2. Методи регулювання в земельному праві

Предмет правового регулювання, його межі можуть бути уточнені за допомогою методу, властивого тій чи іншій галузі права. Земельне право як самостійна галузь правової системи має свій метод правового регулювання земельних відносин.

Метод земельного права являє собою відповідні характеру земельних відносин способи та прийоми впливу на поводження учасників цих відносин, які відповідають характеру і природі землі як природного надбання, життєво необхідного всім громадянам. Він складається з встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних відносин і застосування до них примусових заходів при недотриманні ними правових норм. Особливості земельних відносин відбиті в специфічному сполученні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин, які застосовуються в земельному законодавстві. При цьому задачею правового регулювання є забезпечення відповідного поводження учасників земельних відносин. Сутність правового регулювання полягає в офіційному виданні правової норми, яка закріплює моделі поводження учасників земельних відносин.

В юридичній літературі розрізняють метод імперативного, організаційного впливу, властивий публічному праву, за допомогою обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон і метод диспозитивний, який визначає лише межі поводження учасників земельних відносин, що надає їм можливість вільно та самостійно регулювати свої взаємини в рамках встановлених меж.

Імперативний метод застосовується в галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; земельного моніторингу; здійснення землевпорядження; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо. В цих випадках уповноваженим виступає орган державної влади, а зобов'язаним – власник чи особа, яка використовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод спостерігається в галузі регулювання взаємин власників земельних ділянок із приводу використання землі і самостійного господарювання на ній. Власник має право на сій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. Учасники зазначених земельних відносин мають можливість самі у визначених межах регулювати взаємини один з одним. В літературі висловлена точка зору, відповідно до якої існують три основних види диспозитивного методу правового регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонований та делегований¹.

Рекомендаційний метод правого регулювання полягає в наданні можливості альтернативного поводження суб’єкта земельних правовідносин, коли суб’єкту надається можливість самостійного вибору способу свого поводження для досягнення поставленої мети. Так, у ст. ст. 140 – 141 Земельного кодексу України² серед підстав припинення прав на земельну ділянку закріплюється право добровільного відмовлення власника землі чи землекористувача від права на земельну ділянку. Таким чином власнику земельної ділянки чи землекористувачу надається право вибору: або використовувати земельну ділянку за призначенням, або відмовитися від неї.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної чинності лише після його затвердження відповідним компетентним органом. Наприклад, у статті 100 Земельного кодексу передбачається порядок встановлення земельних сервітутів. Хоча земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду, однак, право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних правовідносин по тому чи іншому колу правомочностей. Наприклад, Земельний кодекс передбачає для власника земельної ділянки чи землекористувача право самостійно господарювати на землі, тобто без втручання будь-якого суб’єкта, на свій розсуд здобувати корисні властивості земельної ділянки.

У тих випадках, коли норми права учасниками земельних відносин добровільно не виконуються або порушуються встановлені права та обов'язки, застосовується державний примус щодо дотримання норм шляхом притягнення винних до відповідальності і приведення цих відносин у відповідність із правовими вимогами. Міри державного примусу можуть бути застосовані однією із сторін відносин, якщо вона за законом наділена правом самостійно застосовувати ці міри до іншої сторони. Так, органи, уповноважені на здійснення державного контролю за використанням та охороною земель в особі своїх державних інспекторів у відповідності зі своєю компетенцією мають право накладати в адміністративному порядку штрафи за порушення земельного законодавства.

У правовому регулюванні земельних відносин застосовується практично весь вищевказаний спектр методів, які виявляються в наступному: в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості і погіршення екологічної ситуації; у використанні мір економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах всього суспільства, з урахуванням соціальної функції землі на сучасному етапі – її соціального значення, об’єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером земельних відносин і виявляються в специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, на сучасному етапі в земельному праві спостерігається переплетення диспозитивного та імперативного методів, і визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від інтересів суспільства і держави, які превалюють в конкретний період часу.