7.5. Логічні форми мислення як продукти

мисленнєвого процесу

Мислення вивчає не тільки психологія. Для філософії мислення виступає як суспільно-історичний процес, як процес виникнення та історичного розвитку пізнання людиною світу. Філо­софію цікавить остаточний продукт мисленнєвого пізнання, його відображувальні можливості (відображає світ чи ні?). Психологія ж концентрує увагу на процесі мислення конкретної людини, звичай­но, у її соціально-історичній зумовленості, на самому процесі здо­буття продуктів мислення.

Логіка — це наука про форми і закони мислення. Об'єктом логічного дослідження є "форми" мислення: поняття, судження, умовиводи. Логіку цікавить правильне, істинне мислення. Велике значення для розвитку логіки мали праці видатного давньогрецько­го мислителя Арістотеля, в яких він показав, що правильні мірку­вання підпорядковані невеликій кількості законів, які залежать не від змісту висловлень, а тільки від їх форми. З огляду на це Арісто- телеву логіку називають формальною, а Арістотеля вважають бать­ком формальної логіки.

З погляду логіки правильним є таке мислення, яке вирізняється визначеністю і чіткістю, несуперечливістю, послідовністю, обґрунто­ваністю і доказовістю, тобто думка правильна, якщо вона відповідає логічним законам. Досягти правильного мислення, не розуміючи понять, за допомогою яких суб'єкт бажає висловити думку, немож­ливо.

Поняття — це форма мислення, в якій відображається суть пред­метів і явищ реального світу в їх істотних, необхідних ознаках і відно­шеннях. Істотність ознак об'єкта має відносний характер, тому що вона змінюється залежно від того, яку мету ставить перед собою лю­дина. Наприклад, геолог вивчає одні характеристики Землі, а геоде­зист — інші.

Існують родові і видові ознаки. Родовими називають ознаки, істотні для предметів одного класу, видовими — ті, які лежать в ос­нові вирізнення певної групи предметів у межах роду. Сукупність істотних ознак, спільних для всіх предметів певного класу, що вхо­дять у дане поняття, називається змістом поняття.

Обсяг поняття означає певну сукупність, множину, клас пред­метів, кожний з яких має ознаки, відображені в змісті поняття.

Співвідношення між змістом і обсягом поняття визначається за­коном зворотного відношення між його змістом і обсягом. Суть цьо­го закону полягає в тому, що із збільшенням змісту поняття змен­шується його обсяг, і навпаки — зменшення змісту поняття збільшує обсяг. Наприклад, в обсяг поняття "мистецтво" входять всі види мистецтва (література, живопис, театр, кіно, архітектура, музика то­що). Змістом цього поняття є істотні ознаки, спільні для всіх видів мистецтва (мистецтво — це відображення дійсності в емпіричних об­разах). Поняття "архітектура" менше за обсягом, ніж поняття "мис­тецтво". Поняття "архітектура" містить у собі ознаки "мистецтва" (архітектура — це відображення дійсності в чуттєвих образах). Крім того, воно має ще й свої ознаки, яких нема в інших видів мистецт­ва (наприклад, архітектура — мистецтво споруджувати будівлі).

Поняття поділяють на види за їх обсягом і змістом.

За обсягом вони поділяються на одиничні, загальні, збірні.

Одиничне поняття відображає ознаки якого-небудь одиничного предмета або явища ("Земля", "Київ" тощо).

Загальні поняття відображають ознаки певної групи чи класу (множини) предметів. Обсяг таких понять завжди буде більшим за обсяг одного елемента. Наприклад, "планета", "дерево", "лампа", "держава" тощо.

Збірні поняття відображають ознаки певної сукупності однорід­них предметів, що мисляться як одне ціле. Ці поняття охоплюють ознаки особливого, збірного індивідуального предмета. Наприклад, "оркестр", "листя", "сузір'я" тощо.

За змістом ознак, що становлять видову відмінність виділених предметів, поняття поділяють на конкретні й абстрактні.

Конкретні поняття відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям відповідають певні конкретні предмети. Приклади конкретних понять: "книжка", "школа" тощо.

Абстрактні поняття відображають будь-яку ознаку предмета, яка відокремлюється подумки від предмета і сама стає предметом мис­лення. Наприклад, "мужність", "сила", "загадковість" тощо.

На основі порівняння змісту й обсягу понять їх поділяють на дві ве­ликі групи: порівнянні та непорівнянні. Ті поняття, у змісті яких є спільні ознаки, називають порівнянними. Так, "прямокутник" і "квад­рат", їх спільний найближчий рід — поняття "плоска фігура". Непо­рівнянні поняття не мають найближчого спільного родового поняття.

