26

Розділ 16

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

§ 1. Поняття і склад земель рекреаційного призначення

Рекреація у перекладі з латини означає "відновлення", "відтворення". У науковому обігу це слово значно звузило свою первісну семантику і тепер уживається як синонім відпочинку, відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздоровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Відповідно до цього, ст. 50 Земельного кодексу визначає землі рекреаційного призначення як землі, використовувані для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортивних заходів.

Україна має величезний рекреаційний потенціал: загальна площа природних рекреаційних ландшафтів нашої країни складає 9,4 млн. га (15,5 % території країни), а їхня одночасна рекреаційна ємність – майже 50 млн. чоловік. Разом з тим, площа земель рекреаційного призначення складає лише близько 100 тис. га. У нашій країні нараховується 397 музеїв державної і комунальної форм власності, з яких 348 перебувають у підпорядкуванні Мінкультури України¹. Понад 4,5 тис. рекреаційних закладів загальною ємністю 620000 місць повинні створити передумову для розвитку рекреаційної, у тому числі туристичної діяльності країни². Територією України протікає понад 70000 рік. На теренах нашої країни нараховується понад 3000 природних озер і 22000 штучних водойм. Теплі Чорне й Азовське моря, унікальні гірські комплекси Карпат і Криму, лісові масиви Полісся, сприятливий клімат – усе це створює передумови для розвитку рекреаційної діяльності.

Раніше землі рекреаційного призначення включалися до єдиної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. У зв'язку з розвитком рекреаційного законодавства України, значним ускладненням правового режиму, вони у новому Земельному кодексі виділені в окрему категорію (п. "ґ" ст. 19).

Цікаво, що ст. 74 Земельного кодексу в редакції 1992 року містила вказівку на те, що землі рекреаційного призначення перебувають за межами земель оздоровчого призначення, усуваючи таким чином проблему "накладення" правових режимів земель. У новому Земельному кодексі такої вказівки нема, однак, з урахуванням існування досить розвиненого законодавства України про курорти, потреба у такому застереженні відпадає. Адже законодавство достатньо чітко визначає правовий режим земель оздоровчого призначення, що перешкоджає "накладенню" правових режимів зазначених земель один на одного.

Щодо розмежування правових режимів земель рекреаційного й історико-культурного призначення, то аналіз законодавства показує: щойно той чи інший об'єкт віднесено до об'єктів культурної спадщини і включено до державного реєстру відповідно до Закону "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, землі, на яких розташований даний об'єкт, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення відповідно до ст. 34 зазначеного Закону. Таким чином, незважаючи на те, що історико-культурні об'єкти найчастіше є об'єктами туризму і рекреації, землі, на яких вони розташовані, мають особливий правовий режим, що передбачає охорону цих об'єктів.

Законодавство також породжує проблему розмежування земель рекреаційного призначення і земель житлової і громадської забудови – адже за новим Земельним кодексом дачні ділянки відносяться до земель рекреаційного призначення, але згідно ст. 67 Земельного кодексу 1992 року раніше вони відносилися до земель населених пунктів (та й досьогодні не всі переведені до категорії земель рекреаційного призначення). Однак тепер дачні ділянки не повинні відноситися до земель житлової і громадської забудови – вони підлягають переведенню саме до категорії земель рекреаційного призначення згідно ст. 51 Земельного кодексу. Крім того, варто мати на увазі, що землі рекреаційних зон у межах населених пунктів за чинним законодавством відносяться до земель рекреаційного призначення (крім рекреаційних зон природно-заповідного, лісового і водного фондів), а не до земель житлової та громадської забудови.

Цікавою видається і проблема розмежування правових режимів земель рекреаційного призначення і земель лісового і водного фондів, що відповідно до законодавства також можуть використовуватися для рекреаційних цілей. Так, відповідно до ст. 85 Водного кодексу України, у тимчасове користування земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів можуть надаватися юридичним і фізичним особам для рекреаційних, спортивних і туристичних цілей. Ст. 64 цього Кодексу передбачає використання водних об'єктів для рекреаційних цілей. Однак, щодо прибережних та інших захисних смуг земельні ділянки надаються у тимчасове користування для рекреаційних цілей, зберігаючи при цьому своє цільове призначення як землі водного фонду. Що ж до постійного використання водних об'єктів у рекреаційних цілях, то співвідношення правового режиму земель рекреаційного призначення і земель водного фонду показує, що правовий режим земель водного фонду не допускає будівництва об'єктів рекреаційного призначення, а тому використання водних об'єктів для рекреаційних цілей чи розміщення тимчасових рекреаційних будівель і споруд не означає зміни цільового призначення земель водного фонду. Тому, незважаючи на те, що рекреаційні зони можуть бути створені і на землях водного фонду, це не означає зміни їхнього цільового призначення і не вимагає переведення до категорії земель рекреаційного призначення.

Щодо співвідношення земель рекреаційного призначення і земель лісового фонду, то Лісовий кодекс у ст. 9, гл. 11 передбачає використання земель лісового фонду для рекреаційних цілей, більше того – згідно ст. 3 Лісового кодексу рекреаційна функція лісу визнається однією з переважних. Разом з тим, згідно ст. 51 Земельного кодексу, ліси зелених зон і ліси населених пунктів розташовані на землях рекреаційного призначення. Таким чином, усі ліси, крім лісів зелених зон, лісів населених пунктів, лісів природно-заповідного фонду і лісів, що є об’єктами культурної спадщини, розташовані на землях лісового фонду, а ось ліси зелених зон і ліси населених пунктів – на землях рекреаційного призначення.

Склад земель рекреаційного призначення визначений у ст. 51 Земельного кодексу – до цих земель відносяться: земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, учбово-туристичних і екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Необхідно звернути увагу на те, що у ст. 51 не наводиться вичерпного переліку земель рекреаційного призначення: до них можуть відноситися й інші землі: використовувані для туристичних походів і подорожей, спорту і відпочинку, огляду мальовничих ландшафтів та історичних пам'яток, для спостереження за сезонними явищами у природі, землі для стаціонарного розміщення лунапарків, ігрових і розважальних центрів тощо. Іншими словами, до складу земель рекреаційного призначення входять землі, на яких розташовані окультурені природні чи штучно створені об'єкти, призначені для відпочинку населення, спортивної і туристичної діяльності. Визначення зазначених об'єктів як рекреаційних здійснюється за матеріалами ініціаторів створення таких об'єктів при передачі земельних ділянок для їхнього створення.

Ст. 51 Земельного кодексу дає підстави розрізняти: землі рекреаційного призначення: а) на яких розташовані природні рекреаційні ресурси (зелені зони і зелені насадження населених пунктів, учбово-туристичні й екологічні стежки, мальовничі місця, що є об'єктами туризму тощо); б) на яких розташовані штучно створені рекреаційні ресурси (будинки рибалок і мисливців тощо); в) комплексні – на них розташовані і природні, і штучні рекреаційні ресурси (дачі, туристичні бази, табори тощо). Ця класифікація визначає правовий режим зазначених земель – чи поширюються на них містобудівні вимоги.