирається на юридичну теорію - це доля, якщо так можна висловитись "не правознавців". Це "не" означає, що вони ("не правознавці") діють навпростець без чіткого розуміння мотивів, наслідків тощо своїх дій. Це необов'язково веде до неправильності вибору у певній юридичній ситуації суб'єктом свого місця у ній, однак правильність формування поведінки "по наїтію", "методом тику" має значні недоліки. Не говорячи про процеси формування суспільно значущих узагальнених механізмів життєдіяльності (наприклад, нормотвотворчість, управління певною суспільною організацією (державою, підприємством, партією тощо). Обивателі іноді навіть нормативним матеріалом володіють краще будь-якого юриста. Хіба із цього випливає, що вони вже юристи?! Знання навіть напам'ять чогось - ще не означає, що нам є зрозумілим зміст та суть того, що ми можемо відтворити або прочитати.

У той же час слід врахувати, що з іншого боку, практика юристів зазнає впливу не лише юридичної теорії (юридичного знання), на неї впливають й інші сектори знання (психологічне, філософське і т. п.), тому юрист-професіонал - це не тільки (й не стільки) знавець законів і нормативних актів, наказів і розпоряджень, це (може бути насамперед) - психолог, методолог й актор! І ще філософ, соціолог, економіст тощо!!!

Саме застосування теоретичного юридичного знання на практиці відрізняє дії юриста від непрофесіонала. Це зумовлено тим, що:

• саме загальнотеоретична юридична наука надає сукупності дій, які робить юрист, системний характер;

• загальнотеоретична юридична наука дає можливість побачити юридичний процес (у ширшому, а не вузькоюридичному змісті цього слова), у якому перебуває юрист, як якусь цілісність: причина - ціль - шлях - наслідок - реальний результат;

• відділити головне (з юридичної точки зору) від другорядного.

Порівняння юриста розуміючого, де і як застосувати теоретичне знання та юриста, який цього не розуміє - це теж саме, що порівнювати боксера і простого вуличного забіяку. І ця аналогія досить адекватна.

Саме тому можна стверджувати, що немає нічого практичнішого в юридичній діяльності ніж теоретичне знання, більше того, загальнотеоретичне в юридичній науці є винятково практичним.