5. Кримінальна політика.

Відомо, що коли мова йде про протистояння злочинності, забезпечення її зниження і зменшення ступеня її суспільної небезпеки, вживається ряд термінів. У кримінологічній та іншій спеціальній літературі, а також офіційних документах і публіцистичних матеріалах часто зустрічаються поняття: кримінальна політика, боротьба зі злочинністю, профілактика, кримінологічна політика та ін. При цьому дотепер кожне з зазначених понять викликає наукові суперечки і не може оцінюватися як досить визначене чи, принаймні, однозначне. Це створює значні труднощі як у з'ясуванні змісту того, про що мова йде в конкретному випадку, так і в практичній діяльності.

За кожним із термінів стоїть специфічний зміст. Тому точне визначення термінології – неодмінна умова чіткості у вирішенні проблеми боротьби зі злочинністю.

Поняття «кримінальна політика» є, мабуть, терміном, що найбільш часто використовується для визначення стратегії, головних напрямків, форм і методів подолання злочинності і попередження злочинів. Основи науки кримінальної політики були закладені ще у другій половині XVIII ст. у роботах Беккаріа, Монтеск'є, Бентама, Вольтера, Марата й інших мислителів-реформістів. Самого терміна «кримінальна політика» тоді, щоправда, ще не існувало, однак у працях цих авторів містилося широке коло кримінально-правових і кримінологічних ідей, що  згодом привели до виникнення кримінальної політики спочатку  як наукової дисципліни.

У літературі відзначається, що важко встановити, хто вперше вжив сам термін «кримінальна політика», але в 1804 р. Фейєрбах говорив про неї як про вже сформоване поняття і розмежовував її з кримінальним правом. Першою великою науковою працею, у якій докладно висвітлювалися проблеми кримінальної політики, є робота німецького криміналіста Хенке «Курс кримінального права і кримінальної політики» (1823 р.).

Наприкінці XIX – початку ХХ ст. за кордоном і в Росії з'являється цикл робіт, присвячених різним аспектам науки кримінальної політики. Тоді ж була обґрунтована необхідність її виділення в окрему галузь знання. При цьому одні автори (Ліст, Принс, Чубинський) вважали кримінальну політику розділом, частиною науки кримінального права. Так, на думку професора Харківського університету М. П. Чубинського, що заклав основи науки кримінальної політики в Україні й у Росії, кримінальна політика – це галузь науки кримінального права, що повинна виробляти рекомендації для найкращої в даній державі справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом кращого кримінального законодавства. Кримінальна політика за Чубинським складається з трьох напрямків:

1) кримінальне законодавство;

2) політика превенції;

3) політика репресій (каральна політика).

Інші автори (Феррі, Гогель   та ін.) вважали кримінальну політику самостійною наукою. У програмах університетів з'явився курс кримінальної політики.

Вчені і практики радянського періоду звернулися до проблем кримінальної політики в 20-і роки ХХ ст. Значний інтерес у цьому зв'язку складають праці М. Н. Гернета, С. Я. Булатова, М. О. Скрипника, Г. І. Волкова, А. Я. Естріна, О. А. Герцензона, М. М. Ісаєва, Б. С. Утєвського, Є. Ширвіндта та ін. На жаль, у наступні десятиліття, коли злочинність тлумачилася тільки лише як матеріальний супутник класової боротьби, коли відбувалося нівелювання права і законності і відбувалися масові репресії щодо невинних людей, дослідження у цій галузі були перервані.

Тільки починаючи з 70-х років ХХ ст. теорія кримінальної політики знову почала розроблятися в юридичній літературі. З'явилися статті, монографії, навчальні посібники. Розробці проблем кримінальної політики пильної уваги приділяли багато дослідників: О. А. Герцензон,  В. Н. Кудрявцев, П. С. Дагель,  М. М. Бабаєв, Г. М. Міньковський, М. П. Клейменов, П. Н. Панченко,  С. В. Бородін, М. І. Ковальов,  Ю. А. Воронін, О. І. Коробєєв, С. Г. Чаадаєв,   Н. О. Стручков, В. О. Владимиров, Ю. І. Ляпунов, Н. І. Загородніков і ряд інших авторів.

Аналіз робіт показує, що завжди існували два принципово різних підходи до розуміння кримінальної політики. Суть першого підходу зводиться до того, що кримінальна політика стосується всіх заходів впливу на злочинність. Прихильниками цього підходу висловлюється твердження, що поняття боротьби зі злочинністю не повинне виводитися за межі кримінальної політики. Таким чином, цей підхід фактично ототожнює поняття «кримінальна політика» і «боротьба зі злочинністю». Однак у питанні про зміст поняття «кримінальна політика» серед представників цього підходу відсутня єдність поглядів.

Так, О. А. Герцензон, широко трактуючи поняття “кримінальна політика”, включав до її сфери не тільки спеціальні заходи (криміналістичні, виправно-трудові, кримінологічні), але й заходи суто соціального характеру (економічні, ідеологічні, медичні і ін.) [65, с. 179]. Того ж погляду дотримувалися М. І. Ковальов і Ю. О. Воронін, які вважали, що зміст кримінальної політики складає напрямок партійної і державної діяльності зі здійснення соціально-політичних, економічних заходів і вироблення оптимальних кримінально-правових заходів  з метою ліквідації злочинності.