Порівнянні поняття поділяють на сумісні і несумісні. Суміс­ними називають такі, які передбачають повний або частковий збіг обсягів порівнянних понять (поняття "прямокутник" і "квадрат" — сумісні). Сумісні поняття включають у свій обсяг такі поняття, які перебувають у відношенні тотожності, підпорядкованості та частко­вого збігу.

Несумісні поняття — це поняття, обсяги яких зовсім не збіга­ються. До несумісних належать поняття, які перебувають у відно­шенні співпідпорядкування, протилежності і суперечності.

Поняття і слово являють собою єдність. Поняття існує і закріплюється в слові. Проте поняття і слово не є тотожними. Сло­во — засіб утворення поняття, елемент мови, а поняття — продукт діяльності мислення, елемент думки.

Якщо поняття відображає сукупність істотних ознак предметів, то судження, як форма мислення, відображає окремі відношення між предметами і їх ознаками, причому шляхом ствердження або запере­чення. Істинним буде судження, в якому стверджується ознака, яка належить предметові, або заперечується ознака, яка не належить предметові. Отже, судження істинне, коли його зміст відповідає істинному стану речей.

Усі судження поділяються на дві групи: прості й складні. У прос­тому судженні щось стверджується або заперечується.

Судження, в якому стверджується або заперечується наявність певної властивості в того чи іншого об'єкта, — це судження про на­лежність, або атрибутивне ("Одеса — місто-герой").

Судження, яке відображає відношення між об'єктами, — це судження про відношення, або релятивне ("Планета Юпітер за розмірами більша за планету Земля").

До простих суджень належать ще судження про існування, або екзистенціальні судження ("Вчені стверджують, що невпізнані літаючі об'єкти існують").

Судження, в якому стверджується або заперечується ознака предмета, множини (класу) або частини множини (класу) пред­метів, незалежно від будь-яких умов, називається категоричним ("число 1232 ділиться на 4"). Категоричні судження поділяються на види:

за якістю — стверджувальні або заперечні;

за кількістю, тобто зважаючи на множину предметів, про яку йдеться, — одиничні, часткові та загальні ("Арістотель — осново­положник формальної логіки", "Деякі чотирикутники є квадрата­ми", "У будь-якому трикутнику сума внутрішніх кутів дорівнює 180°");

за якістю і кількістю — загальностверджувальні, частковостверд- жувальні, загальнозаперечні і частковозаперечні.

Кілька простих суджень, об'єднаних в одне, називають складним. У складних судженнях прості судження об'єднуються сполучника­ми. Основними серед бінарних (двоїстий, той, що складається з двох частин) сполучників є кон'юнкція (об'єднання) (сполучник "і"), розділова і нерозділова диз'юнкція (сполучник "або"), імплікація ("якщо...то") і еквіваленція ("тоді і тільки тоді, коли").

Зв'язки між предметами чи між предметами і їх ознаками бува­ють можливими, дійсними або необхідними. Відповідно до зв'язків між предметами розрізняють судження можливості, дійсності і необ­хідності.

За значенням істинності всі судження поділяють на три групи: тотожно істинні (або закони); тотожно хибні; здійсненні.

Людина здобуває знання безпосереднім та опосередкованим шляхом. Безпосередній шлях — це шлях прямої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Коли ж безпосередній шлях для здобуття знань неможли­вий, то людина здобуває їх у процесі послідовного логічного мірку­вання на підставі накопичених знань.

' Отже, опосередковані знання — це ті знання, які суб'єкт здобуває шляхом виведення із вже готових, перевірених на істинність, знань. ЦІ знання потребують логічного доведення, аргументації тощо.

Думки людини складаються у нерозривній єдності зі словом. Проте судження і речення, будучи нерозривно пов'язаними, не Є ТО­ТОЖНИМИ. Судження — це акт мислення, його продукт, а речення — граматична конструкція, певне сполучення слів.

Існують знання у формі суджень, а формою здобуття таких знань є умовивід. Умовивід — це форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводять нове судження. Умовивід може бути як правильним, так і неправильним. В останньому відсутній послідов­ний зв'язок між судженнями. Неправильні умовиводи поділяють на дві групи: неправильні логічно та умовиводи, неправильність яких зумовлена неточністю словесного вираження думки.

