Пункти конспектування монографії Г. Півторака „Українці: звідки ми і наша мова”.

Східнослов’янські союзи племен (літописні племена) на території України: територія розселення, особливості побуту (у тому числі специфічні особливості жіночих прикрас).

У другій половині І тис. н. е. східні слов'яни взагалі й на території України зокрема відзначалися досить високим рівнем економічного і соціального розвитку. Поширення плужного землеробства, поява ремесел і ремісничих центрів, існування індивідуальних господарств, зародження майнової нерівності усе це створило передумови для виникнення у них класового суспільства і держави.

Суспільна організація, правові стосунки, норми та звичаї і навіть самоназви суспільнополітичних об'єднань тогочасних східних слов'ян достеменно нам не відомі. Пізніші історики дали їм умовну назву «східнослов'янські племена», хоч самі себе вони так ніколи не називали. За сучасним розумінням історичного процесу східні слов'яни ще в VI VII ст. переживали завершальний етап первісного суспільства, утворення союзів племен і зародження державності.

Спочатку виникали, очевидно, тимчасові конгломерати різних племен або союзи дружинників різних племен під час воєнних походів, а згодом усе стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово переростали у феодальні князів ства 1. Таким чином, відомі з літопису східнослов'янські угруповання (дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в'ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, кривичі, словени), що включали близько ста дрібніших слов'янських племен2, напередодні об'єднання їх у межах Київської Русі становили територіальні, політичні союзи державного типу, в середині яких відбувався історичний процес консолідації різних етнічних елементів, що по суті було формуванням первісних народностей. Новостворені племінні союзи перебували на різних щаблях консолідації, мали своїх князів, свої стольні міста й ремісничі центри. У

різних частинах східнослов'янського ареалу ці союзи характеризувалися певними етнічними й діалектними особливостями, яких не втратили і в складі Давньоруської держави, оскільки повного й остаточного злиття колишніх племінних союзів у так звану давньоруську народність не сталося. На базі найбільш споріднених груп східнослов'янських племен поступово формувалися компактні етнографічнодіалектні ареали, які стали основою трьох братніх східнослов'янських народностей української, російської та білоруської. З цього погляду на території сучасної України особливо виділяється істотна близькість історичних нащадків склавінів літописних племен північнозахідної зони (колишніх дулібів), які походили зі спільної культури типу ЛукиРайковецької і пізніше стали етнічною основою північноправобережної частини української та південнозахідної частини білоруської народностей. На етнографічному рівні ця близькість чітко простежується в спільних особливостях одягу, в жіночих та інших прикрасах волинян, деревлян, дреговичів і полян, невідомих іншим східнослов'янським групам.

Діалектну схожість цього ареалу, незважаючи на значні пізніші нашарування, засвідчують також сучасні лінгвогеографічні дослідження. Оскільки основні етнічні, антропологічні та діалектні риси окремих сучасних східнослов'янських ареалів ретроспективне, через давньоруську епоху, зводять ся ще до періоду формування східнослов'янських племен, цей процес на території України варто розглянути детальніше.

ДУЛІБИ

Одним з найдавніших союзів племен на східнослов'янських землях, що охопив східну частину слов'ян-склавінів, були дуліби. Цей племінний союз виник ще в VI на початку VII ст. у східному ареалі празької культури і займав територію Волині та частину правобережного лісостепу. На заході дуліби заселяли басейни Західного Бугу і Сожу, на півдні заходили у басейн Верхнього Дністра, на півночі обмежувалися Прип'яттю, на сході, найвірогідніше, доходили до Горині. Проте існує думка (на наш погляд, недостатньо аргументована), що цей ареал був значно ширший і охоплював увесь правобережний лісостеп аж до Середньої Наддніпрянщини6.

Як свідчить арабський географ середини Х ст. аль-Масуді, у VII ст. н. е. між племенами дулібського союзу виникли чвари і він розпався7. Частина племен емігрувала в різних напрямках, згодом увійшовши до складу як східних, так і західних слов'ян8. На сучасній українській території нащадки історичних дулібів були представлені однорідною культурою типу Луки-Райковецької, яка в межах попередньої празької культури складалася з чотирьох локальних варіантів, розділених лісами й болотами. Ці чотири варіанти стали основою ранньої культури літописних волинян (бужан), деревлян, полян і частково дреговичів.

Волиняни.

Західна частина східнослов'янських племен носіїв празької культури УІУІІ ст. н. е. в складі дулібського племінного союзу, згідно з літописом, спочатку називалася бужанами: «Цебо тільки в Русі словінська мова: ...бужани, бо сидять по Бузі, потім волиняни»10. Нова назва волиняни остаточно закріпилася пізніше, очевидно, лише після IX ст,, оскільки в записах анонімного Баварського географа у 873 р. ще трапляється етнонім бужани.

Первісна територія волинян легко встановлюється за археологічними даними: від боліт у басейні Верхньої Прип'яті до вододілу між басейнами Прип'яті й Дністра та від Західного Бугу до межиріччя Горині й Случі12. Вірогідно, у VIII IX ст. волиняни перейшли через Прип'ять і освоїли територію майбутньої Берестейщини. Згодом цей ареал увійшов до складу Волинського князівства, і міцні зв'язки Берестейщини з Волинською землею не припинялися аж до включення її до складу Великого князівства. Литовського13. Крім цього волиняни в ХХІ ст. проникали й далі на північ до Німану, заселили разом з іншими слов'янськими племена ми ареал так званої Чорної Русі.

Найхарактерніша етнографічна ознака волинян жіночі скроневі прикраси у вигляді кілець діаметром від 11,5 до 33,5 см з тонкого бронзового або срібного дроту, які нашивали на головний убір або вплітали у волосся. Такі кільця іноді оздоблювали кольоровими скляними або срібними намистинами. Волинські жінки прикрашалися також сережками зі срібними кульками у вигляді виноградного грона, значно рідше кольоровим (жовтим, синім і зеленим) скляним намистом (від 2 до 12 намистин) з додаванням поодиноких металевих, сердолікових, янтарних або кришталевих кульок. Досить різноманітним було бронзове та срібне намисто. На намисто іноді навішували різноманітні металеві підвіски. Браслети не були модними, зате значне поширення мали персні переважно прості дротяні, рідше джутові й плетені. Зрідка персні й навіть сережки носили також чоловіки. І чоловіки, й жінки прикрашали свій одяг різноманітними металевими пряжками й застібками і бронзовими, залізними, кістяними та дерев'яними ґудзиками. Чоловіки досить часто носили в шкіряних або дерев'яних піхвах невеликі ножі (довжина леза 59 см) з дерев'яною або кістяною рукояткою.

У господарстві були поширені глиняний (переважно гончарний) посуд та оригінальні дерев'яні відра висотою 20 - 30 см і шириною 1530 см з дубовими клепками, залізними обручками та дужками.

Волиняни. як і інші племена, були язичниками. Аж до Х ст. вони ховали померлих за традиційним слов'янським обрядом тілоспалення. З Х ст. на Волині повсюдно поширюється обряд тілопокладення головою на захід, який часто співіснував із кремацією. Походження обряду тіло покладення у волинян невідоме; навряд, щоб він був зумовлений християнським звичаєм, оскільки ніяких даних про хрещення волинян на початку Х ст. немає. Вірячи в потойбічне життя, волиняни ставили покійникам посуд з їжею, клали різноманітні прикраси, а при похованні дружинників і зброю (мечі. бойові сокири, довгі ножі, стріли і списи). Спочатку поховання були курганні, а з XII ст. за християнським звичаєм.