Кримінальна політика - стратегія і тактика (напрями) державної діяльності в галузі боротьби зі злочинністю. Завдання і цілі кримінальної політики реалізуються: при окресленні кола діянь, які визнаються злочинами (проблема криміналізації), чи навпаки — у процесі виключення певних діянь із ряду злочинних (проблема декриміналізації) при визначенні характеру та обсягу методів кримінально-правової боротьби зі злочинністю, передусім видів покарання і меж санкцій (проблема пеналізації/депеналізації); при визначенні шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення (проблема правового виховання). Отже, кримінальна політика, тобто політика в галузі боротьби зі злочинністю, реалізується як у правотворчості, так і в правозастосовній діяльності та впливає на громадську думку.

Вихідними вимогами кримінальної політики є: невідворотність закону та справедливої відповідальності осіб, які вчинили злочин; єдність виховного, запобіжного, виправного впливу кримінального закону і практики його застосування; широке використання методу переконання, оскільки це не суперечить цілям забезпечення реальної громадської безпеки, а напрями застосування кримінально-правових засобів відповідають стану і тенденціям злочинності; диференціація та індивідуалізація відповідальності й покарання; диференціація самої системи покарань із максимальним урахуванням особливостей особи правопорушника, мотивів і причин його діяння; ефективне виявлення та усунення або нейтралізація причин й умов, що сприяють вчиненню злочинів; систематичне здійснення заходів профілактики злочинності.

Кримінальна політика — складова частина соціальної політики, з якою вона пов'язана не безпосередньо, а через правову, юридичну політику. Іншими словами, кримінальна політика є частиною не тільки соціальної, а й правової політики, до якої не входять загальні заходи соціального запобігання (економічні, ідеологічні, медичні тощо), вони лише взаємодіють з нею.

Предмет кримінальної політики охоплює ті спеціальні заходи соціального запобігання злочинності, які грунтуються на кримінальному, кримінально-процесуальному і виправно-трудовому законодавстві із залученням даних науки, включаючи кримінологію та криміналістику. Терміни «кримінально- правова», «кримінально-процесуальна», «виправно-трудова» («кримінально-виконавча»), «кримінологічна» мають право на існування для позначення складових частин єдиної кримінальної політики, оскільки предмет кожної з них входить як нерозривна частина до предмета римінальної політики.

В юридичній літературі це питання належить до спірних. Термін «кримінальна політика» застосовується у двох значеннях:

а) для позначення державних доктрини з питань боротьби зі злочинністю та її практичної реалізації;

б) для найменування галузі наукових знань, що є теоретично-пізнавальною категорією. В останньому значенні кримінальна політика — це свого роду загальна теорія боротьби зі злочинністю, міждисциплінарна наука, яка виконує методологічну функцію щодо наук кримінального циклу. Кримінальна політика спроможна ефективно й адекватно протидіяти злочинності за умови, що вона будується на гуманіст, засадах.

Найважливішими, першочерговими методологічними підходами до гуманізації державної кримінальної політики є: безумовне використання широкого арсеналу наук, знань; постійна, турбота про зміцнення її морально-етичних засад; гармонійне поєднання всіх цивілізаційних методів при проведенні кримінальної політики; надання пріоритету боротьбі з причинами, які породжують злочини; творче використання вітчизняного та зарубіжного кримінально-політичного досвіду; вироблення раціональної системи суспільних правозастосовних органів; приведення чинного законодавствава у відповідність з вимогами гуманізації суспільства.

Розгорнуте вираження кримінальної політики знаходить у комплексних програмах боротьби зі злочинністю. В Україні практика державного планування у цій сфері започаткована в 90-х рр., коли було розроблено перші програми боротьби зі злочинністю. Так, 25.VI 1993 ВР України затвердила Державну програму боротьби зі злочинністю; її продовженням стала Комплексна програма боротьби із злочинністю на 1996—2000, затверджена Президентом України 17.IX 1996.

Завдання кримінальної політики конкретизуються стосовно окремих регіонів, видів злочинів та контингенту, в середовищі якого вони вчиняються. В Україні основні напрями кримнальної політики зумовлені загальною концепцією розбудови правової держави.

Кримінльна політика у вузькому розумінні – це один з напрямків державної політики в рамках якої виробляються основні завдання, принципи напрямки і мета кримінально-правового впливу на злочинність , а також засоби їх досягення.

У широкому розумінні – напрямок державної діяльностіпо здійсненню соціально-політичних, економічних заходів і вироблення кримінально-правових засобів з меою впливу на злочинність.

Кримінально-правова політика вважається дним із напрямків кримінальної політики, поруч з кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою та кримінологічною політикою.

Зміст кримінально-правової політики:

1. визначення принципів кримінально-правового впливу на злочинність;

2. криміналізацію діянь;

3. декриміналізацію діянь;

4. пеналізація діянь (встановлення характеру караності діянь);

5. депеналізація діянь (встановлення умов звільнення від кримінальної відповідальності та покарання).

Мета кримінальної політики - стримування зростання злочинності і у перспективі скорочення злочинності за кількісним та якісним показниками.

Методи кримінально-правової політики:

- переконання;

- виховання;

- державного примусу.

Кримінальна політика застосовується у законодавчій та правозастосовній діяльності.

Кримінальна політика у законодавстві – це мистецтво створювати та удосконалювати кримінальний закон (встановлення принципів та підстав, визнання діянь злочинними та караним, визначення мотиву та мети виданого кримінального закону, тенденції криміналізації та декриміналізації діянь, а також техніка законотворчості).

Кримінальна політика у правозастосуванні – це встановлена тенденція судової практики, яка складається із судових та слідчих рішень по конкретних справах, а також їх роз’яснень Пленумом ВС України.