За характером логічних форм і логічного висновку умовиводи поділяють на необхідні і правдоподібні (ймовірні). Серед необхідних найпоширенішими є дедуктивні умовиводи. За допомогою де­дуктивних (від лат. deductio — виведення) міркувань переходять від загальних положень до конкретних. Отже, дедуктивний умовивід дає змогу зрозуміти конкретний факт на основі загального поло­ження. Цими вихідними положеннями є аксіоми, висловлювання, що несуть певну обґрунтовану думку. Вони виражають загальне пра­вило (закон) або знання про частину класу предметів чи одиничний предмет, який підпорядкований цим загальним правилам. Якщо всі судження умовиводу істинні, таку схему називають дедуктивною, або правилом виводу. Наведемо приклади дедуктивних умовиводів: "Якщо йде дощ, земля стає мокрою. Йде дощ. Отже, земля мокра"; "Всі рідини пружні. Вода — рідина. Отже, вода пружна". У звичай­ному спілкуванні дедукція не завжди виступає у розгорнутій формі. Але кожного разу, коли виникає сумнів у обґрунтованості зробле­ного висновку, необхідно повернутися до загального положення та судження про одиничний факт. Тільки таким чином можна вияви­ти помилку і домогтися правильного умовиводу. Схем правильних дедуктивних умовиводів безліч. Логічні закони, на яких ґрунтують­ся правильні міркування, об'єктивні й не залежать від свідомості та волі людини.

Будь-який закон спирається на певну кількість фактів, які дове­лося спостерігати дослідникові, котрий, вийшовши за їх межі, сфор­мулював загальне універсальне положення (закон).

Виникає питання, як перейти від знання про обмежене коло фактів до нового, більш загального або широкого і разом з тим істинного. Отже, назріла проблема індукції. Індуктивним (від лат. inductio — уведення) називають умовивід, у результаті якого на підставі знань про окремі об'єкти певного класу дістають загальний висновок, який стосується всіх об'єктів цього класу. Приклад індук­тивного умовиводу: "Залізо проводить електричний струм. Олово проводить електричний струм. Мідь проводить електричний струм. Цинк проводить електричний струм. Алюміній проводить електрич­ний струм. Платина проводить електричний струм. Залізо, олово, мідь, цинк, алюміній, платина — метали. Усі метали проводять електричний струм". Чи правильно зроблено висновок? Це можна встановити лише з додаткових досліджень, а поки їх не проведено, можна говорити тільки про ймовірну (можливу) істинність здобуто­го висновку. Отже, висновок ми отримали за допомогою неповної індукції, тож він є правдоподібним умовиводом. Неповна індукція не гарантує істинності зроблених висновків, а лише висуває гіпоте­зи, припущення, істинність яких необхідно обґрунтувати.

Неповна індукція подіпяється на популярну і наукову. У популярній індукції застосовується простий перепік об'єктів, наукові методи дослідження предметів не використовуються. Популярна індукція вважається найпростішою індукцією. Во­на лежить в основі прикмет, які є узагальненням спостере­жень.

У науковій неповній індукції напрям думки такий самий, як і в інших видах індукції, але відмінність її від популярної попягає в тому, що в ній вирішального значення набуває не кількість фактів, а спеціальний добір випадків, які вивчаються в різних си­туаціях і умовах. Отже, наукова індукція — це умовивід, у яко­му загальний висновок здобувають на підставі знання необхідних ознак і властивостей. Висновок наукової індукції вищий, ніж по­пулярної, але все ж таки має ймовірнісний характер.

Повна індукція — це такий метод міркування, за якого за­гальний висновок роблять на основі розгляду всіх можливих ок­ремих випадків. Наприклад: "Коло перетинається прямою у двох точках. Еліпс перетинається прямою у двох точках. Парабола пе­ретинається прямою у двох точках. Гіпербола перетинається прямою у двох точках. Коло, еліпс, парабола та гіпербола — це види конічних перерізів. Усі конічні перерізи перетинаються пря­мою у двох точках". Цей приклад свідчить, що на основі знань про окремі об'єкти кпасу можна здобути знання про клас цих об'єктів. Повна індукція є одним із необхідних умовиводів, тобто таким, який випливає з істинних положень (посилок).

До правдоподібних (ймовірних) умовиводів належить ана­логія. Аналогією називають умовивід, який здобувається через віднаходження у двох предметах кількох однакових ознак та ут­ворення висновку, що ці предмети мають ще й інші спільні оз­наки. Наприклад, В. Ю. Середа пише, що Земля і Сонце схожі між собою за багатьма ознаками: вони є небесними тілами однієї планетної системи, обидва тіла перебувають у русі, вони мають подібний хімічний склад (хімічні елементи, які є на Землі, шляхом спектрального аналізу бупи відкриті й на Сонці) тощо. На Сонці був виявлений новий елемент, ще невідомий на Землі. Його назвали гелієм. За аналогією було зроблено припущення,

що цей елемент є також на Землі. Висновок виявився правиль­ним, невдовзі на Землі цей елемент був відкритий.

Отже, аналогія, як і неповна індукція, хоч і є ймовірним умовиводом, цінна тим, що дає змогу робити припущення, гіпотези, здогадки.