Характерні особливості протоукраїнської мови 8-11 століть.
Усі східнослов'янські діалекти в епоху Київської Русі, включаючи й протоукраїнські, без сумніву, мали більшість спільних і чимало відмінних особливостей. Спільні для всіх давньоруських
діалектів фонетичні, граматичні й лексичні риси, стали згодом особливостями трьох близькоспоріднених слов’янських мов – української, російської ті білоруської.
починаючи з VII-VIII ст., виникали й нові, суто місцеві діалектні риси на різних мовних рівнях, сукупність яких намітила членування східнослов'янської території на окремі діалектні зони. Згодом ці риси стали розрізнювальними особливостями сучасних східнослов'янських мов на їх ранньому етапі або окремих діалектних масивів у межах кожної з цих мов.
Виникненню нових діалектних рис значною мірою сприяла відокремленість східнослов'янських племен після їхнього розселення на величезній території і послаблення контактів з іншими слов'янськими групами. За відсутності розвиненої писемності й стимулюючого стандартизованого кодексу фонетичних, граматичних і лексичних норм нові діалектні явища безперешкодно ставали надбанням живого народного мовлення. Проте питома вага окремих діалектних рис у мові східних слов'ян була неоднакова. Одні з них охоплювали всі або більшість східнослов'янських говорів, і лише подальша їх еволюція у різних діалектних ареалах пішла різними шляхами. Інші були суто локальними і виникали в окремих говорах або в групі говорів (згодом – українсько-білоруські, українсько-білорусько-південноросійські, російсько-білоруські, тільки українські, російські, білоруські і т. п.). При цьому слід мати на увазі, що зовсім не всі риси, які нині є характерними особливостями окремих східнослов'янських мов, зокрема й української, від самого початку збігалися з межами сучасних діалектів і тим більше - з межами функціонування сучасних літературних мов.
Подаючи загальний огляд історії діалектних особливостей, які вважаються характерними для української мови, слід відзначити, що більшість із них є результатом внутрішнього мовного розвитку певних племінних (згодом територіальних) діалектів і тільки деякі виникли під впливом інших мов: тих, що існували колись на даній території, а потім зникли (явище так званого субстрату від латинського substratum «підстилка»), або сусідніх близьких і чужих унаслідок міжмовних контактів. Крім цього, мовні особливості, які нині сприймаються як суто українські, формувалися на різних територіях і в різний час. Одні з них поширилися на великі регіони і з часом стали характерними особливостями не тільки української, а й ряду слов’янських мов та діалектів, інші – лише на частину українських говірок, ставши згодом регіональними особливостями української національної мови. Виникнення сучасних українських мовних особливостей розтягнулося на багато століть. Деякі з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території сучасної України у УІ-ІХ ст., інші - в Київській Русі ІХ-ХІІ ст. і значна їх частина - в період самостійного життя східнослов'янських мов, тобто після ХІ-ХІІ ст. Час виникнення українських мовних особливостей, а за їх сукупністю - й української мови взагалі встановити важко. Ціл-
ком ясно, що для цього потрібні незаперечні факти - фіксація тих чи тих мовних рис або явищ у писемних пам'ятках. Якби давньоруські книжники намагалися якнайшвидше виявити і зафіксувати нові риси в народному мовленні, писемні пам'ятки минулих епох були б віддзеркаленням
історичного розвитку мови, отже, завдання сучасних дослід-
ників набагато спростилися б. Але ж давньоруська писемна практика базувалася на прямо протилежних засадах: дотримуватися книжної традиції і ні в якому разі не допускати в книжки простонародних елементів. Поки ці риси були спорадичними й малопомітними, книжникам легко вдавалося їх ігнорувати. Проте через деякий, часто значний проміжок часу після свого виникнення різні діалектні явища ставали настільки звичними й невід'ємними особливостями народної мови, у тому числі й побутового мовлення самих книжників, що мимоволі, у вигляді поодиноких описок стали потрапляти в книжки. Таким чином, початок фіксації якоїсь діалектної риси свідчить не про її появу саме в цей час, а про те, що на цю пору така риса вже не тільки існувала, а й стала нормою живого народного мовлення. На думку деяких істориків мови, між виникненням діалектної особливості й початком фіксації її в писемності у вигляді описок минало в середньому ціле століття. Найперші давньоруські пам'ятки, що дійшли до нас, відносяться до другої половини XI ст. Чимало мовних рис, притаманних українській мові або їй і деяким іншим слов'янським мовам та діалектам (наприклад, перехід §-'У-Ь, е > о після шиплячих, злиття ь > й, зближення е - й тощо), зафіксовані в цих пам'ятках багатьма прикладами, що свідчить про їхнє давніше походження. Але про це можна лише робити певні припущення й конструювати більш-менш вірогідні гіпотези, оскільки давніші писемні пам’ятки якщо вони й існували, не збереглися.
Розглянемо процес формування найхарактерніших фонетичних і граматичних особливостей української мови.
1. Звуки γ > h на місці праслов’янського g
2. Злиття звуків ы, i > u
3. Зближення голосних е – и
4. Перетворення е (и) – в і, е
5. Зміна е В о після шиплячих.
6. Перехід а з колишнього е (носового е) й давнього а між м’якими приголосними в е у поліських говорах.
7. Зміна артикуляції і на ы в позиції після колишнього ъ у поліських говорах
Губно-губний w – губно-зубний v .
Приставні (прототетичні) приголосні в протиукраїнських говорах.
Закінчення –ові (-єві) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду
Кличний відмінок іменників.
Чергування задньоязиких приголосних г, к, х зі свистячими з, ц, с у давальному на місцевому відмінках однини.
Закінчення –у (-ю) та –а (-я) в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду.
Закінчення –ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї.
15. Форми давального відмінка займенників мені, тобі, собі
16. Форми третьої особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів і дієвідміни типу пише, несе.
17. Закінчення –мо і дієсловах першої особи множини теперішнього й майбутнього часів: маємо, пишемо.